З його смерті раділи і в Стамбулі, і в Петербурзі. Дві великі імперії, що більш як півстоліття билися за Україну, виснажуючи свої ресурси й випромінюючи потужні флюїди ідеологічної демонізації одна одної, дійшли згоди: його не повинно бути. Його — Бахти Ґірея, сина кримського хана Девлета II, онука знаменитого Хаджі Селіма. Упродовж майже 30 років він був лідером Північно-Західного Кавказу, з них 15 без офіційного статусу і влади. Попри це, був абсолютно вільним гравцем у складній політичній грі, де на кону стояла гегемонія в Східній Європі. Віртуозний майстер маніпуляції неофіційними зв’язками (сказати б, соціальними мережами, якщо розуміти їх у фізичному, а не віртуальному сенсі), Бахти Ґірей впливав на події як в Україні, так і на Дону та Нижній Волзі. Вода, пролита з його келиха в прикубанських степах, спричиняла зливу на найнесподіванішій відстані.
Невчасний мир
У січні 1699 року в сербському місті Сремські Карловці християнські держави, об’єднані у Священну Лігу, — Австрійська імперія, Венеція, Річ Посполита, Московське царство — підписали мирні договори з Османською імперією. Війну, що тривала три століття між ісламським і християнським світами в самому центрі Європи, урочисто проголосили завершеною. Османи поступилися значною частиною своїх володінь на Балканах, в Україні (Поділля та правобережжя Дніпра), Північно-Східному Приазов’ї, відмовилися від засад «невпинного просування ісламу» й прийняли принципи європейського права у відносинах із християнськими державами. Через рік на Босфорі в пишно вбраній галері під хлюпіт веслувань 300 рабів європейські посли з турецькими урядовцями уточнювали договори про заборону торгівлі невільниками-християнами, повернення полонених, припинення набігів, розмежування кордонів та їх непорушність.
Утримати наявні території — таким стало гасло Османської імперії після Карловицького миру. Відтоді на українському степовому порубіжжі з’явилися кордони сучасного зразка: розмежовані й закріплені в міжнародних договорах, із домовленим режимом перетину, прикордонними знаками, сторожовими вежами, постійними гарнізонами та пунктами пропуску за документами. Тоді й потрапило в український вжиток слово «кордон», що походило від французького cordon — мотузка (її застосовували для межування). Вперше в українських степах «волочив кодолу» (вислів Самійла Величка) московський воєвода Григорій Косагов у 1681 році. Польські й турецько-кримські володіння в Україні розмежували 1703-го, російські — 1705-го.
Ногайський кочовий аул. Гравюра початку ХІХ століття
Порта (турецький уряд) суворо заборонила своїм підданцям, особливо підвладним Кримському ханству кочовикам-ногайцям, нападати на землі північних сусідів. На прикордонні вперше запрацювали міжнародні комісії: з розмежування, повернення полонених і загарбаного майна, виплат компенсації за збитки та розслідування випадків насильства, вчиненого в мирний час. 2 листопада 1700 року датований перший відомий нам лист Бахти Ґірея, на той момент ханського намісника Кубані. Він писав російському губернаторові в Азові: «А коли хочете з нами дружньо жити […] що вашого в нас є, і ми вам те по душі оддамо, а що нашого у вас є, ви нам по душі (чесно. — Ред.) оддайте. Ми вашим душам віримо, тож і ви нашим душам також вірте».
Читайте також: Панська ідентичність
Цей, на перший погляд, наївний текст, затьмарений перекладом і відстанню, що віддаляє нас від часу та місця його написання, оприявнює стиль поведінки людей степового порубіжжя: гранична простота в побуті та спілкуванні, лаконізм мовлення, уникання бюрократичного крутійства, презирство до зручностей та умовностей цивілізованого життя. Це був стиль чоловіків, які уникали сімейного життя, перебували в гуртах, ізольованих від жінок, дітей, власності, спадщини, судової тяганини і марнослів’я. Незворушне обличчя, жодного зайвого руху й слова, чесність, щедрість, гостинність, поблажливість до слабких тілом чи розумом, весела пиятика та розсип перлин дотепності на бенкетах із друзями й гостями. Але найменша образа з належних підстав — і блискавичний помах шаблі карав кривдника. Ті стародавні чоловічі гурти ділили світ на друзів, чиїм «душам вірили», ворогів, чиїм «душам не вірили», і ніщо. Ворогів знищували, а ніщо утилізували так само, як і природне довкілля: рабів-ясирів здобували аналогічно облавному полюванню на дикого звіра. Ці суперечливі риси бентежили європейських спостерігачів. Їхні оцінки кримських татар і ногайців — від захопливої романтизації до гидливої демонізації. Таким трибом життя марив молодший сучасник Бахти Ґірея Жан-Жак Руссо, ідеалізуючи «природну людину, не зіпсовану цивілізацією». Такого самого стилю письма прагнули знавці сутінок цивілізації Ґі де Мопассан та Ісаак Бабєль: «Жодне залізо не може ввійти в людське серце так морозно, як поставлена вчасно крапка».
Карловицький мир не став крапкою, поставленою вчасно на степовому здобичництві. Безперервні війни Османів у Центральній Європі притягнули до південноукраїнських степів величезну кількість кочовиків зі сходу. Загарбання Московією Нижньої Волги в середині ХVI століття знищило Астраханське ханство, розладнало Ногайську Орду й призвело до занепаду давніх караванних шляхів, підтримуваних цими степовими державами. Поволзькі кочовики втратили спонуки до мирного поводження. Виснажені усобицями та вибиті зі звичних кочовищ приходом калмиків, ногайці в першій третині ХVII століття мігрували до Північного Причорномор’я. Тут вони долучалися до військового промислу, постачання полонених до турецьких центрів работоргівлі. А на початку ХVIII століття ця відшліфована століттями система мала водночас зупинитися, а причорноморські кочовики — позбутися своєї військової спеціалізації, нічого не отримавши натомість.
Кримський татарин. Рисунок Ж. Б. ван Мура. 1707–1708 роки
Кримське ханство лихоманило. Селім Ґірей-хан відмовився від престолу незабаром після підписання Карловицького миру. Ногайці повставали, демонстративно вчиняли набіги, щоб зірвати мирні переговори та їхні результати. Девлет Ґірей, Селімів син і наступник, був лідером кримських та частини турецьких еліт, які виступали проти примиренського курсу Порти. Утім, він мусив придушувати заколоти тих шанолюбців, які теж розігрували карту військового реваншу. Найбільшого клопоту йому завдав старший брат Ґазі Ґірей, призначений на нурадина (третій після хана і калги чин у ханстві) та невдоволений тим. З угамуванням ногайців, які підтримали Ґазі, пов’язана поява Бахти Ґірея на Кубані влітку 1700 року як намісника цього краю.
Бахти був слухняним сином свого батька. Коли Порта усунула Девлета з кримського престолу, він знайшов притулок у сина на Кубані. Вони разом подалися до черкесів, а кілька місяців по тому Девлет з’явився в Буджаку й збурив повстання тамтешніх ногайців, намагаючись у такий спосіб спонукати Османів до скасування невигідного договору. Проте марно. Для його арешту рушив паша Бабадагу з великим військом. Із другої половини 1703 року Девлет Ґірей перебував у почесному засланні на острові Родос, а його син загубився в невідомості, схоже, десь на Кавказі.
Читайте також: Як зустрілися дві Русі
Поразка під Полтавою українського гетьмана Івана Мазепи й шведського короля Карла ХII стривожила Османів. Московити, щойно долучившись до великої європейської політики та відчувши на смак ейфорію перемог над шведською армією, поводилися зухвало. Цар Пьотр вимагав від Порти вислання Карла ХII, який отаборився біля турецької фортеці Бендери (Молдова), і видачі гетьмана з козаками. Султан Ахмед ІІІ тривожився хазяйнуванням московитських військ у Речі Посполитій і зростанням їхньої присутності біля кордонів його імперії. У листопаді 1710 року він оголосив війну Московському царству. Через місяць поновлений на ханстві Девлет Ґірей приїхав до Бендер для зустрічі з Карлом ХІІ і гетьманом Пилипом Орликом на погодження плану спільних дій проти Московії. Бахти Ґірей дістав від батька призначення в нурадини. Як «кубанського султана» він відрядив сина Іґната Нєкрасова, отамана частини донських козаків, які після Булавінського повстання перейшли до кримського підданства, до Бендер для привітання Пилипа Орлика з обранням гетьманом.
Кавказький ногаєць. Акварель на основі гравюри князя Гагаріна. 1843 рік
На початку 1711 року на Правобережну Україну рушило збірне військо гетьмана Пилипа Орлика, кошового отамана Костя Гордієнка, Мехмеда Ґірея (брат Бахти, правитель Буджаку) і Юзефа Потоцького (прибічник польського короля Станіслава Лещинського). Тим часом Девлет Ґірей-хан виступив по степовому лівобережжю Дніпра в бік Воронежа для зруйнування тамтешніх фортець і верфі, де росіяни будували кораблі й спускали їх по Дону до Азовського моря, що загрожувало безпеці Криму. Мешканці Сергіївської фортеці, що в Присамар’ї, відкрили ворота ханському війську та видали всіх царських службовців. Утім, 28 березня хан мусив повернутися до Криму через брак фуражу та втрату коней. Між Сергіївською й Богородицькою фортецями Девлет залишив тисячу запорожців і кримців, у Сергіївській лишилося 500 місцевих козаків. Незабаром московити повернулися в Присамар’я та зайняли обидві фортеці. Цар наказав гетьману Іванові Скоропадському стратити з жереба кожного десятого з тих, хто сприяв кримцям і запорожцям, а решту відіслати до Москви.
Читайте також: Кілька слів про ремесло історика
Восени Девлет Ґірей здійснив другий похід на Вороніж. Він підійшов до Харкова й зупинився, очікуючи Бахти із зібраним на Кубані військом, однак не дочекався і мусив відійти. А Бахти Ґірея затримав напад команди астраханського губернатора Пєтра Апраксіна і 20 тис. калмиків хана Аюки на Кубань у серпні — вересні 1711 року. 6 вересня московити й калмики розгромили військо Бахти Ґірея, що складалося із 7 тис. ногайців і 4 тис. козаків-некрасівців. Його поразці сприяли кабардинці, що шукали зближення з Петербургом на противагу Бахчисараю. Російсько-калмицьке військо методично нищило ногайські аули, щоб ущент зруйнувати Кубанську орду «до самого її занепаду». Тоді загинуло понад 16 тис. ногайців, 22 тис. полонили калмики.
Ще два роки Девлет Ґірей намагався продовжувати боротьбу з російською загрозою. Проте султан Ахмед прагнув ізоляції від європейських справ і замирення із царем Пєтром. У 1713-му Девлета остаточно позбавили ханства. Відтепер Бахти Ґірей не мав жодних державних чинів і лишався тим, ким був за правом народження, — кримським султаном, тобто звичайним представником чингізидської фамілії Ґіреїв.
Делі-султан
Після диверсії Апраксіна правобережжя Кубані лишилося розладнаним, а отже, і слабо контрольованим наступними кримськими ханами регіоном. Тут, як доповідали кабардинці до Петербурга, Бахти Ґірей «султаном учинився собою». Відтоді почалася його самостійна діяльність на Кубані, непередбачуваність якої дала співвітчизникам підстави називати його Делі-султаном. Це прізвисько європейські автори перекладали як «скажений, дурний султан». Однак сучасники — турки, кримські татари, ногайці та інші — вкладали в нього позитивний або нейтральний сенс. Наприклад, Халім Ґірей писав про Бахти Ґірея як про носія славного наймення: Джихан Делі.
Утім, ідеться не так про прізвисько, як про назву давнього, навіть архаїчного стилю життя, пов’язаного з тими самими чоловічими гуртами. Польські посли в Стамбулі у середині ХVI століття свідчили про часті приїзди до османської столиці «пограничних людей», яких «звуть у них деліями». Їх здалеку чути по брязканню шпор, коли вони йдуть пішки. Прикрашали себе перами білого журавля й носили «громіздкі обладунки, щоб видно було українного витязя». Англійський посол у Стамбулі Пол Рікот буквально переклав «делі» як «дурний хлопець» (a mad fellow), проте зауважив, що перший візир турецького султана тримає від 100 до 400 деліїв за особисту гвардію, а набирає їх у Боснії та Албанії. «Вони дивно вдягнені […] цих чоловіків відбирають за кремезною статурою і міцним шлунком, вони промовляють суворо і не говорять ні про що інше, як про битви і подвиги», — писав цей самовидець. І хоч тут ідеться про гвардію з церемоніальними функціями, однак її походження було не столичне, а з «дикої» периферії.
Портрет князя Олександра Бековича-Черкаського. Початок ХVIII століття
Серед яничарів Очаківської фортеці траплялися люди з прикметним назвиськом перед іменем. У 1750 році згадані Делі-Хасан і Делі-Алі, які з іншими яничарами самочинно судили та вбили запорожця Качинського, визнавши його за шпигуна. Цей випадок розглядав спеціальний суд в Очакові під головуванням паші та за участю комендантів найближчих турецьких фортець. Усіх учасників «деліївського» самосуду стратили в присутності брата запорожця, якому повернули речі вбитого. Вісім років по тому очаківського яничара Делі-Ахмета теж стратили за аналогічний самосуд над козаком Шеженком. Тобто турецька адміністрація пильнувала таємні товариства серед яничар, очолювані деліями, і жорстко реагувала на ці альтернативні осередки влади.
Ще один прикметний випадок, важливий для розуміння «делійства» Бахти Ґірея: у 1770 році під час бою при Рябій Могилі російські солдати загнали глибоку яругу «ханського сина Делі-султан Керима […] із сотнею відбірних турків і татар»; ці відчайдухи відмовилися здаватися й полягли від щільного рушничного вогню. Тобто в делійстві слід убачати архаїчний воїнський інститут, пов’язаний із чоловічим гуртуванням, ініціаціями, перебуванням у стані «навіженості», відстороненням від сім’ї, спадщини, власності — всього, із чим асоціюють цивілізацію. Тож і Бахти Ґірей, цей Делі-султан, стояв поза тим і вибудовував свою владу на первісному, архаїчному принципі: дар — віддяка.
Читайте також: Хитра гра Якуб-аги
«Не в усіх випадках, але в більшості передача багатств є виявом зверхності того, хто дає, над тим, хто приймає», — писав антрополог Броніслав Маліновський про початки політичної влади. На не охопленому державною регуляцією степовому порубіжжі діялося те саме: обмін послугами, дарунками, грабунками, вбивствами. Той, хто міг віддячити та ще й з додатком, ставав господарем становища. Здобичництво приводило в рух цю систему. Організатор вдалого набігу давав його учасникам більше, ніж кожен із них окремо для всього загалу. Тож лідер хоча зазвичай і отримував рівну з іншими частку, проте мав крім того ще славу, авторитет, престиж, що з часом переростали у владу, право розпоряджатися ресурсами великого колективу. Так виникали степові держави. Але у ХVIII столітті нової держави з того вже не могло вийти: степ став затісним, скутим кордонами й надто модерним.
Кримський хан у звичайному вбранні в 1700 році. Уявний малюнок середини ХVIII століття
Бахти Ґірей був останнім представником фамілії Ґіреїв, спроможним організувати грандіозні здобичницькі виправи з охопленням величезної території. Для залюднення правобережжя Кубані, спустошеного Апраксіним, він вдався до насильницького згону підвладних калмикам ногайців. На початку 1715 року Бахти напав на калмицькі кочів’я під Астраханню, погромив улус хана Аюки, вбивши більш як 3 тис. його вояків, захопив кибитки та скарби. Аюка з жінкою і почтом утік під захист російського війська Алєксандра Бєковіча-Черкасского, що прямувало в похід на Хіву. Бахти Ґірей і Бєковіч-Черкасскій вишикували своїх вояків «на параді» біля річки Болда, але від бою втрималися; Аюка благав Бєковіча-Черкасского відкрити вогонь по Бахти Ґірею. Делі-султан вивів єдисанських і джембуйлуцьких ногайців на Кубань. Та мудрий Аюка отримав зиск зі свого пограбування: він заявив російським урядовцям, що договір про підлеглість Калмицького ханства Росії «пропав» під час того погрому, а відмова російського війська атакувати Бахти спонукає калмиків самостійно дбати про свій захист.
На початку 1717 року той самий Аюка відрядив до Бахти Ґірея свого сина Чакдоржапа для замирення. Останній зробив Бахти важливу послугу — поруйнував своїм військом улуси великих ногаїв, вірних Бахчисараю. А також залишив у нього 170 своїх калмиків, які стали йому провідниками для організованого ним великого набігу на Воронізьку, Казанську й Нижегородську губернії. За цю послугу Бахти повернув Чакдоржапові єдисанців та джембуйлуківців. До участі в тому набігу він залучив і кубанських та поволзьких ногайців, і кавказьких черкесів, і некрасівських козаків, посваривши всіх їх у такий спосіб із кримським ханом. Відтепер Делі-султан став першим за впливом на Кубані.
У наступні роки калмики не поривали зв’язків із Бахти Ґіреєм, цінуючи його здатність розладнувати російський контроль над степом. Водночас саме завдяки Делі-султану на степовому порубіжжі й далі існувало здобичництво, що було не тільки інструментом збагачення, а й засобом підтримання рангів у степових спільнотах. Михайло Грушевський мав рацію, визначивши його як «пограничний спорт», а не банальний грабунок задля матеріального зиску. Прагнення престижу спонукало багатьох степових аристократів іти до Бахти Ґірея й пробувáти з ним у «дикому» степу, демонструючи свою наїзницьку вправність і панську гідність.
Змінись або помри!
З року в рік потужність Російської імперії (офіційна назва з 1721 року) зростала. Важкою ходою вона насувала на степ, створювала нові мережі укріплених ліній, фортець, поселень та адміністрацій, затискаючи ними кочівницьку ойкумену. До відлуння цієї ходи тривожно прислухалися в Калмикії, Криму та на Північному Кавказі, однак його воліли не чути в Стамбулі, де непокоїлися іншими, не менш нагальними проблемами. А для Росії Бахти виявився надзвичайно серйозним ворогом, адже протидія йому потребувала значних матеріальних і людських ресурсів, яких бракувало на степовій периферії.
Читайте також: «Волиняна» і «Барасабніса». Що писали арабські мандрівники про давню Україну
Він ставав популярним у Криму. Авторитет кримських ханів, змінюваних мало не щороку й змушених дбати про ганебний мир, блід на тлі його яскравої постаті. У 1724-му бей Ширінів (другий за значенням після Ґіреїв рід у Криму) Джан-Темір закликав до непослуху чинному ханові Саадету. Бахти підтримав Джан-Теміра та з кількома тисячами ногайців рушив на Крим. Біля Перекопу Делі-султана зустріло велике зібрання кримських мурз, які заявили, що хочуть його бачити на ханстві. Кілька місяців він був фактичним правителем Криму, вів переговори з калмиками про військову допомогу. Турецький султан Ахмед ІІІ усунув Саадета з трону, однак віддати його Бахти Ґірею — цілком законному претендентові — не наважився, адже це означало б оголошення війни Росії. Новим правителем Криму став Менґлі ІІ, який не забарився з репресіями. Кримські мурзи скорилися волі османського падишаха, а Бахти терміново виїхав на Кубань. Більшість приведених ним ногайців лишилася в причорноморських степах. Під захист Делі-султана подався Джан-Темір. Наприкінці 1725 року Бахти знову зібрав велике військо для виступу в Крим. Зі Стамбула йому надіслали велику суму грошей і багатий каптан. Однак він роздав ці гроші своїм воякам, а каптан подарував старому бідному татаринові. Ця зневага спонукала Ахмеда ІІІ кинути проти нього війська. Розчавлений ними, Делі-султан вкотре ховався в Кавказьких горах. Щоб не дати йому відновити силу, хан поквапом виводив ногайців із Кубані на землі запорожців. Та Бахти знову відроджувався із самого ніщо.
1728 року Порта узгодила з російським урядом дії з його ліквідації. Росіяни і раніше робили марні спроби схилити Делі-султана на свій бік, попри його набіги, одночасно підсилаючи до нього вбивць. А тепер організацією його вбивства займався полковник Бахмєтьєв в Астрахані й генерал-майор Тараканов на Дону. Згідно з інструкцією Бахти Ґірею мали відтяти голову й привезти її на доказ його смерті. Вбивці призначили велику нагороду — 5 тис. руб. На неї спокусилося троє калмиків. Однак, прибувши до нього, вони в усьому зізналися; той їх щедро обдарував і відпустив. Одночасно російські агенти полювали на головного калмицького «опозиціонера» Дондук-Омбо, спільника Бахти, а також Джан-Теміра. Від руки найманого вбивці загинув впливовий калмик Нітар Доржи. Але не від такої смерті судилося полягти Делі-султану. Навесні 1729 року він підтримав кашхатауського князя Арсланбека Катукіна, «з усією кубанською силою» ходив у Кабарду проти баксанських князів. Баксанці вбили його із засідки в гірській тіснині.
Діти Бахти Ґірея зберегли певний вплив на Кавказі. Декого з них кримські хани призначали намісниками Кубані. Його брат Арслан Ґірей-хан у 1750-му вимагав від кабардинців плати «за кров» Бахти. Одним із важливих наслідків дій Бахти Ґірея для України було масове переселення ногайців із Кубані на Запорожжя в 1724–1728 роках. Це стало однією зі спонук повернення запорожців до російського підданства в 1734‑му. Що ж до Кримського ханства, то Бахти Гірей, з одного боку, протистояв російському просуванню в кавказькому й кримському напрямках, а з другого — дестабілізував управління в державі Ґіреїв і зашкодив тим її модернізації.