Тоді в Криму українська мова сприймалася трохи незвично. Як щось екзотичне, не зовсім зрозуміле, а тому часом просто смішне. Ми знали кілька анекдотів про особливості перекладу деяких українських слів. З натхненням дражнилися почутими в новинах незрозумілими словами. У школі я мав, здається, один чи два уроки на тиждень української, та й то лише в старших класах. Тоді як англійської та німецької було по п’ять-шість із перших років, бо школа з поглибленим вивченням іноземних мов. Ну а українська ж не іноземна.
Єдине, що інколи нагадувало про Україну, — це музика. ВВ, ТНМК, «Брати Гадюкіни»… Пісні українською сприймалися круто, але знову ж таки як екзотика. Почути цю музику в Криму було непросто, адже місцеве кабельне телебачення транслювало здебільшого російські канали. Українські ж були непопулярні, їх переважно вмикали, щоб подивитися новини (для розминки перед російськими «Вестями») та футбол. Майже не було української музики і в продажу, навіть серед піратських записів. Із гастролями на півострів із завидною регулярністю приїжджали Алєґрова, Кіркоров та «Любэ» разом з іншим шлаком російської попси. А от українські виконавці традиційно до Криму не добиралися.
Попри це все, я чомусь відчував себе українцем, любив свою країну. Без шароварщини та вишиватництва. Навіть інколи вступав у суперечки з рідними або просто знайомими щодо України та її місця у світі. Це взагалі серед кримчан і гостей півострова був такий собі популярний вид спорту — порівнювати життя в Криму (Україні) та Росії. Зазвичай не на користь України. «Братський народ» приїжджав із валізами грошей на відпочинок і розповідав казочки про велику та багату країну, до складу якої ми (кримчани) неодмінно повинні повернутися з часом. Особливо раділи при цьому відставні військові, підраховуючи подумки фантастичні суми нових російських пенсій. Найгірша позиція в України була за часів Ющенка, адже різниця між президентами була, як кажуть, видна неозброєним оком, чим радо користувалися росіяни.
Потім був університет в іншому не менш російськомовному місті Харкові. Там, уперше напевно, я побачив українців, що розмовляють українською, хоч як дивно це прозвучить. Вони були меншістю й принагідно намагалися перейти на російську. Лекції переважно читалися не державною. Були, звісно, винятки, які створювали для мене проблеми. Якусь там вищу математику й так доволі складно зрозуміти, а якщо ще й «іноземною» українською.
Київ зустрів більшим співвідношенням використання української. Назви вулиць і закладів, транспорт, афіші. На диво, мені це здавалося більш-менш природним, не викликало якогось спротиву чи непорозуміння. У моду поступово приходила українська культура. Людей у вишиванках почали сприймати вже не як диваків, а як стильних «перців». На музичному Олімпі дедалі більше ставало цікавих україномовних гуртів. Проте державні керівники та люди бізнесу переважно ще схилялися до російської, лишивши українську для «маленьких людей».
Переламним особисто для мене став 2014 рік. Навіть не Майдан, а окупація Криму. І перші новини з російських джерел про «криваві звірства націоналістів у Києві, які вбивають за російську мову». Я, абсолютно російськомовний, працював тоді в центрі столиці в російській компанії і відповідно до логіки Кісєльов-ТБ повинен був стати однією з перших жертв убивць-бандерівців. Чомусь не судилося. Хоча це було неможливо пояснити рідним на півострові, які, перелякані, чекали на «потяги дружби» й прославляли «ввічливих». І неможливо було пояснити, чому я і далі підтримую «хунту». Приблизно в той час вирішив перейти на українську, спочатку хоча б на письмову.
Читайте також: Володимир Рунчак: «Держава має відпустити культуру від Мінкультури»
Не зрозуміли вони, коли я сам став одним із «карателів», добровільно вступивши до лав ЗСУ. На позиціях у наметах біля буржуйки збиралися хлопці з усієї країни в американсько-британсько-німецькому камуфляжі й військово-матірним суржиком висміювали повідомлення сєпарів про підступні плани «хунти» насильно провести українізацію. Зустрів я там і багато кримчан, які полишили свої рідні місця та, не зрадивши присязі, і далі воюють у складі ЗСУ. Це не зрозуміють у Криму чи недореспубліках: окупанти їх лякали мовою, а половина бійців, які зараз захищають Україну, говорять російською. Як і більшість тих, хто тепер уже навіки залишився в строю. Така гірка іронія долі.
Надворі вже 2017 рік. У Києві легко можна знайти російськомовну пресу, майже безперешкодно працюють компанії з РФ. Люди на вулицях і зараз спілкуються більш зручною для себе мовою. Досі немає підтвердження злочинів «хунти» на тлі мовного питання. Але в моєму випадку бандерівці перемогли — я стаю україномовним. Не з примусу, а тому що розумію важливість цього питання для мене особисто й для майбутнього країни.