Як завжди гарна стрічка Александра Пейна насправді дивує своїм колосальним впливом на американських критиків: чимало з них захлинулись у захваті, надавши їй статусу найкращого фільму року. До цього можна було б поставитися з поблажливою усмішкою, якби 2011-го кінематограф США не народив такого рідкісного й геніального явища, як «Дерево життя» Терренса Маліка: та сама смерть рідної людини, ті самі проблеми батьків – дітей, але біль трагедії тут резонуючий, візуально-звуко-психологічно багатий і очищаючий.
Поза сумнівом, гратися в порівняння означає міряти один в одного розмір біцепса, а це вже комічно і недоречно. До того ж очевидно, що цілі режисери ставили собі різні. Пейн недарма назвав головного героя стрічки прізвищем Кінґ, «король», і це на поверхні: аби сказати, що і багаті, і красиві теж страждають, коли в них дружини опиняються в комі, теж можуть носити роги зраджених і теж хвилюються за дітей, які п’ють і сплять із пришелепкуватими.
Дещо примітивна концепція, звісно, проте режисер майстерно розкладає класичний життєвий конфлікт шлюбу, вплітаючи сюди нині актуальні в усьому світі антиглобалістські настрої з приводу продажу красивої землі великим корпораціям для забудови готелями, гольф-полями, спа-салонами та іншими атрибутами гедоністичного способу існування. Влучно вибраний і виконавець ролі Кінґа Джордж Клуні. Улюбленець (жіночої) публіки, він якраз і є красенем та багатієм, що не відмежовує його від випадкового нещастя. А американці, як свідчать їхні шоу-бізнес і політика, такі історії та порівняння часто сприймають за чисту монету.
Честь Пейну робить його іронічність, так чудово виявлена ще в попередніх фільмах «Про Шмідта» і «На узбіччі». А особливо варто подякувати за прямоту у відповідях героїв та за відсутність політкоректності, що завжди межує з лицемірством і брехнею. На жаль, це лише брижі на воді.
Читайте т акож: Українське кіно. Реалізація