П’єр відмовився від телевізора. Назовсім. Не заради економії, а з принципу. «Вечірні випуски новин, ток-шоу, усі ці нібито розумні передачі з претензіями незалежно від телеканалів зосереджуються на другорядному та уникають головного, — пояснює він. — Про те, як ставитися до сурогатних матерів десь в Україні, розводитимуться дві години, а щоб розібратися, як вижити на прожитковий мінімум, не знайдуть і п’яти хвилин».
П’єр втратив роботу, бо маленька експортно-імпортна фірма, де він працював останні 10 років, зазнала банкрутства. Йому 55, як сам каже, за такими на біржі праці з пропозиціями не бігають. Діти дорослі, із дружиною розлучений. Вільний час, якого має багато, проводить, відвідуючи всі можливі мітинги в столиці — від крайніх лівих до крайніх правих. «Просто цікаво, — пояснює своє нове захоплення. — Порівнюєш виступи активістів «Національного об’єднання» (колишній «Національний Фронт») та крайніх лівих із «Нескореної Франції» і чуєш ці гасла, схожу лексику… Хіба що причини «суспільної катастрофи» різні політичні сили визначають по-різному.
Розваг П’єрові не бракує, бо з перших днів осені французи заповзялися страйкувати, протестуючи проти реформ Макрона. Новий уряд передбачив зміни в системах освіти, соціальної допомоги, пенсійного забезпечення, залізничного транспорту, спадкування, що не влаштовує прихильників як Меланшона, так і Ле Пен, а також залишок комуністів, добру половину соціалістів та з третину консервативних правих.
Читайте також: Франція, Іспанія і Португалія намагаються зменшити залежность від газу з РФ
У своїх виступах лідери всіх опозиційних до Макрона сил не забувають згадати про «6 млн безробітних», прогнозуючи поповнення в їхніх лавах та «нову дискримінацію». Як крайні праві, так і крайні ліві на радість своїм московським друзям звинувачують у руйнівних впливах Брюсcель. «Макрон та його уряд заповзялися повністю зруйнувати французьке суспільство», — пише комуністична газета L’Humanité. «Макрон послаблює й без нього вразливу французьку ідентичність, — обурюється Філіп де Вільє, лідер сувереністичної партії «Рух за Францію». — Франція втрачає себе на догоду міжнародним корпораціям».
Кажучи про соціальну справедливість, різні політичні сили, попри світоглядні розбіжності, спільно експлуатують тему рівних можливостей. Щоправда, причини недостатньої рівності кожен знаходить свої: праві нарікають на кризу ідентичностей, ліві — на фінансову кризу. Прихильники Марін Ле Пен воліли б здобути пріоритети носіям автентичної французької культури, гвардія Меланшона — забрати в «багатих» та роздати «бідним». Механізмів забезпечення кращої соціальної справедливості жодна з популістських політсил не пропонує. Йдеться насамперед про конкуренцію егоцентризмів лідерів та про використання ідеологічних штампів, що гарантовано впливають на колективне підсвідоме.
Цікаво, що висловлюючись на тему недостатньої соціальної справедливості, як ультраправі, так і ультраліві згадують про «дрімучий індивідуалізм», який, на їхню думку, роз’їдає французьке суспільство зсередини, витіснивши на маргінес концепт загального блага. «Суспільний інтерес, який мав би бути важливішим за особистий, є основою і лівої, і правої ідеології, — каже Наталі, учителька філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Відрізняються цільові аудиторії. Лівиця історично орієнтувалася на захист спільних класових інтересів найманих працівників. Правиця — на забезпечення спільного національного інтересу. Це на словах. Усі ми бачимо, як лідери наймасовіших партій діють не заради втілення своїх ідеологічних доктрин, а тактично, щоб швидше потрапити до влади. Модерне французьке суспільство є за суттю постідеологічним».
Захищаючи запропоновані реформи, Емманюель Макрон також не уникає словесних формул, що апелюють до важливих для французів цінностей: свободи, рівності, братерства. Виступаючи на з’їзді страхувальників у травні цього року, він казав про потребу зробити систему соціальних виплат гуманнішою. «Раніше ми вважали, що відповіддю на бідність та соціальне відторгнення є гроші. Насправді ж треба навчитися не більше витрачати, а мудріше розподіляти», — заявив французький президент. Зокрема, новий закон про пенсії, що має потрапити на обговорення в парламент у перші місяці наступного року, пропонує перегляд привілеїв і надбавок. Ті категорії, що можуть їх втратити, уже бунтуються. Проте президентська партія «Вперед, республіко!» має в Національній асамблеї достатньо голосів, щоби проект пройшов. Складніше із Сенатом. Опозиція за браком дієвих важелів протидії владі на рівні парламенту скаржиться на монархічний стиль правління Макрона та готує нові вуличні акції на зиму.
Тема розподілу соціальних благ завжди була та є домінантною складовою французького політичного дискурсу. «Лівий консерватизм, характерний не тільки для радикальних лівих, а й для частини поміркованих, не припускає й думки, щоб відмовитися від старих догм, — вважає соціальна працівниця Надін. — У французькому суспільстві під впливом соціалістичних ідей народ звик вимагати більше прав, не уявляючи «в пакеті» додаткові обов’язки. Наша система незбалансована. Поки дозволяла економічна ситуація, політикум заохочував політичний інфантилізм. Привчити громадян до відповідальності — це, мабуть, найважливіший виклик, що постав перед французами».
Читайте також: Інклюзивність чи асиміляція?
Антипатія до «багатих», які завинили «бідним» уже самим фактом свого існування, справді поширена у Франції. На цьому почутті успішно спекулюють політики. Ліві масово нарікають на «спадковий капіталізм», який, на думку критиків системи успадкування бізнесу, є непродуктивним. «Подивіться на італійську систему, щоб переконатися, що родинні підприємства — це вчорашній день, — любить казати Жан-Люк Меланшон. — Спадкоємці рідко бувають добрими менеджерами». Лідер партії «Нескорена Франція», який сам себе проголосив провідним опозиціонером країни, часто апелює до двох цифр: у 1970 році успадкований капітал становив 45% фондів французької економіки, у 2018-му показник зріс до 70%. На думку Меланшона, реформа економіки має відбуватися в протилежному напрямку до того, що проголосив Макрон: максимальне оподаткування великого капіталу та нова часткова націоналізація.
«Макрон здійснює політику обмежень, руйнує права найманих працівників, розвалює державну службу, збільшує нерівний доступ до судочинства, вищої освіти, — читаємо в комуністичному часописі L’Humanité, що в запереченні урядової політики, схоже, віднайшов друге дихання. — Уряд розробив репресивний закон проти мігрантів, захищає пріоритет комерційної таємниці перед правом на інформацію, апелює до принципу рівності між чоловіком та жінкою виключно в інтересах комунікації, практикує мілітаристську політику на міжнародній арені. Макрон сподівається зламати нашу волю до спротиву. Але чи хочемо ми, французи, жити в суспільстві без соціальних прав?».
Читайте також: Die Welt: Що для нас означає Європа
Отака риторика… Не нова, але відносно дієва. У травні лівим профспілкам вдалося вивести на вулиці під цитованими гаслами 15 тис. протестувальників, 9 жовтня — 10 тис. Ніби й небагато в масштабах країни, але вода камінь точить. Заплановані інші акції, пропаганда ведеться на всіх рівнях. «Реформи Макрона ставлять під загрозу найслабших, найбідніших, найнещасливіших», — читаємо на плакатах, що розклеєні поблизу метро. Підпис: «CGT» — найбільша крайня ліва профспілка, про яку тільки й чути у випусках новин. Нема рецептів, є звинувачення. Стилістика гасел спонукає до емоцій. Думок і не треба: інакше не зібрати багатолюдних мітингів із нереалістичними вимогами.
«Ми живемо в епоху балакучого суспільства, — каже П’єр, безробітний прихильник протестних акцій. — Люди чомусь повірили, ніби світ можна змінити розмовами. Стільки зайвих слів і так мало мудрих, потрібних, вчасних…».
Тема соціальної справедливості завжди була благодатним ґрунтом для популізму всіх видів і напрямів. Хоча б тому, що рівність можливостей, бодай теоретично, ще якось можна передбачити. А от рівності результатів не існує в принципі. Прагнучи справедливого розподілу, люди поспішають під перші-ліпші прапори — знайшовся б артистичний речник. І не кожен згадує, як комуністи, обіцяючи розподіл «всім за потребами», щедро залили планету кров’ю. Домагалися вони, за фактом, зовсім не справедливості, а влади. Але в людей загалом коротка пам’ять.