Батярський травень

Філіжанка, колєжанка, мешти, канапка, файна кобіта – мінімальний мовний інструментарій, необхідний для всіх, хто їде вперше до Львова. Цими словами галичани не просто говорять – ними смакують. Перекласти їх літера­­турними від­по­від­ни­ка­ми «круж­ка», «то­ва­ришка», «туфлі», «бутерброд» і «вродлива жінка» вважається не по-львівськи. Усі ці слова – частина батярського балаку, культури довоєнного Львова.

Модне – здавен відоме

А ось що направду неможливо пояснити – хто такий львівський батяр. Словники подають надто скупе пояснення: «зірвиголова, хуліган, здатний на різні витівки». Якщо поставити це запитання першому ліпшому львів’янинові, він зопалу відріже: «Ну як хто? Батяр – то є батяр!» Хіба що пощастить – і він одразу перейде до демонстраційного матеріалу: дотепних анекдотів, байок і культових пісень, які не одне десятиліття бродять Львовом. А веселі пісні тієї епохи знають усі – мабуть, передаються з молоком матері.
Сьогодні батярувати у Львові знову стало модно. Третій рік поспіль тут святкують День батяра, на який з’ї­ж­д­жа­ється чимало гостей, зокрема з Польщі та Росії, незважаючи на те, що преса в цих країнах критично і ревниво ставиться до такого святкування. У росіян злісно називають його «Днем кишенькового злодія». У поляків авторські претензії – вони вважають батярство виключно своїм. На це у львів’ян аргумент, як криця: такого явища не зафіксовано ніде у світі взагалі, зокрема й у жодному старому місті Польщі.   
Символічно вибрана дата для батярування – 1 травня, коли одна половина України гуляє на майовках, а друга саджає картоплю. Це так схоже на львів’ян, які вперто ігнорують пострадянські святкування. Під час свята на центральних площах відтворюють атмосферу довоєнного Львова. Хто бажає – стріляє з рогатки у тирі, можна долучитися до співання пісень, повчитися танцювати, почути батярські жарти. Тисячі туристів із захопленням чекають на інтермедії та жартівливі кпини, які розігруються на різних майданчиках у центральній частині міста. Увечері – батярський концерт. Важко встояти під запальні батярські пісні та мелодії. Самі ж мешканці Львова заздалегідь готуються до свята – жінки виймають зі скринь старі сукні, капелюшки і парасольки, а чоловіки – картаті камізельки, метелики, ціпки і циліндри. Бо саме так одягався правдивий батяр.

Інтелігент-гульвіса

Щоправда, цей образ уже давно не відповідає похідному слову. «Бетьяр» з угорської – розбишака, волоцюга. Так називали львівських зухвальців ще австро-угорські поліцаї наприкінці ХІХ століття. Та й самі львів’яни проти такого глевкого тлумачення.

Персонаж, який дійшов до наших часів із пісень та байок, виглядає екстравагантно, іноді навіть по-панськи, але обов’яз­ково з пікантним елементом – картатим шарфом, капелюшком, підкрученими вусами, підкороченими штанинами. В уявленні львів’ян він веселий та інтелігентний, відчайдух і шибеник, трохи вар’ят, трохи гульвіса. Говорить балаком – мішаниною з польських, українських, німецьких, єврейських та вірменських слів. Любить пиво, жінок, але найбільше – Львів.

Більшість батярів були мешканцями передмість. Гуртувалися в шинках, звідки їх потім тягло на різні подвиги і кпини. Не визнавали постійної роботи від дзвінка до дзвінка, бо цінували свободу і жили з підробітків. Найвідоміші батяри з ­Підзамча, Замарстинова, Клепарова, Личакова. Вони влаш­товували гучні забави, слава про які довго котилася містом.
Та найкраще зрозуміти, хто такий батяр, можна з їхніх колоритних жартів та іронічного ставлення до життя: «батяр я си батяр з малої дитини – як мав штири рочки, ходив до дівчини», «бо я гультяй, яких мало», «на уліці Колонтая баба лупить поліцая», «роззують, роздягнуть ще й писок наб’ють».

Одчайдух-гедоніст

Причини виникнення явища, що живить кров і плоть Львова, треба шукати в аурі самого міста – в його карнавальній і багатонаціональній атмосфері. Жити разом стільком народам допомагали гумор і забави. Зухвальці з передмістя перетворилися на легенду. Зокрема, цим  треба завдячувати батярувкам – унікальним пісням. Їхні мотиви теж самобутні, й це далеко не шансон.  

Як зауважив Віктор Морозов, «Львів того часу був своєрідним Лас-Вегасом – із сотнею кав’ярень, ресторанів, борделів, сюди люди приїжджали розважатися. Тому й нинішнім львів’янам це передалось генетично – культура батярства відроджується сама собою».

Перша згадка в польській літературі про батярство міститься в книжці Зиґмунта Мілковського. Він пояснював походження цього феномену специфікою соціальної структури Львова – досить великого галицького міста, де існували «професійні вуличники». Після цього з’явилося ще чимало досліджень батярства як явища. Польський автор Вітольд Шольґіня визначив батярство так: «Відчайдухи і волоцюги львівських передмість – це плем’я, без якого неможливо собі взагалі уявити це місто. Вони прийшли на цей світ разом із самим Львовом».

Як українські, так і польські історики сходяться на тому, що спершу батярі-герої мали зовсім не інтелігентне походження. Поміж них були відомі кишеньківці, конокради та інші маргінальні соціальні елементи. Проте згодом батярувати почала й молодь, особливо студенти.

Незважаючи на те що львів’яни переконані, буцімто аналогів батярству в світі немає, певні паралелі в різні часи та в різних країнах історики все ж проводять. Приміром, подіб­­не явище було в багдадському халіфаті в ХІІ столітті, де молодіжні товариства збиралися на вулицях і кепкували з перехожих. В англійській монархії у 80-х роках XVII століття теж було щось схоже. Щоправда, не соціальні низи, а золота молодь об’єднувалася групами, які називали себе на індіанський манер «могавки», і вдавалася до жорстоких жартів над іншими. Зрештою, не могло не бути батярів і в самій Угорщині, звідки й прийшло це поняття.

Генеза персонажа

Де ж узявся той самий інтелігентний, чемний і веселий батяр із підкрученими вусами і в картатій маринарці? Його поява завдячує літературі й журналістиці. Перші симпатичні герої з’явилися у львівському гумористичному часописі «Поцєнгєль» (Pocięgiel, 1911–1933). Батярський дует Юзька Цюхрая та Сташка Залівайка викликав таку симпатію читачів, що невдовзі й інші львівські видання почали запроваджувати моду на таких персонажів на своїх сторінках.

Класичний образ батяра був створений в гумористичному дуеті Щепка і Тонця в 1930-х. Саме вони виконали пісню «Тільки у Львові» у кінофільмі «Волоцюги» (1938): «Бо де ще є людям так файно, як ту – тільку ві Львові». Згодом ця пісня стала не лише батярською, вона й дотепер є неформальним гімном Львова. Потішні діалоги Щепка з Тоньком авторства Вік­тора Будзинського іноді виходили за межі гумору – діалоги плавно переходили з побутових кпинів на жарти щодо місцевої влади.

У 1990-х батярський рух набрав обертів у Львові. Після «перекладу» на той самий львівський балак, тобто стилізованою українською мовою, 2002 року з’явився альбом пісень Віктора Морозова «Тільку ві Львові». Ще два альбоми видав гурт «Стожари».

Сьогодні наслідувачі батярів – львівські радіоведучі Доцько і Шльома, відомі своїм колоритним гумором. А нинішній образ батяра (чи його літературний варіант) став не­від’єм­ною частиною характеру Льво­­ва. З його допомогою львів’яни дозволяють собі бути частиною світової карнавальної культури.[1833][1834]