21 липня у світовий прокат має вийти фільм «Барбі» режисерки Ґрети Ґервіґ, де головну роль грає улюблениця багатьох Марґо Роббі. Хоча кіно ще мало хто бачив, усі вже переконані в його успіху й мало не культовому статусі. Героїв і ситуації з трейлеру розтягнули на меми, а вбрання персонажів завзято косплеять різні зірки та зірочки. Що це: вияв усенародної любові до відомої іграшки чи бажання зануритися у світ інфантильного оптимізму й безтурботності, коли все довкола в нав’язливих кольорах фуксії? Певно, і те, і те, але показовіше тут зовсім інше: невже в скарбниці різнонаціональних культур не лишилося жодного гідного екранізації сюжету, що сценаристи змушені робити історію з дитячої ляльки? Американська компанія Mattel, яка виробляє Барбі, так надихнулася майбутнім тріумфом «Барбі», що вирішила зробити фільми й про інші свої славетні продукти, запустивши відразу 13 проєктів (а 45 залишила на різних стадіях розроблення) та залучивши до них відомих акторів і продюсерів. Зокрема, очікують фільми про:
— машинки Hot Wheels (Джей Джей Абрамс);
— іграшкового космонавта Major Matt Mason (Том Генкс);
— динозавра Барні (Деніел Калуя);
— роботів Rock ’Em Sock ’Em (Він Дізель);
— ляльок Polly Pocket (Лена Данем);
— магічну кулю з відповідями Magic 8 Ball;
— героя Хі-Мена (про якого вже було кілька анімаційних серіалів і навіть фільм із Дольфом Лундґреном) та ін.
Mattel вирішили так активно зануритися в кіноіндустрію з низки причин, насамперед зважаючи на визначні досягнення свого давнього конкурента Hasbro. Той перетворив свою вже трохи забуту лінійку роботів-трансформерів на п’ятимільярдну франшизу із семи фільмів тільки на нинішньому етапі (2007–2023), бо раніше про них було ще кілька мультсеріалів. Чим ми гірші — вирішили в Mattel і почали гортати свій багатосторінковий каталог, де мало не на кожній сторінці є знакові іграшки, що вже давно стали символами, принаймні в Америці. Тому 2013 року вони швиденько організували Mattel Films і покликали очолити його досвідчену продюсерку Роббі Бреннер.
Читайте також: Як готувати масалу, або Чого українське кіно може навчитися в індійського
Режисерка «Барбі» озвучила найбільшу проблему фільму, що водночас стала викликом для неї: «Яка може бути історія там, де її немає?» — і порівняла це зі складанням інтелектуального кубика Рубіка. Зрештою, Mattel потребує цього кіно, щоб продати якомога більше всього, дотичного до Барбі (і вже це робить), а чи буде в цьому якийсь мистецький компонент — не надто важливо.
Так і вимальовується прикра сучасна тенденція: під час вибору ідеї для фільму гроші стабільно перемагають будь-які творчі амбіції, адже треба в усьому дотримуватися корпоративної етики. Отже, звужується діапазон тем для творчості, ще й останні роки виразно демонструють, що краще продається стара ідея (умовні приквели-сиквели), аніж щось нове та несподіване, тому і виклики для сценаристів стають дедалі парадоксальнішими й намічається криза.
Видається, що голлівудська «фабрика мрій» вичерпала всі доступні теми й уже має шукати кіноматеріал там, де його зовсім немає. Проблема ще й у тому, що гонитва за доступними сюжетами та простими історіями (мейнстрим), які приносять більше грошей, а не створення чогось складнішого (артхаус), призвела до того, що середньостатистичний глядач банально не готовий іти в кінотеатр на серйозне кіно, скажімо, зроблене за класичною літературою. Чи багато ви пригадаєте касових хітів від часів «Щелеп» (1975) (офіційного першого блокбастера), який би був екранізацією серйозного художнього тексту («Гаррі Поттер», попри всю повагу, таким не є)?
Великі кінокомпанії, уже щонайменше 50 років плекаючи глядача й даючи йому легку поживу для очей і мозку, самі загнали себе в глухий кут, у якому немає вічних, визначних вигаданих або реальних історій, які можна було б продати великій кількості людей. Бо складне відлякає, заплутане занудить, багатозначне втомить, а високобюджетне кіно має заробляти гроші, тому бути простим, не заплутаним й однозначним. От і пишуть сценаристи про щось яскраве з купою спецефектів і без якоїсь мудрої психології чи філософії.
Так і звертаються вони до того, що зовсім не видається потенційним блокбастером, але вже приваблює людські маси. Наприклад, атракціони в парку розваг, зокрема в такому багатолюдному, як Діснейленд. Перша спроба — фільм «Вежа жаху» (1997), одна з найновіших — «Круїз у джунглях» (2021). А найвідоміший приклад — франшиза «Пірати Карибського моря», що виросла з атракціону, який відкрили ще 1967 року. Цікаво, що це останній розважальний проєкт, до якого доклав руку сам Волт Дісней. Хоча успіх фільмів багато в чому залежав від харизми Джонні Деппа, що його персонажа, як не дивно, в оригінальному атракціоні навіть не було.
Читайте також: Перевидання української класики. Що нас приваблює більше: зміст чи форма?
Окрема тема — екранізація комп’ютерних ігор, про що Тиждень уже писав у матеріалі «Не останні з нас: відеогра як вид мистецтва». Крім цього, іншою поширеною принадою для сценаристів стали настільні ігри. Перша жертва такого підходу — «Розгадка» (1985) Джонатана Лінна. Фільм тоді провалився в прокаті, але це не завадило йому стати культовим. Якщо ж ви подумали про «Джуманджі» (1995), то ні, її все-таки зробили не за настільною грою, а за книжкою про фантастичну настолку. Також був дорогущий «Морський бій» (2012) — ще один бренд Hasbro, який, хоч і причарував декого картинкою, усім іншим відверто розчарував. Але найспокусливішою стала мегапопулярна гра «Підземелля і дракони» (до речі, теж Hasbro), за якою зняли мультсеріал (1983–1985) й аж чотири фільми, включно із цьогорічним «Підземелля і дракони: Честь злодіїв», який поки що й найкасовіший.
Який же вихід із цієї сценарної кризи? Як не дивно, у цьому світові могла б допомогти Україна, адже наша реальність, на жаль, значно цікавіша за будь-які вигадки, а тому це призвело до бурхливого розвитку документалістики. І саме на стику ігрового та документального кіно є багато креативних можливостей, що дадуть змогу вийти з глухого кута екранізацій ляльок, настолок й атракціонів. Саме цією ниткою Аріадни за належної державної підтримки могло б стати українське кіно, показавши все сюжетне багатство, яким сповнена дійсність, і це вже робить об’єднання українських документалістів «Вавилон’13». Зрозуміло, що для нас війна ще надовго буде однією з головних тем у мистецтва, зокрема й у кіно, але чи є на це значний попит у Європі й Америці? Можливо, якраз настав час, щоб наше кіно не відповідало світовим трендам, а саме встановлювало їх.