Уже традиційним стає вшанування видатних земляків у Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька. На урочистому вечорі до 160-ї річниці українського лікаря, письменника й політичного діяча Івана Липи (1865–1923) разом із виступами істориків, музичними творами й поезією артист Олександр Ярошенко зачитав присутнім оповідання «Або воля, або смерть», яке написав тарасівець 1923 року. Це дуже різка й сповнена жорстокості історія вбивства українським військовополоненим своїх наглядачів — «московських армєйцев». Було помітно, як криваві сцени спантеличують глядачів, які, імовірно, не очікували такого від Івана Липи, якого всі знають як світлу й життєрадісну людину. Але йому, як урядовцю УНР, довелося пройти нелегкий шлях відступу українського війська під натиском більшовиків, і його толерація до них зникла цілком. Як це відбилося в його прозі?
«Одеська літературна спілка» й «Народний стяг»
Іван Липа, як учасник «Братерства тарасівців», «Просвіти» та інших громадських, а також урядових українських організацій, долучився до творення української літератури ще на зрізі ХІХ–ХХ століть. Він прагнув до наповнення українського книжкового репертуару класикою, перекладами, а також дитячою літературою. Іван Липа долучався до різноманітних періодичних видань та альманахів і за життя видав кілька невеликих збірок.
Почавши свій шлях у літературі з кількох десятків віршів, які характеризують його юнацькі сподівання та переживання, зокрема й про увʼязнення, Іван Липа знайшов для себе унікальний жанр. Саме його притчі-казки, сповнені символізму й філософських міркувань, захоплюють сміливістю формулювань і сучасністю висловлених ідей. Володимир Самійленко писав про них: «Казки мають високі прикмети ідейності й краси щодо форми. Вони обвіяні чарами щиро народного духу і повні поезії. Їхній стиль простий і колоритний. Вони однаково придатні як дітям, так і дорослим».
Почитайте «Перестиглий овоч» — казку-притчу, яку можна брати за життєве кредо для своїх справ. Усіляке діло має робитися вчасно, бо коли вже запізно, його вартість стає значно нижчою. Не мало дивує і сміливість притчі «Мати», у якій героїня кидає в прірву свою дитину, що їй цінніша за власне життя: «Вона ніжна, чула, ласкава, добросердна, а між тим навкруги світ такий зрадливий, і жорстокий… Я бачу, я знаю, що вона загине в цьому життєвому вирі, коли буде пеститись тут, біля мене. Я шпурнула в безодню свою дитину од невимовної любові до неї… І коли в неї не вистане сил і енергії звідти вилізти, коли вона там, у проваллі загине, то й я умру, сидячи тут, на голій скелі… Я умру, але ж я не пособлятиму їй звідти вилазити».
В одній зі своїх найвідоміших повістей «Нові хрести» Іван Липа, не оминаючи показу лікарської справи, описує безпорадний холод у сільській хаті, з яким у нетиповий спосіб кидається боротися герой. Він спилює на цвинтарі великі дубові хрести з могил померлих багатіїв і тим наповнює теплом свою хату.
У такий спосіб письменник висвітлював багато проблем суспільства й символічно закликав до змін — ламати несправедливість, яку заклали попередні покоління, щоб сучасне жило краще.
Більшість текстів Івана Липи саме в такому дусі. Він, імовірно, став би ще помітнішим як письменник, якби написав та видав великий роман, але цього так і не сталося. Причиною цього були як відсутність часу, адже лікар-практик тоді витрачав на працю дві третини доби, так і, ймовірно, характер митця: допитливий, жвавий та меткий, що дещо контрастує з витривалістю й послідовністю письменника-романіста.
Хоча, як видавець, Іван Липа проявив себе дуже витривалим та організував 1905 року в Одесі альманах «Багаття», який поєднав твори багатьох відомих письменників і поетів з усієї України. Саме в ньому Олександр Кандиба, якого, до речі, Іван Липа навернув до суто української літератури, дебютував під своїм відомим псевдонімом Олександр Олесь. Цей альманах, як раніший «З-над хмар і з долин», що той скомпонував разом із Миколою Вороним, Іван Липа видав у межах діяльності товариства «Одеська літературна спілка». Тарасівець також самотужки організував двотомник прози Олексія Плюща — юного письменника, який помер у 20-річному віці. Цілком можливо, що він так і загубився б серед літературних журналів минулого століття, якби не наполегливість Івана Липи.
Уже під час Національної революції 1917 року він організував із сином Юрієм власне видавництво «Народній стяг». Вони публікували в Одесі просвітницькі брошури й листи на українську тематику.
Чим Іван Липа відзначився як бард Визвольних змагань
Як учасник революційних подій, Іван Липа бачив війну, злидні й несправедливість, й поразку тодішнього покоління наших громадян. Спостерігаючи за цими важкими для українців подіями він лишив понад десяток текстів, які дуже нагадують події оборонної війни, яку Україна веде проти московитів із 2014 року. Яскравий приклад — оповідання «Перемога»: військо визволяє свій край без набоїв, хоча після багатолітньої війни в людей на руках повно зброї, навіть діти на вулицях граються набоями, наче горіхами. Головний герой накуповує на всі гроші цукерок і вимінює їх у дітей на вулиці на набої. Приносить до командира військового загону кілька тисяч набоїв, а тоді «лавами кинулися козаки з усіх боків на ворога і змели його табір своєю завзятість, як весіння повідь непереможно-могутньою силою змиває річковий намул».
В оповіданні «Непорозуміння», описуючи власну подорож з Одеси до Києва 1919 року, Іван Липа переносить її на вигаданого героя Яворенка, якому доїхати не вдалося, бо його схопили московські окупанти. Автор описує брехню й суперечності, які можна було тоді зустріти в московській пропаганді. Фраза ж «особливо прикро було Яворенкові, що його ведуть (на розстріл. — Авт.) китайці» дуже перегукується із оборонною війною 2022–2025 років, коли московити залучили до війни проти українців інших азійців — північнокорейців. Ще одне оповідання часу, коли українські Визвольні змагання завершувалися поразкою, — «Батько» — описує окупацію Півдня України румунами й помсту, яка чинив один з оборонців проти окупантів за вбивство свого сина. Війну українців проти московських комуністів, яку бачив Іван Липа, він описав як боротьбу здорового глузду проти безглуздя, справедливості проти брехні, променя світла проти масивної темряви.
Згадує у своїх текстах Іван Липа і єврейську тему, відповідаючи, вочевидь, на московську пропаганду про «погромніків-петлюрівців». У творах він змальовує мирне співжиття українців і євреїв, а під час Революції липівські вояки УНР, не маючи причин до погромів, конфліктують лише з тими євреями, які вступили до лав більшовиків. Але й з ними трапляються порозуміння значно більше, ніж із московитами.
Разом зі сповненими героїзму й розпачу текстами, Іван Липа не забуває і про свої модерністські уподобання. Його невелике оповідання «Мій ведмедик» узагалі викликає подив: як таке могли написати сто з лишком років тому. Герой має уявного друга — іграшкового ведмедика. І тільки він бачить цього ведмедика: той розважає в дитинстві та навіть рятує тоді від халеп, а із часом зникає. Коли герой, як і персонаж з оповідання «Або воля, або смерть», уже вояк УНР, потрапляє до більшовиків, які планували його розстріляти, ведмедик знову зʼявляється. Він танцює та скаче. Але його бачить вже не сам герой, а і його кати. Пʼяні й перелякані більшовики лякаються «марення» та розбігаються.
Орвеллівський сюжет за два десятиліття до Орвелла
Ще одну казку варто було знати багатьом упродовж важкого ХХ століття, а нині вона про те, що сталося з нашим ворогами-московитами 1917 року. Казка зветься «Звіринець на кораблі», що дійсно перегукується із відомим «Колгоспом тварин», який написав Орвелл наприкінці Другої світової війни. У своїй казці Іван Липа яскраво показує устрій Російської імперії, чому там не було справедливого ладу та як відбулася революція.
Та Російська імперія перед революцією в уявленні автора була як невпорядкований «брудний корабель», який чистили лише перед іноземними відвідувачами. Відсутність ефективної адміністрації та політичної системи, а також страх, що панував серед більшості населення, автор описував як «хаотично змішані клітки», де «погрози й ричання» були повсякденним явищем.
Соціальну несправедливість Іван Липа передав через несправедливе розміщення мешканців корабля: коней і великих тварин затиснули в тісних клітках, а гієни й шакали бігали без упину. Розподіляли блага в суспільстві теж нерівномірно: робітники страждали від бідності, а бюрократи — «шакали» — користувалися всіма перевагами. Царем звірів на цьому кораблі був крокодил, який забирав усю прісну воду, плавав у великому басейні, залишаючи інших тварин помирати від спраги.
Вітер, що збурив неякісну, але стабільну ситуацію на кораблі, був метафорою автора до Першої світової війни. Після того як клітки відчинилися, тобто відбувся крах імперської політичної системи, влада на кораблі перейшла до найбільш галасливих мешканців — більшовиків, яких автор нещадно порівняв із мавпами, що безладно керували кораблем, попри численні жертви.
У ситуації, де владарювали мавпи, Іван Липа зобразив частину населення, яке виїхало в еміграцію (леви й лисиці), тоді як інші сподівалися, що все якось обійдеться. Цим він правильно передав настрої, які панували серед людей під час перших років більшовицької влади на території колишньої Російської імперії. Завершення історії корабля з мавпами за кермом було трагічним. У цьому думка виявилася пророчою: корабель розбився на рифах і затонув.
Спогади про революцію і свій смертельний вирок
Значене доповнення до осмислення Визвольних змагань 1917–1923 років — короткі спогади Івана Липи. «Як я пішов у Революцію» демонструє його власний перехід від одеського діяча до загальнодержавного, коли він став міністром віросповідань уряду Директорії УНР. Передані настрої суспільства Одеси й Києва, як і небезпека, що чатувала в дорозі «петлюрівського міністра». Чимало фактів, описаних у спогадах, виринають потім у прозі, наприклад, герой «Непорозуміння», якого схопили більшовики дорогою з Одеси до Києва, не доїхав до місця призначення на відміну від автора оповідання.
У спогадах про 1919 рік автор описує драматичні події, коли його разом із сином та іншим міністром — Юрієм Коллардом мало не розстріляли на Коломийщині. Ту територію контролювали румунські військовики. Вони схопили міністрів і пограбували: забрали частину скарбниці партії «Самостійників-соціалістів». Цей злочин вони хотіли приховати, убивши українських урядовців разом із членами родини (з Коллардом була його дружина). Урятував їх тільки щасливий випадок. Усі приречені були в заціпенінні й покладалися на волю окупантів, окрім Колларда. Він усупереч умовлянням інших не ризикувати кинувся втікати й зміг урятуватися. Румунські солдати, остерігаючись дипломатичного, через розголошення, скандалу відпустили й інших полонених та навіть віддали їм частину відібраних грошей. Цю тему втечі й порятунку Іван Липа не раз описує і у власних оповіданнях.
Поліголосся із сином
Не менш яскравими текстами про Українську революцію відзначився й син Івана Липи — Юрій. Він описує опір більшовикам в Одесі у 1917–1919 роках у збірці новел «Нотатник», а також інші сюжети збройної боротьби. На відміну від батька, який описував короткі сюжети, що скидалися на історичну оповідь, у час самих змагань, Юрій дещо художніше й виваженіше підійшов до текстів. Він подає не окремих героїв: вояків, отаманів, міських злодюг, а їхні зібрані образи.
Також Юрій демонструє чітку концепцію протистояння українського світу московському як суто протилежних явищ. А в Івана Липи більше проглядає випадковість цієї війни, яка примусила людей здійснювати нелюдські вчинки. Десь їхні тексти перегукуються, а десь доповнюють один одного.
Загалом тексти батька й сина значно поглиблюють наше уявлення про Визвольну боротьбу українців у минулому столітті. Вони оголюють цілий спектр проблем та явищ, які сучасні українці прагнули не бачити до 2014-го, а то й до 2022 року.
Не маючи досвіду війни, сучасне покоління сприймало ті ж оповідання Івана Липи як щось із романтичного минулого, яке не може повторитися. А сьогодні ми вже бачимо світ і ворога майже такими ж очима, якими на нього дивився автор та герої його текстів.
Якоюсь мірою це нам і урок на майбутнє: тексти сучасного воєнліту — це не лише про минулий досвід, а й те, що може чекати на нас усіх, якщо допустимо повторення трагедії.
