Щодня ми проходимо вулицями, і з лайт-боксів та парканів на нас дивляться оголошення про концерти різноманітних співаків. Поспішаємо далі, не надто замислюючись, хто, у який спосіб і навіщо саме так формує порядок денний поп-культури в країні. Якщо придивитись уважно і провести контент-аналіз отих пістрявих афіш, відкривається цікава реальність, яка примушує замислитися: як мінімум третина розрекламованих концертів, що відбуваються й мають відбутися в Україні, — це гастролі російських артистів…
Попса і російський імперіалізм
Осмислюючи процес деколонізації у світі, Едвард Саїд (автор знаної книжки «Орієнталізм») у своїй роботі «Культура та імперіалізм» писав про зв’язок культури та імперії так: «Сила наративу або блокування формації та виникнення інших наративів є дуже важливими для культури та імперіалізму і формують один з найважливіших зв’язків між ними. Справа імперії залежить від ідеї про те, що цю імперію потрібно мати […] і всі приготування для цього провадяться в культурі, а потому імперіалізм набуває подоби когерентності, набору досвіду, покладає наявність правителя і правила, що далі переноситься і на сферу культури». Хоч би яку імперію ми взяли за приклад, кожна з них залишає у віках свою культуру: римську, китайську, османську, британську, російську тощо. І кожна із цих спадщин була зброєю в руках колонізаторів.
Російська поп-культура — це не сфера вільного, а тим паче аполітичного мистецтва, безвинної легкої розваги, як багато хто собі досі уявляє в Україні. Це один із провідників державної політики, орієнтованої на насаджування «русского мира» з усіма його елементами включно з відродженням СРСР, про котре так мріє Владімір Путін. Популярна культура формує найбільш стравні й затребувані суспільством форми — такі летючі, що їх майже не помічаєш. Вони зроблені на пристойному технічному рівні й вигулькують у повсякденному житті українців то тут, то там: на радіоканалах, у маршрутках і таксі, на базарах і в кнайпах. За Ґазмановим, Аллєґровою, Пуґачовою, Кіркоровим, Малініним, Хворостовскім, Орбакайте, Ваєнґою та ще цілим легіоном ішли Стас Міхайлов, Лєпс, Шуфутінскій, Професор Лєбєдінскій. Очевидно, що тим самим північно-східним вітром до нас принесло Міхаіла Круґа й моду на блатний репертуар.
Читайте також: Перегній для шоубізу
Давні греки знали про вплив культури на становлення особистості, а масових театральних і спортивних заходів на суспільство. Трохи згодом римляни, віртуози принципу «розділяй і володарюй», використали індустрію легкої, популярної культури задля контролю над величезною багатонаціональною імперією. Остання, як відомо, де не кинь нуртувала й поставала супроти метрополії, проте не надто проти мод і смаків, які виникали у Вічному місті. Якщо задуматися, то один із символів імперського Риму — це Circus Maximus, краще знаний у нас як Колізей. На цій арені, зокрема, народилося те, що в наш час, пройшовши довгу історію трансформацій, викристалізувалося в жанр естради. І ця ж таки арена подарувала світові гасло, яке пережило державу давніх римлян: «Хліба і видовищ». Цей вислів не народний, він належить сатирикові Дециму Юнію Ювеналу, особі, яка жила на зламі І–ІІ століть н. е. й добре знала, чим дихають патриції, плебс, раби та вільні негромадяни римського світу. Влада і сфера впливу на широкі верстви населення завжди пов’язані між собою, і не буває так, щоб ті, хто біля керма, не намагалися впливати на гуманітарну царину життя певного суспільства або ж контролювати її.
Російська культурна експансія не припинялася в Україні від самого початку її незалежності в 1991 році. Розуміймо: послабивши дії, спрямовані на підкорення нашої держави збройною силою чи навіть відмовившись від них, Москва й надалі вестиме гуманітарну агресію, спрямовану на руйнацію українських ідентичності й суверенітету, «мирними» засобами. Вона, очевидно, не відмовиться ще раз скористатися складним в усіх розуміннях становищем Української держави і спробувати розіграти ще один тур «русской весны» руками не так вітчизняних політиків і тітушків, як популярних співаків, через кіно, телесеріали тощо. Це чи не найостанніший вагомий аргумент агресора, який він може використати проти нашої країни. Найширшим полем для «русского мира» в Україні були й залишаються передусім популярна культура та шоу-бізнес, тобто явища, які охоплюють щонайширші верстви нашого суспільства. Наївно думати, що царина популярної культури є справою суто приватною і той культурний, пізнавальний, зрештою, розважальний продукт, який щодня дістають українці з різних каналів, не впливає ані на формування їхніх уявлень про себе самих і свою державу, ані на становлення смаків, ані на їхні дії та політичний вибір. «Несерйозна» сфера культури, зокрема її популярні масові форми, що їх у нас досі оцінюють за залишковим принципом, є такою самою зброєю, як ракетні самохідні установки, інструментом колонізації та асиміляції.
Не секрет, що бізнес у Росії — це завжди більше ніж бізнес. Зокрема, торгівля паливними вуглеводнями стала інструментом, який Кремль використовує і досі для накидання своєї політичної волі всім клієнтам. Що хоч якось годиться для експансії, те використовують. Останні кілька років в Україні модно стало говорити про культурну дипломатію і м’яку силу.
Будь-які операції в культурній, або навіть ширше, гуманітарній царині життя окремо взятої країни чи групи країн зазвичай не дають швидких результатів, проте міцно вкорінюються у світосприймання, мислення, спосіб життя, звички, смаки, вподобання та дії людей у середньо- й довгостроковій перспективі. Вони ж таки впливають на ідентичність особистості. Популярна культура, річ нібито приземлена, — чудовий канал впливу, яким у РФ аж ніяк не нехтують. Насаджування «вєлікой русской» культури за кордоном розпочалося мало не в часи Пєтра І. Іноземці, які так люблять Достоєвского й Толстого, досі не ототожнюють країну цих авторів із «отєчєством» Путіна. Таке накидання культури мало чим за своєю метою відмінне від насаджування російської попси.
У нашому контексті ці операції доповнюються діями, спрямованими на розвиток комплексу неповноцінності в самих українців, яким любісінько під усілякими приводами не забувають нагадати, що їхніх культури та мови немає, не було й бути не може. За такою логікою не існує й Української держави. Далі йдуть аргументи про «один народ», спільну історію, відтак «захист російськомовного населення», анексія та окупація. Російські естрадні артисти — це конячки з однієї упряжки «русского мира», яку поруч із ними тягнуть Ґундяєв, Дуґін і Проханов, Ґлазьєв і Малофєєв, Шойґу і Бортніков (шеф ФСБ. — Ред.). У XVII столітті їх, скажімо, можна було б назвати просто «ґосударєвимі служивимі людьмі», які дбають про інтерес передусім царя, а потім уже вітчизни, країни, яка не бачить себе поза форматом імперії в усіх її мислимих формах, «вєлікой дєржави».
Російські ліберали в мистецтві
Та повернімося до мерехтливих і пістрявих афіш на українських вулицях. Справді, з них зникли імена найодіозніших російських естрадних виконавців на кшталт Кіркорова, Пуґачової, Ґазманова, Аллєґрової, Корольової та групи «Любэ» (власне, ряд цей чималий і його можна продовжувати), хіба що десь вигулькне постер про одиничний концерт Малініна чи Орбакайте. Так, частині зірок естради РФ, які відкрито підтримали ініційовану Владіміром Путіним воєнну агресію проти України, до нашої країни в’їзд заборонено. Проте в нас гастролюють Ельбрус Джанмірзоєв і Професор Лєбєдінскій, поп-група «Звери», не гребує завітати Лайма Вайкуле, котру інтернет східних сусідів разом із Ані Лорак та деякими іншими нібито українськими виконавцями зараховує до когорти росіян. З огляду на зміну музичних смаків російську естрадну пісню заміняють нині російські ж таки хіп-хоп, реп тощо, які теж активно заходять на українську сцену. Bahh Tee, Ендшпіль & Miyagi, Oxxxymiron, по суті, не виконують жодної іншої ролі, ніж їхні попередники, нічим не відрізняються від Тіматі чи Бьянки. Фольк-рок-група «Мельница» з Москви, Боріс Ґрєбєнщіков, Андрєй Макарєвіч, рок-група «Коридор» із Новосибірська чи «Агата Кристи» (яка не відмовляється від новорічного концерту в анексованому Севастополі) — це теж представники російського шоу-бізнесу й тамтешньої естради, тобто інструменту поширення російської політики та впливу скрізь, де можна. Усі вони мають концерти в Україні.
Читайте також: Шаровари 2.0
Так, можливо, ніхто з них не підтримував ані анексії Криму, ані розпалювання Москвою війни на Донбасі, і взагалі вони вважають режим нинішнього російського керманича диктаторським. Але всі вони так чи так пішаки з російського шоу-бізнесу, які не мистецтвом, хай і легким та популярним, займаються, а просувають інтереси РФ всюди, де можуть або куди їх пошлють.
Тиждень присвятив цілий номер питанню: а хто, власне, такі оті російські ліберали? (№ 27/2016) Йдеться про політичних та громадських діячів, які мріють про іншу, європейську, демократичну Росію і з цією мрією мандрують до нашої держави. Бо ж тут для них не закордон, а таке собі нічогеньке місце, де можна навіть спробувати побудувати отой омріяний проект нової Росії. Ось тільки і в путінському, і в ліберальному проектах місця Україні як суверенній, незалежній державі немає, і про це не варто забувати. І саме до когорти російських лібералів можна записати частину тих естрадних виконавців, які не перестають їхати до України, і російських гумористів, які теж досі не цураються її сцени.
Хіба «поет, громадянин, письменник і журналіст» Дмітрій Биков спить і мріє про незалежну й сильну Україну? Навряд чи. Як і решта російських лібералів у затяганій ягнячій шкурі, він снить іншою Росією. А от чий Крим і чи є місце Україні на мапі світу — ці конкретні й важливі для нас із вами питання в ліберальній російській сатирі залишаються артикульовані в змазаному вигляді або взагалі не проговорені як нібито
неважливі.
Іще однією важливою когортою естрадних виконавців, які до останнього часу приносили на найкращі українські сцени в усій його «потєшній» повноті «русский мир», тамтешні смаки та погляди, були сатирики й гумористи з РФ. Пєтросян, Задорнов, Стєпанєнко, Дроботєнко, Шифрін, Ґальцев, Хазанов, Вінокур, Новікова — нині їх не побачиш на українських сценах, на афішах і щоразу рідше зустрінеш на телеканалах. Згадаймо: а яку саме інформацію доносили ці «цареві блазні» до широкої аудиторії Росії і тих теренів, які вона називає «ближним зарубежьем»? Власне, із блазнями європейського середньовіччя в них не надто багато спільного. Справді, обов’язком останніх було розважати й смішити своїх панів та їхніх гостей. Як і герольди, блазні були недоторканні. Вони володіли своєрідною свободою слова в ті часи, могли критикувати коронованих осіб та їхніх вельмож. Королівські блазні та царські скоморохи трішки різні й за роллю, й за семантикою постаті. З давньогрецької мови «скомархос» перекладається приблизно як «майстер жартів». На відміну від блазнів ці особи ніколи не були недоторканними й незалежними, а в російському контексті лишалися в тих самих правах, що й решта населення, тобто практично безправними. Досі з найкращих російських сцен Задорнов, виступи якого транслює «Первый канал», видає аудиторії приблизно такі жарти: «Новини 2018 року. США благають Росію забрати знахабнілих хохлів назад до СРСР». Був час, коли з дотепів цього гостроперого сатирика сміялись і в Україні й коли вони транслювались у вітчизняному інформаційному просторі. Логіка залізна: «А що такого, це ж гумор, сатира, легкий жанр, яка там загроза, та ну, облиште».
Оборона й розвиток
Це завжди згубно для національної безпеки — нехтувати будь-якими засобами експансії, зокрема й популярною культурою, яку звичайний українець споживає тут і зараз. Питання в тому, що оборона нашого культурного середовища не є лише справою доброї волі самих українських митців чи громадян. Це один із прямих обов’язків вітчизняної законодавчої та виконавчої влади. На президентові, Кабміні, ВРУ також лежить провина в тому, що від низки експансивних загроз просто відмахуються як від несуттєвих. Найостанніша версія розробленої РНБО чинної Стратегії національної безпеки України від 6 травня 2015 року серед переліку актуальних загроз називає й «інформаційно-психологічну війну, приниження української мови та культури, фальшування української історії, формування російськими засобами масової комунікації альтернативної до дійсності викривленої інформаційної картини світу», проте не прописує сценаріїв, механізмів та засобів гарантування гуманітарної безпеки, начебто такого явища не існує взагалі. До нинішнього складу РНБО належить міністр інформаційної політики України Юрій Стець. Серед завдань його відомства — розробка відповідної стратегії інформаційної політики держави та забезпечення її дотримання, а також реалізація політики у сферах поширення інформації, просвітницької діяльності й використання національних інформаційних ресурсів.
Читайте також: Негативна селекція
Треба також нагадати, що це міністерство дістало повноваження на розробку програми позиціонування України у світі й стратегії захисту її інформаційного простору від зовнішнього впливу. Сам пан міністр, як було повідомлено в матеріалі на сайті Незалежної медіа-профспілки України, на початку своєї каденції у 2014-му заявив, що Мінінформполітики матиме три головні завдання: внутрішня комунікація, інформаційна війна з Росією та протидія кіберзлочинності. Не забуваймо, що в Кабміні є крісло віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань, у якому нині В’ячеслав Кириленко. Позитив у тому, що бодай посада така з’явилася знову, бо 2010 року, за часів Януковича й Азарова, її було скасовано, очевидно, як не потрібну країні. Але в переліку повноважень цього урядовця, затвердженому Постановою КМ № 296 від 18 квітня 2016 року, гуманітарна безпека та здійснення прямих практик, які передбачає її гарантування, не прописані взагалі. Очевидно, питання гуманітарної політики не перебуває цілком у віданні й відповідальності Міністерства культури. Усі, кому не лінь, говорять про російсько-українську війну як про гібридне збройне протистояння, а в Україні досі неможливо зрозуміти, хто конкретно відповідає, окреслює і здійснює гуманітарну політику. Ця сфера розмита, сіра, і саме тому в ній може відбуватися що завгодно або не відбуватися взагалі нічого.
Наша держава має захищати себе не лише в збройному протистоянні, а й у тонших матеріях, зокрема всіляко протидіяти засобам ворожої експансії на своїх теренах. Так, коли йдеться про російський шоу-бізнес в Україні, який не збирається полишати завойовані позиції, до нього слід поставитися як до будь-якого іншого бізнесу країни-агресора — перевірити на предмет корупції та відмивання грошей. Де гарантія, що за певних умов Пуґачова та Ґазманов, як і все те, що вони із собою несуть, не повернуться на українські сцени? Другий ешелон російських виконавців нікуди з нашої вітчизняної сцени не подівся, і їхній аргумент, що вони гастролюють на вимогу української публіки, бо такі, бач, популярні, звучить непереконливо. Вони намагаються утримати колонізований російським культурним продуктом простір за собою, щоб не дати утворитися лакуні, у якій за умов рівноправної конкуренції і підтримки Української держави може постати наш шоу-бізнес із вітчизняним поп-продуктом, зірками й сатириками.