Бахмут постмайданний: почесні у розшуку
Усю суперечливість Бахмута я спочатку пізнавав дистанційно. Півтора місяця тому на ефір «Громадського радіо» запросив київську журналістку Анну Сердюк, яка віддалено працює головною редакторкою бахмутського «Вільного радіо».
– Почесними громадянами Бахмута досі є Іосіф Кобзон та Андрій Клюєв. Громадськість вимагає позбавити їх статусу, — каже журналістка.
Прізвище Кобзона у списку почесних громадян на сайті міської ради є і тепер. Співак, що підтримує проросійських бойовиків і навіть отримав «паспорт ДНР», тримає «почесні позиції». Дніпро, Полтава та Слов’янськ Кобзона теж мали за «почесного», але встигли «розжалувати». Інший почесний громадянин Бахмута, екс-глава Адміністрації президента часів Януковича Андрій Клюєв взагалі нині у розшуку.
Читайте таокж: Сватове-Старобільск. Непомітний кордон
З того ж інтерв’ю із журналісткою пригадую і характеристику міського голови: «Це людина, яка не може ні за що дорікнути попередникам. Бо їх у нього не було». Були, звісно. Але дуже давно. Олексій Рева у 1990 році очолив Артемівську міську раду депутатів, а наступного року став міським головою. Зміна президентів, народження й занепад партій, дві революції його крісла не похитнули. Хоча приводів було багато — як звинувачення у корупції, так і свідчення, що в 2014 році чиновник дозволив повісити над будівлею виконкому «прапор» так званої «ДНР». Нині усе це заретушовано. На колишній вулиці Артема, а тепер Соборній, із жовто-блакитного білборда Олексій Рева вітає бахмутян із Днем Конституції України.
Бахмут український: волонтери та підняття першого прапора
Непевну державницьку позицію міського голови компенсує громадський сектор. Організація «Бахмут український» допомагає військовим ремонтувати транспорт і купує для них рації, збирає речі для цивільних — місцевих мешканців та переселенців.
– Ти уявляєш, у місті була акція до дня народження Сенцова. Мене це дуже втішило, — каже Анна.
Перемог у Бахмуті значно більше, ніж це може здаватися. Журналістка Гаяне Авакян цьогоріч отримала першу премію Всеукраїнського конкурсу художнього репортажу «Самовидець». Вона постійно підтягує інших колег — допомагає медіа невеликих міст розробляти якісні сайти.
Читайте також: Наша Авдіївка
А чи знали ви про карту «Старовинний Бахмут»? Активісти зібрали та нанесли на неї дані про понад тридцять будівель, споруджених на межі XIX–XX століть. Це приватні будинки у стилі модерн, будівлі колишніх училищ і гімназій, банків і лікарень. І — два залізничні вокзали.
— Ми були крутішими за Донецьк, — розповідала мені під час екскурсії містом наукова співробітниця музею Наталя Дишева.
Залізницю сюди побудували раніше, ніж у тодішню Юзівку. Це тепер прямих потягів у Бахмут із Києва та всіх міст західніше столиці немає.
Директорка Бахмутського краєзнавчого музею Олена Смирнова вписує Бахмут і в український, і в європейський контекст. Нагадує: саме тут уперше на Донбасі підняли синьо-жовтий прапор — сто років тому. А європейськість напівжартома виводить із міської географії.
– У нас є площа, завдяки якій ми — європейське місто. З неї виходять вулиці-промені. У нас є невеличкий, але старий міст. Ми Прага, ми Європа.
Олену Смирнову у місті люблять не всі. Особливо проти неї налаштований попередник — колишній директор музею, письменник і краєзнавець Сергій Татаринов. Він каже, що Смирнова співпрацює зі «злочинною владою», яка руйнує історичні будівлі. Але важко відділити в його оцінці істину від класичних настроїв «попередника».
Є й ті, хто ставиться до Смирнової з повагою. Голова організації «Бахмутська фортеця» Анна Бокова розповідала, що завдяки зусиллям директорки старовинний маєток, у якому розмістився краєзнавчий музей, іще не завалився. Разом вони втілили проект «Бахмут старовинний» — мандрувати містом, вивчати пам’ятки архітектури межі XIX–XX століть можна тепер і онлайн.
Зі Смирновою ми спілкувалися півгодини — і були в захваті. За цей час вона встигла показати перший поверх музею, вивести на подвір’я з кам'яними бабами, розповісти про власника — промисловця Веніаміна Французова та його… привид.
— Це дуже бахмутська людина. Людина, в якої є гроші. Але людина щедра, з купецько-промисловою душею, як і Бахмут. Я завжди кажу, що багаті люди їздять на однакових автівках. Та от у нього був Rolls-Royce. І це кінець ХІХ — початок ХХ століття. Чи багато тоді було взагалі автівок? Це дуже автентична людина.
Він не пропустив повз себе жодної бізнес-ідеї. Бахмут — місто купецьке, промислове. Не завжди приємне, але дуже працьовите. І в цьому сенсі Французов — бахмутянин-бахмутянин. Кажуть, що він залишив місто разом із білими. Але ми маємо сумніви. У нас за ним сторожі вранці завіси на вікнах обсмикують. Він залишився тут! Буває, удень музеєм проходять по 360–400 туристів. І він тоді дуже незадоволений. Ходить уночі, поправляє все за туристами.
Про місто Смирнова розповідає з гідністю та гордістю — саме так я б хотів описувати рідний Бішкек.
— У маленькому Бахмуті є 2,5-годинна автобусна екскурсія! І два найкращі класи цьогоріч отримали в нагороду не піцерію, не кіно, а екскурсію! — радіє керівниця музею.
Бахмут історичний: «незареєстровані» пам’ятки
Ми гуляли міськими вулицями так само довго. До супроводу долучилися дві протиборчі сторони. Спершу нас водила працівниця музею, а згодом — екс-директор Сергій Татаринов
Бачили колишній завод фабриканта Французова, який працює і нині. Роздивлялися будівлю колишньої земської управи — тепер це коледж транспортної інфраструктури. Щогодини на балкончику над першим поверхом пробігає маленький потяг. Століття тому синьо-жовтий прапор підняли саме тут.
Побачили дві будівлі колишніх банків — Товариства взаємного кредиту та Азово-Донського. Обидві нині проблемні. У першій, розповідає Сергій Татаринов, під час «реконструкції» знесли все ліплення та зовнішнє оздоблення. А до другої місцевий депутат упритул добудував МАФ. «Коробка» має жахливий вигляд, та поки активісти й журналісти владу не дотисли — павільйон на місці.
Збереження бахмутських пам’яток — тема хвороблива. Сергій Татаринов розповідає: жоден будинок не внесений до реєстру пам’яток ані місцевого, ані національного значення. Навіть просвітницькі таблички на будівлях та сайт «Бахмут старовинний» оплачувала громадська організація «Інтерньюз-Україна» на донорські гроші.
Напівзабута бахмутська тема — єврейська. На карті «Старовинний Бахмут» є колишня синагога, єврейське училище, єврейська лікарня. Є і торговельний будинок бахмутських купців Абрамовичів, власників пивоварного заводу.
«У XIX столітті євреї володіли в місті магазинами, вітряними й паровими млинами», — пише сайт «Єврейський оглядач».
Там само згадано, що частину євреїв репресували більшовики. А тих, хто вберігся, вбили нацисти — у січні 1942 року людей живими замурували в алебастровій шахті. Нині це частина підземної території заводу шампанських вин. Про масове вбивство нагадує меморіал. Щороку тут, під землею, влаштовують жалобні мітинги.
Із Бахмута згадуватиму і команду «Вільного радіо». Хлопці й дівчата у журналістиці віднедавна, а вже роблять випуски новин наживо та поширюють мовлення на 60 кілометрів довкола. Мовлення охоплює непідконтрольні території. А ще вони записують і поширюють відео — показують неправильно встановлені дорожні знаки, асфальт без розміток. Цікавість до керівництва міста вже виходила журналістам боком.
– Колись ми надіслали запит у «Водоканал» — і нам вимкнули воду, — розповідає головна редакторка проекту Анна Сердюк.
Із журналістами «Вільного радіо» ми засиділася до вечора. Могли б розмовляти ще, та згадали про бахмутські реалії.
– О десятій вечора вимикають ліфт і воду. Це Бахмут, дєтка, — попередили нас господарі тимчасового житла.
І ми чимдуж помчали на таксі, щоб не залишитися без душу. Але комунальники були спритнішими. Води не стало вже о 21:40.
Читайте також: Містична фортеця у міжчассі
Бахмут напідпитку: шампанське під землею
Наостанок ми вирушили у ще одну екскурсію — дивитися, як виготовляють ігристе. Колишній Артемівський завод шампанських вин нині «напівдекомунізувався». Назву змінив на «Артвайнері», а торговельну марку «Артемівське» залишив. «Молоко за шкідливість» –- тут не метафора, а реальність, — розповідає екскурсовод. Усе виробництво — в колишніх алебастрових шахтах, вісім годин під землею.
А ось доплат за шкідливі умови праці немає: завод не працює повний тиждень. По виробництву вдарила війна — багато продукції підприємство постачало в Донецьк, Луганськ та Росію. Поменшало екскурсантів, каже наш провідник. Підприємство він називає унікальним — вторинне бродіння вина тут відбувається у пляшках, а не у цистернах-акратофорах. І це єдиний такий завод в Україні.
З екскурсії найбільше нас вразили великі бочки, у кожній з яких уміщується 15 тисяч літрів. А ще — тільки відчуйте це слово — винопроводи. Системою труб подається вино — з резервуарів до лінії розливу.
Запам’яталося і відчуження від усього «земного».
- Дві з половиною години ваші телефони не працюватимуть, — попередив екскурсовод перед входом у копальні.
Мм, а можна довше?!
- Тепер, коли купуватиму вино, я сприйматиму його інакше, — сказала моя супутниця після подорожі.
Чи знаєте ви, хто такий ремюор? За час вторинного бродіння випадає осад. Пляшки на стелажах стоять під кутом, і треба періодично повертати їх, щоб весь осад опинився у тимчасовому корку. Це і є роботою ремюора. За зміну він має повернути близько 80 тисяч (!) пляшок. А щоб допустили до роботи, треба вчитися приблизно два місяці.
Банкетна зала на 75-ти метрах під землею; широкі коридори, якими хутко пересуваються вантажні кари; дива брендингу (Charte — шампанське з Артемівська); дегустація, де вчишся розрізняти колір та вгадувати відтінки запахів. Згадався текст Жванецького — якраз про дегустацію:
– Ми з вами не п’ємо, підкреслюю, ми запам’ятовуємо сорти вин… Товаришу, ви так нічого не запам’ятаєте. Сир загострює нюх, а ваша ковбаса відіб’є його не лише у вас, а й у сусідів.
Саме ковбасу інші екскурсанти з групи купили завчасно і дві години носили в сумці, щоби згодом спожити під дегустоване.
Мій опис Бахмута є поверховим, як на місто, де багато переселенців і черги у держорганах. Де виявлено корупцію — НАЗК відкривало адміністративну справу проти міського голови за конфлікт інтересів, коли міська рада давала землю його дружині. Але суддя оголосив Реві усне зауваження і справу закрив. Це місто, де відчувається близькість до фронту, у 26 кілометрах — КПВВ на непідконтрольну територію, а дорогу з Костянтинівки перекриває блокпост. Місто, де не знаєш, чи встигнеш «застати» воду. Місто, в якому бачиш чимало «зрад».
Читайте також: Маріуполь. Простір альтернативної історії
Але поряд зі «зрадами» тут багато «перемог». Тут є небайдужі активісти. Тут просувається проукраїнський рух і щорічно святкують день визволення міста від бойовиків. Тут розвиваються незаангажовані ЗМІ. І зрештою, тут можна провести цікавий день — покататися на тролейбусах різних моделей, сходити на екскурсії, дізнатися про місцевих письменників, зануритися під землю і відмежуватися від усіх справ. Але, звісно, сюди треба дістатися — вистояти в черзі на автобус та без затримок проїхати через блокпост.
Фото Тетяни Косянчук