«Жінка питає, коли зможе повернутися в Бахмут. Ми дивимося одне на одного ні в сих ні в тих, але вона серйозна: “Піду пішки. Хто мене зупинить?”». Це уривок з нової книжки «Бахмут», яка вже невдовзі з’явиться у видавництві Ukraїner. Її написав письменник (а тепер — воєнний документаліст) Мирослав Лаюк, а світлини, розміщені в книжці, зробив фотограф Данило Павлов. Удвох вони побували в Бахмуті та на його околицях у перші місяці 2023 року — тоді, коли за місто точилися найзапекліші бої. Після поїздки з’явилося чимало текстових і фотографічних матеріалів, з яких і склалася книжка. Проте вона цікава не тільки цим, а й своєю жанровою специфікою, адже багато тих текстів, які увійшли у видання, є літературними репортажами, а цей жанр, мабуть, претендує на позицію центрального в нашій сучасній літературі.
Літературний репортаж нині переживає свій ренесанс в Україні. З одного боку, про це свідчить велика кількість відповідних видань, що з’явилися в нас протягом останніх двох років: «Сєверодонецьк. Репортажі з минулого» Світлани Ославської, «77 днів лютого» від команди Reporters, «Деокупація» Богдана Логвиненка, постійні публікації на сайті та в журналах The Ukrainians тощо. З іншого ж боку, це помітно на рівні значного зростання читацького попиту на таку літературу, зокрема на книжки польських авторів: Войцеха Тохмана, Малґожати Реймер, Катажини Кобилярчик…
Та річ не тільки в кількісних показниках видань, їхніх тиражів, проданих примірників або прочитаних і написаних сторінок. Тут важить ще й загальний контекст, у якому існує ця жанрова форма. І сьогодні цей контекст такий актуальний і сприятливий для репортажів, яким, либонь, не був ніколи. Ясна річ, це зумовила повномасштабна війна, що змушує свідомо чи несвідомо фіксувати всю довколишню дійсність, бо вже завтра цієї дійсності може не бути. Загроженими стали люди, міста, природа, мова, свобода — словом, під загрозою опинилося саме життя в широкому сенсі цього слова та в абсолютно різних своїх проявах. Що це, як не причина й водночас мотивація зафіксувати всю хитку реальність, щоб вона далі існувала бодай в еквіваленті тексту? Власне, тут літературний репортаж і стає в пригоді.
Можна довго міркувати про феномен українського літературного репортажу, розглядаючи його на панорамному тлі сучасної культури та всієї її специфіки. Та куди вичерпніше буде зануритися в сам репортаж і подивитися на нього впритул, у такий спосіб з’ясувавши його природу — непросту структуру його сутності. Книга репортажів Мирослава Лаюка «Бахмут» підходить для такого занурення чи не найліпше. Це збірка текстів про місто, назва якого сьогодні відома всім, про те, що стоїть за цією зловісною відомістю, про його довоєнні та воєнні атрибути, про звичаї військових і звички цивільних, про алгоритми й траєкторії життя в найгарячішій точці фронту та про те, що ж тримає це життя купи й чи спроможне воно триматися купи взагалі.
Читайте також: Люк Гардінґ: «План Путіна — дочекатися, коли Захід вийде з гри»
Тут передусім варто зупинитися на самій назві. Непідготованому читачу (або просто людині, яка перебуватиме поза контекстом цієї книжки й не матиме адекватного горизонту очікувань) майже напевне вона видаватиметься провокативною. Мовляв, що це за спекуляція на популярному в медіа топонімі? Що це за гайпування на трагедії? Зрештою, чим така стратегія назви відрізняється від скандальної книжки Дарини Гнатко «Буча», друк якої скасували через значну критику, зокрема щодо неприйнятності такої прямої апеляції до ще таких свіжих травм?
Утім, усі ці питання нерелевантні щодо книжки «Бахмут», і це, зокрема, пов’язано з її жанровою специфікою. Те, що це виразно НЕхудожня література, уже відкидає всі потенційні звинувачення щодо спекуляції на болісній темі. Ба більше, саме тому, що йдеться про репортажі, ця збірка має діаметрально протилежну інтенцію: Мирослав Лаюк ставить собі за мету врятувати те, що іще можна врятувати, — усі ті спогади й спостереження, які нині витворюють образ міста. Власне, із цих спогадів і виткана вся книжка, нехай навіть подеколи вони є абсолютно дрібними, незначними, як-от банка огірків, яку автор помічає в кузові військової машини «поряд з кількома шинами, калашами, тонною болота», але й ця банка огірків стає важливим орієнтиром у хаотичній і поруйнованій системі координат. Репортаж як такий не гарантує, що він стане в цій системі координат провідником; його завдання — скрупульозно відтворити цю систему, задати її основні точки, показати все, як воно було насправді, до дрібниць, а вже це постфактум допоможе зорієнтуватися в реальності, якої станом на момент прочитання цього репортажу більше нема.
Окрім того, назва книжки Мирослава Лаюка — це ще й виклик самому слову «Бахмут», яке протягом останнього часу втратило адекватну семантику. Точніше, воно символізувалося, набуло якогось іншого значення, але водночас його перше, справжнє значення відступило так далеко на тло, що годі його й розгледіти. Це не дивує, адже різні медіа так часто згадували про Бахмут як про напрямок наступу ворога, як про не-Артьомовск, як про «фортецю», як про пекло абощо, що всі забули про Бахмут як про звичайне місто зі своєю історією, зі своїми атрибутами, зі своїм пульсом. Слово «Бахмут» стало означником без означуваного. Або, як зазначає автор, «Бахмут став надто гучним словом».
Читайте також: Від класичної війни до тероризму: «Терор з повітря» Петера Слотердайка
І книжка Мирослава Лаюка, окрім того що описує сувору й загрозливу бахмутську реальність зими й початку весни 2023 року, намагається ще й деконструювати цей затертий образ, актуалізувати певні його конотації, навіть якщо вони вже ніколи не будуть актуальні. Автор згадує про пам’ятник Кавалерідзе, розказує, у чому відмінність «Артемівського брюту» від інших, знайомить з однією з «найвідоміших вихідців з Бахмута», яка «народилася в той самий рік і в той самий день, що й Василь Стус». Бо ж це просто справедливо щодо самого міста, його мешканців і захисників — пам’ятати все так, як воно було. Зрештою, тому книжка й зветься «Бахмут». Вона акумулює в собі все те, що робило й надалі робить Бахмут саме Бахмутом — і після повномасштабного вторгнення теж. У цьому, мабуть, полягає одна з важливих місій сучасної української документалістики взагалі: зазирати за лаштунки розфокусованої дійсності, пробиватися через шлейф спотворених і понівечених війною образів, фіксувати те, чого вже може й не існувати, а водночас не втрачати з поля зору сучасний стан речей, які є не менш загроженими. Жоден інший жанр на це не спроможний.
Утім, книжка Мирослава Лаюка акцентує таки на актуальній дійсності, і це властиво для репортажистики. Тут — про роздуми капеланів, про стосунки між військовими, про незворушність дітей у зоні бойових дій, про те, як згадують полеглих, і про історію, що поєднує всі репортажі в лінійну розповідь, — про евакуацію 86-річної пані Олександри в Київ. У цих текстах віддано перевагу голосу героїв, а не голосу автора, синтаксис тут простий і невибагливий, без розлогих та вишуканих складносурядних і складнопідрядних речень, у творах превалює оголена й жива дія. Інакше кажучи, це чисті репортажі: емпірика, непідробність, динамічний ракурс. Але після цього, у наступній частині книжки, тексти стають інакшими. Тут уже звучить авторський голос і розкривається авторський стиль, беруть гору ретроспективні міркування про історію Бахмута, про позивні військових, про манікюр на фронті тощо, і цим текстам притаманне заглиблення в тему, рефлексія, повільне озирання в минуле. Чому така різниця?
Перша частина збірки називається «Фіксація», і це вичерпно її характеризує: вона, власне, про фіксацію загроженої та небезпечної реальності. Характерно ще й те, що світлини Данила Павлова вміщено лише в цій частині, адже це теж можна назвати фіксацією (насправді автор так само пише про свій літературний підхід: «обираю метод фіксації — “фотографування” текстом»). Натомість наступна частина має назву «Коментування», і це слово — теж в яблучко, адже кожен текст тут апелює до того чи іншого пасажу з першої частини. Це своєрідні примітки до книжки, тільки розлогіші. Тому сам автор називає другу частину радше есеїстичною. Виходить важливе розрізнення: у першій частині — тільки репортажі, тільки фіксація; у другій — тільки роздуми, тільки есеї. Репортажі — динамічні, оперативні, live action; есеї — розмірені, написані з певної часової дистанції, вдумливі. Ця дихотомія важлива як для розуміння композиційної особливості книжки «Бахмут», так і для усвідомлення ролі літературного репортажу: цей жанр — не про заглиблення, не про філософування, а про стрімку фіксацію тут-і-зараз.
Насправді така формула не є обов’язковою для всієї літератури, і дуже часто відбувається своєрідна жанрова дифузія: елементи есею проникають у полотно репортажу. Проте для книжки «Бахмут» недопущення цієї дифузії є принциповим, адже так реалізується відразу кілька функцій. По-перше, так репортажна частина лишається важливим свідченням доби, а не нав’язливою візією автора. По-друге, завдяки такій композиції перша частина стає експозицією, сприятливим ґрунтом для тих міркувань, які автор пропонує в другій частині, бо ж есей — про можливість і потребу відбудови руїн («чорні шмарклі пам’яті»). Сприймається це значно емоційніше після всіх репортажних описів руйнацій Бахмута в першій частині. По-третє, такий контраст підвищує враження реальності (чи то реалістичності) репортажної частини — інакше кажучи, на тлі художньо витонченішої другої частини репортажі справді видаються польовими, щоденниковими записами, і їм як-не-як легше вірити.
Читайте також: «Перші» Марії Олекси: ще раз озирнутися на минуле
І ця реальність / реалістичність — ще одна безумовна перевага літературного репортажу над іншими жанровими формами. Повномасштабна війна провокує безліч подій, у справжність яких важко повірити. Наприклад, письменник Андрій Любка якось казав, що якби хтось описав у книжці російський прицільний ракетний удар по цивільному кафе, де в той час тривали поминки за полеглим воїном, то в таке не повірили б. Мабуть, західний читач узагалі закинув би, що це аж надто наполеглива демонізація ворога, надто «художня» вигадка. Утім, ні про яку вигадку тут не йдеться — це лише те, що насправді сталося 5 жовтня в селі Гроза. Мирослав Лаюк у своїй книжці констатує те саме: «Саме зараз реальність дуже впевнено і вправно перемагає літературу. Нічого не потрібно вигадувати, навіть більше: реальність настільки вигадлива, що нагадує літературу в найгірших її проявах — нагадує літературу, якій не вірять». Проте цьому здатен зарадити літературний репортаж, адже цей жанр — не просто собі література, а нероздільна амальгама тексту й самого життя. І то життя там може бути значно більше. Власне, у книжці «Бахмут» так і відбувається: ці репортажі не претендують на абсолютну об’єктивність, але сам ракурс, який тут запропоновано, — ракурс зсередини — не лишає можливості не вірити.
Зрештою, літературний репортаж до певної міри стає універсальним жанром. Він причетний до художньої літератури так само, як причетний до публіцистики, він пов’язаний із природою тексту так само тісно, як із природою життя, і достеменно визначити його місце в системі координат нашої культури майже неможливо. Але це й дає змогу сприймати репортажі з «Бахмута» по-різному. З одного боку, це своєрідна давньогрецька трагедія: вона побудована за всіма приписами Арістотеля (має початок, середину та кінець), протягом цього читання можна пережити катарсис, але сюжет заздалегідь відомий і читач знає, чим усе закінчиться: Бахмут окупують. З іншого боку, як одного разу написав сам Мирослав Лаюк, книжка «Бахмут» — це як «лист від покійного родича», лист без адресанта, листівка з міста, якого вже нема. А ще цю книжку можна сприймати як єдину можливу подорож у це місто, як подорож-читання, що починається вступним текстом під назвою «Виїзд» і закінчується післямовою під назвою «Відстань». Отже, відстань до цього міста тепер — дві з половиною сотні сторінок книжки.
Очевидно, що репортажі з книжки «Бахмут» по-своєму унікальні, а тому навряд чи варто екстраполювати враження від них на весь жанр, який сьогодні активно функціонує та змінюється в нашій літературі. Але водночас тексти Мирослава Лаюка можна вважати квінтесенцією принципових рис сучасного репортажу як українського жанру: вони ставлять фіксацію в пріоритет художності, вловлюють реальність, яка «вражає сюжетотворчістю», дають своїм героям простір для того, щоб звучали їхні голоси, зазирають за білі плями сучасних наративів. І такі репортажі потрібні зараз як ніколи, бо це, мабуть, єдиний спосіб адекватно розповідати про нашу сюрреальну реальність.