«Хотілося б уточнити: ви постраждали на Банковій? Ага, зрозумів. А вам тоді надавали медичну допомогу? Угу. Тиждень провели в лікарні? Ага…» – мукає у слухавку працівник прокуратури. Він зателефонував мені сам. На дворі кінець осені 2014-го, і ми – ніби вперше – говоримо про торішні події. Про 1 грудня 2013-го. Отже, розслідування триває.
Запитання слідчого, звісно, наштовхують на думку, що воно ще й не починалося. Але це не так. Я знаю, що в прокуратурі давно є всі документи – від моєї заяви до папірців із лікарні, від результатів судмедекспертизи до повних протоколів допитів. Допитів було два.
Перший відбувся ще під час Майдану. Написати заяву на дії силовиків мене тоді фактично змусили: прокуратура шукала і вдома, і на роботі, і в лікарні. Справедливій системі вкрай потрібні були постраждалі, готові подати заяви, попри те що деякі з них, як-от журналіст Валерій Гарагуц, у ті дні опинилися в СІЗО в ролі організаторів заворушень.
Перший допит був простий. У заздалегідь підготовленій штампованій розповіді типового постраждалого журналіста кийки міняли на гранати, розбиті голови – на розірвані кінцівки, «День» – на «Тиждень»… І все пройшло швидко. Потім кілька годин у черзі до судмедексперта, якому численні ветерани Афганістану саме вкотре доводили, що в них досі не відросли ноги, – і про справу можна було забути.
Утім, не забули про неї в прокуратурі. Тому мене вдруге викликали на допит – уже в жовтні 2014 року. Запитання? Лише одне: чи не вийде в мене згадати обличчя або голос когось із силовиків, що були на Банковій того дня? «Не вийде», – чесно відповідаю я, пригадуючи натовп у балаклавах. Утім, намагаюся хоч чимось допомогти слідству: «Ви і без мене повинні знати, хто саме та де саме був задіяний в охороні громадського порядку того дня».
«Так», – сумно зітхає слідчий. Проте одразу пояснює: мовляв, ми ж при цьому гадки не маємо, хто саме з цих хлопців погано поводився!
«Добре, що вони хоч своїх не здають, – підтримую світську бесіду. – Є в них щось людське». Весь виводок слідчих у великому кабінеті підіймає на мене очі. Однак жоден із них нічого не каже, і вже за мить усі знову зариваються у свої купки паперів. Треба і далі імітувати бурхливу діяльність.
…Це лише крихітний епізод. Одна із сотень кримінальних справ, порушених під час Майдану та після нього. Малесенька граната з-поміж сотень гранат, куль та ударів. В дрібницях, кажуть, немає нічого. І водночас є все.
Розслідування подій на Майдані – від розбитих облич до вбивства і подальшого знищення трупів десятків людей у день так званого мирного наступу, від пострілів в очі до розстрілу Небесної сотні – тільки імітується. Причин на це мільйон. Але справжніх, здається, лише дві.
Перша з них – схожість української системи МВС із банальним картковим будиночком. Витягнеш одну карту – і може впасти все. Кому це потрібно? Згадаймо хоча б перші, післямайданівські «нові» призначення: свіженьких начальників обласних ГУМВС. Тоді, щоб потішити людей новими обличчями, Аваков просто провів певну регіональну ротацію. Скажімо, керівник, за твердженням місцевих ЗМІ, черкаських тітушків Іван Корсун, який на Черкащині обіймав посаду заступника начальника УМВС та начальника міліції громадської безпеки, опинився не на лаві підсудних, а в кріслі очільника ГУМВС Полтавської області. Нині Корсуна «люстрували». Але ж і не подумали судити. То хто й коли судитиме його підлеглих – хлопців, які завжди можуть тицьнути пальцем і на нього? Скільки тітушків, що вбивали безіменних людей під Радою (наразі ГПУ цікавить 11 осіб із тисяч монстрів у спортштанях), опинившись за ґратами, вкажуть на своїх генералів у погонах? Скільки рядових бійців «Беркута» чи ВВ зробить те саме? Чи в багатьох руки не в крові після чотирьох місяців боїв, постійних сутичок, викрадень і катувань? І скільки міліціонерів, зрештою, підпадають хоча б під статтю про приховування злочину?.. З помітних процесів у столиці хіба що суди над трьома бійцями «Беркута», один із яких уже встиг зникнути з-під домашнього арешту. Двоє його друзів тепер у СІЗО. Зі старих істин – весняні ще зізнання в тому, що безліч підозрюваних давно втекли з країни. Ну хоча б до Криму.
…Дивно, між іншим, що серед утікачів не було людини, яка розстріляла на Майдані 39 (!) осіб, як стверджує сьогодні обвинувачення, вказуючи на Садовника.
Друга причина не менш вагома. Розпочавши «нове життя», українська влада і не думала відмовлятися від старих практик.
Побиттю студентів у Києві в ніч на 30 листопада передували десятки схожих епізодів, останнім із яких, здається, був жорстоко розігнаний врадіївський Майдан. Але на сумні новини багато людей воліли не звертати уваги, можливо, тому, що брали участь у подібних заходах тільки найвідчайдушніші. Ті, кому найбільше треба. Сотні з мільйонів. Побитих у ніч на 30 листопада теж було небагато. Й обурило українців зовсім не те, що їх побили, а лише те, що за кілька днів до того на Майдані були сотні тисяч людей. Кожен шкірою відчував причетність: опинившись не в той час і не в тому місці (хоча б через невинне бажання мати нормальні велодоріжки, адже плакати на тогочасному Майдані присвячували і їм, їздити до Польщі на вихідні чи то просто потанцювати разом із Русланою), по голові міг дістати і він, і його дитина. «Не посилай питати, по кому дзвонять, дзвонять по тобі».
Сьогодні цей дзвін знову нікому не чути. Не чути, коли нібито розформований озброєний автоматами «Беркут» втоптує в узбіччя траси учасників Автопробігу дружби, що прямує з Києва до Харкова. Не чути, коли на заправці за спробу розгорнути банер із закликом бойкотувати російський бізнес міліціонери, а керують ними всім добре відомі морди, б’ють камери, гамселять неповнолітніх дівчат і хлопців, до яких після затримання не пускають ані депутатів, ані журналістів, ані навіть адвокатів. Майже не чути, коли на Осокорках під час знесення паркана навколо чергового незаконного будівництва міліція (серед працівників якої, звісно, знову впізнають колишніх бійців «Беркута») місить журналістів і місцевих мешканців.
А головне – не чути про покарання за ці випадки. Бо його не буде. Адже його відсутність, як і відсутність чи фактична відсутність покарання за всі епізоди протистояння силовиків та людей на Майдані, є єдиною запорукою того, що тилові силовики і далі сліпо виконуватимуть будь-які накази. Що, перш ніж замахнутися кийком на незгодного бодай із чимось громадянина, ніколи не згадають: «Ох, але ж за це сів Вася».
Бо ж заповідей Божих вони не згадають точно. Бо вже писали: «Свій на свого не здійме руку». Бо вже викладали на весь хмарочос: «Бійці, не стріляйте у свій народ». Бо вже молили на колінах: «Не вбийте». Не допомогло. Не допоможе.
…Наскільки нова влада винна в останніх побиттях? Ну, наприклад, чи хотів Аваков грудьми – своїми та підлеглих – прикрити нафтових магнатів чи забудовників? Чи це міліціонери просто вкотре з власної ініціативи трохи заробили на захисті тих, хто готовий платити? Неважливо. Бо нові злочини правоохоронців нам обіцяє не той чи той міністр на посаді. І навіть не причини та нюанси тієї чи іншої події. Їх обіцяє одне: безкарність. Якби були покарані ті, хто бив студентів на Майдані, тих, хто бив активістів біля забудови, вже не було б.
Але, можливо, вони – саме такі, які є, – просто вкрай потрібні владі. Владі будь-якій. Бо хто ж іще в разі чого захистить її від нас?