Трагічні події останніх місяців у Киргизії сьогодні інтерпретуються по-різному. Діапазон варіантів, що «плавають» у ЗМІ, риторики політиків дуже широкий: від «погромів і безглуздого кровопролиття» до «розпаду держави». Що ж насправді відбувається у цій невеликій країні в центрі Євразії?
Практично весь пострадянський простір, та й не лише він, ось уже друге століття поспіль отримує переважно вторинну інформацію. Вторинна інформація, свідомо чи несвідомо відформатована, деформує події і пропонує лише єдиний можливий фокус. Це стосується і Киргизстану, і України, і Грузії та різною мірою інших країн. Ми часто отримуємо «оцифровану інформацію» з джерел сусідніх «благонадійних» держав: Росії, Казахстану, Білорусі, у яких будь-які народні виступи подаються як щось екстраординарне. Згодом вони демонізуються, щоб своєму внутрішньому обивателю, «законослухняному громадянинові», таке навіть на думку не спало. Він покликаний служити тільки державі, її непорушній вертикалі. З цього погляду події в Киргизстані, що переросли в кровопролиття, справді показові. Можновладці, які формують політику й утверджують свій режим, намагаються загнати в рамки власні суспільства. Як наслідок – ми опиняємося в «простроченій консервній банці», що рано чи пізно вибухне.
Киргизія впродовж останніх 20 років незалежності пережила три важливі події: у серпні 1991-го здобула незалежність; у березні 2005-го було повалено режим Аскара Акаєва, першого президента країни, який до своєї четвертої президентської каденції встиг перетворити країну з «острівця демократії» на класичний авторитарний режим; у квітні 2010-го, майже за п’ять років, сценарій зміни влади повторився. Правління другого президента країни Курманбека Бакієва, який прийшов до влади на хвилі березневих подій 2005-го, завершилося його поваленням поза конституційними межами.
Режим другого президента Киргизії невпинно набирав обрисів єдиновладдя, пам’ять про яке була ще свіжою від часів Акаєва. Це супроводжувалося концентрацією ресурсів навколо нової президентської родини. Не випадково 2007 року глава держави виніс на всенародний референдум проект конституційних змін, що значно посилювали президентську владу.
Паралельно практично за місяць до парламентських виборів було сформовано президентську партію «Ак-Жол», що пізніше монополізувала майже весь політичний спектр у національному законодавчому органі. Вибори до парламенту 2007 року були поворотним моментом для президента Бакієва. Відкриті фальсифікації волевиявлення громадян, покарання протестувальників, звуження інформаційного простору, переслідування членів найпопулярніших партій – методи, якими досягалася «блискуча перемога» партії влади. Більшість міжнародних спостерігачів поставилися до виборів скептично. ОБСЄ їх не визнала. Власне, безпосередньо від цих інституційних трансформацій почав свій відлік такий хід подій, який ми вже спостерігали, коли до авторитаризму скочувався режим першого президента Аскара Акаєва.
На березень 2005 року весь корінь зла в Киргизії вбачали в сім’ї Акаєва. Однак на той момент ніхто не міг навіть передбачити, що це не межа зловживань родини правителя. За президентства Бакієва киргизи розгледіли, яких нечуваних масштабів ці зловживання можуть сягнути. Усі ключові в країні посади було розподілено між родичами президента, які мали навіть одне й те саме прізвище. На верхівці – шестеро братів і двоє синів. Для тих, кому їхні початкові повноваження здалися недостатніми, було створено нові посади, названі чи то навмисно, чи то випадково вельми неоднозначно. Так, було відкрито ЦАРІІ – Центральне агентство Киргизстану з розвитку, інвестицій та інновацій. Його очолив син Максим Бакієв. Саме це відомство отримало контроль над фінансовими потоками держави, зокрема інвестиціями.
Особлива ж роль у розподілі ресурсів належала братові Жанишу Бакієву, який, по суті, був куратором усіх силових структур країни, обіймаючи посаду голови президентської охорони. Саме Жаниш пізніше дасть наказ стріляти по учасниках протесту на головній площі Бішкека, внаслідок чого загинули 86 осіб. І саме йому інкримінуватимуть організацію провокацій із залученням етнічних груп на півдні країни – регіоні, звідки походить і де домінував донедавна клан Бакієвих.
Дуже важливо нагадати, як за всіх цих обставин поводилися зацікавлені мегагравці. Так, Росія з 1 квітня запровадила мито на відвантажувані для Киргизстану світлі нафтопродукти: бензин і дизпальне. Формальна причина призупинення поставок – нові митні правила, зумовлені створенням Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану. А ось, до речі, угода про зону вільної торгівлі між Москвою та Бішкеком на практиці не спрацювала й не враховувалася. Ці нові мита викликали велике незадоволення в киргизькому суспільстві, адже вони неминуче призводили до підвищення цін на паливо. Припускалося, що Росія прийняла таке рішення для того, щоб тиснути на Киргизію економічно.
У цей час у відносинах із США предметом нескінченного торгу залишалася американська авіабаза «Гансі», перейменована на Антитерористичний центр об’єднаних коаліційних сил. Америка була безпосередньо зацікавлена в «передбачуваності» політичної влади та «порядку» в Киргизії – країні, що перебуває на перехресті євразійських інтересів.
Однак на слуханнях в американському Конгресі 22 квітня 2010 року було визнано, що чинна адміністрація США «заплющила очі на порушення прав людини в Киргизії та потурала диктаторові Курманбеку Бакієву». І все це заради збереження своєї авіабази. Розслідування Конгресу фокусувалося здебільшого на непрозорих схемах укладання контрактів та зв’язках сім’ї Бакієва з киргизькими компаніями, що постачають паливо американській авіабазі.
Далі – більше. З початку 2010 року уряд в умовах соціально-економічної кризи збільшив тарифи: на електроенергію – 100-відсоткове підвищення, на опалення — 500-відсоткове.
Ще один цікавий факт. За кілька місяців до буремного квітня 2010-го в Бішкеку почали говорити про «інформаційну атаку» на режим Бакієва з боку російських ЗМІ. І справді, мас-медіа держави, що ще вчора була цілком лояльною до цього режиму, почали оприлюднювати тіньові схеми операцій Максима Бакієва, його зв’язки й активи за кордоном.
А вже 7 квітня 2010 року в Бішкеку відбулася зміна влади. У цьому разі говорити про порушення правового чи конституційного ладу не випадає. Ще від референдуму 1996-го (зміни, які за його результатами були внесені до Конституції, надавали президентові широкі повноваження, зокрема у виконавчій владі. – Ред.) правове поле стало розмиватися. А до 2010-го його простір звузився до привілеїв та особливих прав одного клану. Конституція взагалі стала предметом торгу.
Чи зможе новий тимчасовий уряд, що прийшов до влади після подій 7 квітня 2010 року, втримати ситуацію в країні під контролем і почати формувати нову політико-управлінську систему, враховуючи трагедію на півдні? Це складне питання. Надто багато є ризиків та загроз, зокрема, зовнішніх. Не минуло й місяця з моменту зміни влади, як різні сторони стали озвучувати пропозиції ввести в Киргизстан війська, зокрема миротворчий контингент ООН, війська ОДКБ. Таким чином, кровопролиття в Оші й Джалал-Абаді, що все ж таки є внутрішнім локальним конфліктом, могло б перейти на інші рівні конфліктності, як це ми спостерігали на Балканах.
Безперечно, найтрагічніше в цій історії те, що окрім політичних та економічних струсів сталося два кровопролиття. Холоднокровний розстріл 86 киргизів снайперами з даху Білого дому – це перший такий прецедент із 1916 року. Тоді було розстріляно тисячі людей, які не підкорилися Російській імперії, і почався вихід киргизів зі своїх земель (імперська влада в той час переселяла на етнічні території киргизів російських селян, відбулися масові розстріли киргизів. – Ред.). У квітні 2010 року вся країна була в траурі. Але хто міг передбачити, що це лише початок ще більшої трагедії?
Курманбека Бакієва не було притягнуто до відповідальності. Наразі він перебуває в Мінську під покровительством Аляксандра Лукашенка. Однак брати та сини Бакієва й досі намагаються організовувати реваншистські акції в Киргизстані, спрямовані на дестабілізацію становища в країні та перехоплення влади. Генерал Жаниш Бакієв веде активну деструктивну боротьбу проти тимчасового уряду.
Найцинічніше в цій боротьбі те, що використовується конфліктний етнічний потенціал, закладений на території країни самою її історією. Коли формувалися радянські республіки й розмежовувалися їхні території, не було дотримано принципу історичного компактного розселення етнічних груп: узбеків, таджиків, киргизів тощо. Як наслідок – Ферганська долина з усім спектром своїх культурних та етнічних конфігурацій була нашвидкуруч розкраяна між трьома країнами. Усі вони отримали «вибухові механізми сповільненої дії», засновані на етнічних суперечностях. Ці заснулі суперечності використали прибічники Курманбека Бакієва у провокаціях проти тимчасового уряду. Ще три тижні тому в ЗМІ потрапила касета телефонної розмови між сином Бакієва Максимом та братом Жанишем. Вони обговорювали потребу ведення та фінансування деструктивних дій проти нової влади.
Спочатку всі киргизи пережили шок лише від самого формулювання – етнічний конфлікт. Киргизстан не мононаціональна країна. У ньому проживають і росіяни, і узбеки, і представники інших народів. Основні причини конфліктів лежать у площині соціально-економічних проблем. Побутові сутички траплялися й раніше. Економічні проблеми підштовхували до незначних локальних етнічних конфліктів. Однак масштаб кровопролиття на півдні країни приголомшив усіх. У країні ніхто не міг повірити, що «просто» киргиз пішов убивати узбека і навпаки. Ненависть учорашніх сусідів, колег один до одного не може спалахнути за одну ніч, стати такою масовою та охопити водночас практично дві області.
20 років тому в невеликому Узгенському районі біля Оша трапився схожий інцидент. Однак усі, хто його пережив, визнають, що, на відміну від подій 1990-го, цьогорічний конфлікт був ретельно скоординований. Тоді сутички почалися спонтанно. Тепер же киргизів вправно підбурювали провокатори. Тоді місто майже не постраждало. Тепер же Ош майже наполовину зруйновано, спалено махалі – традиційні квартали проживання узбеків.
Свідки подій розповідають, що організовані групи молодиків гуртом нападали на конкретні об’єкти: узбецькі кафе, бізнес-центр, університет. Але при цьому погроми чинилися в місцях компактного проживання і узбеків, і киргизів. І влаштовувалися чітко виражені провокації. Так, одна й та сама машина з гучномовцем спочатку їздила районами, де проживають узбеки, й поширювала інформацію про «озброєних киргизів, що наближаються», а потім у киргизьких селах вона ж сповіщала про «напади узбеків, які наближаються». З-поміж провокаторів було помічено наближених до родини Бакієва, зокрема його племінників.
Ось що розповів очевидець ошських погромів: «Більшість погромників були організовані в групи від 500 до 2000 осіб, озброєних до зубів. Переважно це були приїжджі з віддалених сіл та районів. На чолі великих груп ішла бойова машина піхоти, за нею – люди з автоматами, ну а далі вже натовп із ножами, кийками й арматурою». Пізніше було знайдено склади зброї, завезеної ззовні. З-поміж нападників були й досвідчені найманці з інших країн.
Наступного дня, 14 червня, після арешту у Великій Британії Максима Бакієва конфлікт на півдні пішов на спад, почався процес стабілізації. Багато хто вважає, що це не збіг обставин: провокатори втратили свій керівний центр та фінансування.
Сьогодні гостро стоїть питання відновлення прав киргизів, які пережили цю трагедію. Насамперед ідеться про тих, щодо кого чинили насильство, хто втратив родичів. Багато людей стали біженцями. За різними даними, близько 90 тис. киргизьких узбеків нині перебувають в Узбекистані, але їх там не хочуть приймати. Найімовірніше, вони будуть депортовані. Наразі їх розселили в таборах для біженців на прикордонних територіях. При цьому узбецька влада заборонила новоприбулим узбекам пересуватися країною.
Сьогодні, коли ситуація стабілізувалася, в Киргизії кожен відчуває, що трагедія стосується і його. Повсюдно збираються гроші для постраждалих, мешканці столиці їх приймають у своїх будинках, беруть у сім’ї дітей. При цьому в оголошеннях простих людей про те, що вони готові надати дах над головою постраждалим, немає якихось побажань щодо етнічної належності тих, кому може бути надана допомога. Все просто: «Прийму постраждалу сім’ю, дітей тощо».
Знову на тому ж перехресті
Киргизи вдруге скинули владу, яка погрузла в стагнації. Хочеться вірити, що суть і мета колективних прагнень – демократичне суспільство. Але вкотре на кін було поставлено все, навіть пролилася кров. Киргизія перебуває в обрамленні «стабільних» і «сильних» держав, які змагаються за вплив над країною, вирішуючи свої стратегічні завдання. І ось логічно постає запитання: чи виправдовують засоби мету в цьому випадку? На відміну від 2005 року 2010-го Киргизстан залишився не просто самотнім на своєму шляху до демократії, а й відверто зрадженим. Оскільки великі місіонери демократії США, які колись так багато вклали в цей тренд, не лише відступили, а й проігнорували всі можливі порушення «прав і принципів» демократії. Вони фактично підтримали сім’ю Курманбека Бакієва, долучившись до корупційних схем із поставок палива на авіабазу «Гансі» біля Бішкека. Попри все це, країна й далі шукає свій шлях, опиняючись щоразу на тому самому перехресті.
спеціально для Тижня з Бішкеку (Киргизстан)