На початку серпня 2014 року я і ще якийсь дідусь спитали у молодого чоловіка, чи не знає він, коли запрацюють банки та банкомати. Дідусь ледь не плакав: “У мене ж там пенсія, моя пенсія! Як я зніму гроші?” Той чоловік виявився місцевим депутатом, а потім вигулькнув на посаді “міністра ЛНР”. Тоді ж він, за законами жанру, бурмотів щось про те, що не треба сіяти паніки і що все ось-ось запрацює, за тиждень-два. І ми, як малі діти, повірили, бо повірити дуже хотілося. Нам не спало на думку, що у вимірі, де ми опинилися, нема води, світла, зв’язку, тож які банкомати можуть працювати в таких умовах?
Єдиний місцевий банк почав працювати у Луганську лише у березні 2015 року. Як часто протягом тих дев’яти місяців я пригадувала обіцянки оте “ось-ось”. Банки запрацювали у приміщеннях “Ощадбанку” – на тому ж обладнанні і з тими ж фахівцями. Змінився лише прапор над входом та й, здається, більше нічого. Жодних грошових переказів тоді банк не здійснював, там лише приймали платежі та виплачували пенсії і зарплати. Моя подруга зайняла мені чергу, і ми витратили три години аби отримати свої гроші у касі. Пам’ятаю, як черга розділила нас, і як подруга простягла мені руку, і ми тримали одне одного весь час за пальці, розділені людським натовпом, як стихією. А потім ми вийшли вдвох з грошима у руках і мали такий розхристаний вигляд, ніби нас той натовп проковтнув і виплюнув. У подруги на одязі бракувало ґудзиків, а на моїй спідниці був чіткий слід чоловічого взуття. Ми стояли із грошима на вулиці і сміялися над усім: якими ми стали, з чого ми радіємо, і з того, як легко втрачається людська подоба у ненависті і у змаганні за гроші та їжу.
Читайте також: "Держава" з трьома паспортами
Але поступово все якось владналося. З’явилися банкомати – один на дуже велику відстань. Скрізь і постійно були черги. Люди жартували, що черги – це ознака нового життя, як “республіканські” прапори над банками. Через якийсь час виявилося, що працюють термінали, однак лише у великих супермаркетах, де, як і раніше, можна розрахуватися карткою. Однак, люди після дев’яти місяців безгрошів’я стали страшенно боятися і жодних грошей на картках ніхто не залишав. Все знімали у день зарплати до останньої копійки, іноді стоячи у чергах до самої ночі, відпрошуючись для цього з роботи. Люди відверто говорили про те, що зранку знову може не бути електрики, що влада знову зміниться, а може і гроші зникнуть назавжди. А ще ніхто не мав такої кількості грошей, аби їх вистачало. Гроші та їжа стали для більшості постійним дефіцитом. Лише військові отримували свої зарплати на місці “роботи”, причому спочатку у доларах, а лише через рік — у російських рублях.
А знаєте, яка найбільша дивина була для мене? Коли я побачила, як старі бабусі йдуть платити за комуналку, не залишаючи собі на життя майже нічого. Вони звикли жити без боргів і не могли прийняти того, що оті дев’ять місяців вони жили в кредит, мимохіть виданий комунальними установами. Поки самі комунальні установи оновлювали рахунки, проходили “республіканську” перереєстрацію, борги в цей час збільшувалися. За опалення я змогла заплатили лише влітку 2015 року, коли наш житловий кооператив нарешті пройшов всі етапи реєстрації. За цей рік сума до сплати була настільки великою, що мені довелося просити допомоги родичів. А потім був ще один сюрприз, коли банк взяв з тієї суми комісію. Це було щось на зразок ляпасу по щокам наостанок. У мене було враження, що новопостала “республіка” виплюнула мене — як тоді, у березні 2015 року, коли на моїй спідниці залишилися відбитки чоловічих ніг.
Читайте також: «Майдан» на окупованій Луганщині
Які операції виконують місцеві банки, а точніше єдиний “державний” банк? Він видає банківські картки, які діють лише на території “республіки”, видає зарплатню та інші соціальні виплати, приймає платежі та обмінює валюту. Але місцевий курс вкрай не вигідний, тому сумнівно, що хтось цією послугою користується. Перед банком завжди стоять черги, а в самому банку завжди натовп, тому у кожному відділенні чергує “правоохоронець” зі зброєю. Атмосфера всередині часто далека від дружньої.
Для будь-яких інших операцій (зняти гроші з української банківської картки або з електронних гаманців) існує безліч комерційних центрів – від контор-одноденок до цілих мереж із своєю корпоративною культурою, грамотами на стінах та цукерками для відвідувачів. Типова ситуація, коли менеджер питає пін-код банківської картки клієнта. Ще іноді там розігрують призи: магніти, ручки, чашки і навіть відсотки комісії за операцію. Тягнеш з прозорої вази папірець, на якому від руки написано, який саме відсоток з тебе візьмуть сьогодні. Так, там можна зручно зняти гроші, але комісія за операцію нерідко сягає 5-10%. Втім, найбільш популярна послуга — виведення українських пенсій з банківських карток (теж під 5% за операцію).
Читайте також: Кохання і чорнослив
А ще там роблять все те, що до 2014 року людина могла зробити сама, не виходячи з дому: придбати квитки на літак та потяг, поповнити рахунки в українських банках, зробити платежі по кредитах, оплатити інтернет-замовлення і тому подібне. Зрозуміло, всі ці “задоволення” теж обходяться не дешево. Але чи має вибір людина, котра лишилась без доступу до української банківської системи? Тому для багатьох такі комерційні центри — єдиний вихід. У комерційних центрах можна обміняти валюту та отримати грошовий переказ з Росії. Цікаво, що до січня 2019 року там можна було отримати переказ навіть з-за кордону. Причому за переказ сплачував і той, хто ті гроші переводив, і той, хто їх отримував у “республіці”. Так від 100 доларів переказу залишалося 90, але у касира дрібної валюти зазвичай не було, тому доводилось отримувати гроші в рублях за місцевим курсом у тому ж самому обміннику. У підсумку, людина втрачала на всіх операціях великий відсоток, але, знов таки, для багатьох це був єдиний вихід. Альтернативою усьому цьому здирництву залишається лише подорож до найближчого міста у Росії чи на підконтрольних територіях України, де вищезгадані ознаки цивілізації доступні всім.