Таїнство церковне, театральне і політичне
Сценарій для церемонії був відомий заздалегідь: з 7-ої ранку померлого відспівують у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі, з 9-ої починається прощання у театрі опери та балету, о 13-ій – поховання на кладовищі. Такий розклад майже в точності повторює сценарій поховання Євгена Кушнарьова (очільник Адміністрації президента та голова Харківської ОДА часів Леоніда Кучми. За офіційною версією, випадково застрелений під час полювання у 2007-му), навпроти якого і поховали Геннадія Кернеса. До публічної церемонії прощання із колишнім «господарем» міста хотіли долучити військових з Харківського національного університету ім. Івана Кожедуба, однак пізніше наказ скасували. Порядок контролювали 284 поліцейських та 150 нацгвардійців. Центр міста було перекрито, а 23 грудня таки зробили днем жалоби.
Панахида за покійного відбулася вчасно. Свято-Благовіщенський собор – один із символів Харкова, проте наразі він належить Харківській єпархії Російської православної церкви в Україні. Вночі тіло привезли до храму. Відспівував Кернеса митрополит РПЦ в Україні Онуфрій. На церемонії були присутні родина померлого, його колеги та друзі. Біля храму встановили екран із трансляцією панахиди. Незважаючи на ранню годину, кілька десятків людей прийшли до храму.
Близько 9-ої ранку до ХАТОБу (Харківський академічний театр опери та балету) почали сходитися люди. Як тільки привезли тіло, людей в порядку черги почали запускати. Проте насправді черг було дві. Одна – для простих смертних, друга – для високопоставлених друзів. Одними з перших попрощатися із колишнім мером міста прийшли екснардеп Євген Мураєв, чинні нардепи Вадим Новинський та Юрій Бойко, мер Одеси Геннадій Труханов (який для візиту навіть взяв неоплачувану відпустку). Неочікувано до них доєднався мер Києва Віталій Кличко. Вже пізніше до театру приїхав Михайло Добкін. У коментарі журналістам він сказав: «Думаю, він мене пробачив».
Не можна було інакше
Напередодні з фасаду будівлі ХАТОБу зняли всю рекламу. Натомість повісили банер із зображенням Геннадія Кернеса і його передвиборчим лозунгом «Любить Харьков – работать для людей» (мовою оригіналу). Біля театру встановили два екрани, на яких показували нарізку з прижиттєвих відео мера та пряму трансляцію з холу театру, де стояла труна.
Черги були вже в метро – у магазинах квітів. Історик Микола Сумцов у своїй праці «Слобожане» писав, що «українці ніколи не мали нахилу або хисту до торгівлі». Проте місцеві квіткарки з ним би не погодилися. Одна з них розповіла, що вони знали, до чого бути готовими, а тому запаслися «бестселерами дня» – традиційними червоними гвоздиками і трояндами. Розміри букетів були різними: пенсіонери несли по дві гвоздики, жіночки в шубах – величезні оберемки троянд. Квітів дійсно було море: за чотири години прощання кілька разів було потрібно залучати машину, щоб їх вивезти.
Черги біля квіткарень у метро та автомобіль, який вивозить квіти. Фото авторки
Погода на вулиці була зимною: мінус 10, вітер, дрібний сніг. Стояти в черзі менше години – справжня вдача. У середньому люди провели в ній від 1,5 до 2 годин. Однак черга дедалі розросталася. Було багато повідомлень про залучення адмінресурсу, пізніше людей почали підвозити на автобусах. В один момент черга почала нагадувати місце зустрічі працівників освіти, однак всі повторювали: «Ніяких директив згори не було. Просто сказали: хто хоче – їдьте». Декому дали вихідний, декому ще треба було повернутися на роботу. Проте казати, що попрощатися із Кернесом люди прийшли винятково примусово чи централізовано – це брехати. Багато з тих, кого навіть відправили сюди кажуть, що пішли б і добровільно. Люди різного віку, соціального статусу та професій, з дітьми та тваринами, різними версіями смерті колишнього мера та поглядами на політичне майбутнє Харкова, але велика черга об’єднала всіх. За чергою можна було зробити один великий соціологічний висновок: електорат колишнього мера настільки ж неоднорідний, наскільки і не проукраїнський.
До жінки в черзі, яка щойно виклала сторіз в Інстаграм з букетом гвоздик, підходить журналістка «Суспільного». Ставить традиційні питання: чи було легко відпроситися з роботи в цей день, чи вражає довжина черги і т.д. Коли вона відходить, то жінка каже знайомій: «Добре, що це вже в четвертий раз до мене підійшли: знаю, що відповідати стосовно роботи». Проте людей навколо обурило запитання журналістки щодо такого масового заходу під час карантину. Питання виправдане, адже людей була не одна тисяча, більшість без масок, дистанції немає. Але одна пара почала обурюватися: «Ну так, пандемія, ну так, масовий захід. Ну а як інакше можна було?!».
«Переживемо і це все»
Тих, хто просто спостерігав за людьми в черзі було не набагато менше, аніж людей в самій черзі.
Одна пані похилого віку вже вдруге проходить повз. Вона виділяється з натовпу: без квітів, жалоби в очах, із маскою на обличчі. Маска синьо-жовта, на ній тризуб. Її звати пані Галя і вона щиро дивується тому, що відбувається. Говорить, була певна, що буде багато людей, але не настільки: «Чи мізків у них нема, чи в Союзі не жили». Вона україномовна, на відміну людей в черзі. Розповідає все, що знає про Кернеса, його махінації, проросійську позицію, судові звинувачення і т.д. Погоджується, що немає активних акцій лише через суспільну повагу до теми смерті. Каже, що дивилася трансляцію на одному з екранів біля театру: «Мила, я там бачила парубка в шапці із гербом Росії. І всім все одно, уявляєш? Просто все одно. На мене тут уваги більше звертають. Невідомо, кого з нас двох тут вважають провокатором».
Проте пані Галя впевнена, що все буде добре. Вона вказує на прапор України на будівлі: «Це мій прапор, який чомусь сьогодні спущений і з траурною стрічкою. Я на своїй землі, із своїми символами і говорю своєю мовою. Ми пережили багато і негідних людей в трунах, і вірних їм у чергах. Переживемо і це все». Її оптимізм стосується навіть людей в черзі: «Я ж розумію, що половина тут – це не ті, хто плаче через смерть Кернеса. Просто хочуть у труні його побачити».
Ми розходимося з нею під перші звуки арії Air (друга частина 3-ої оркестрової сюїти (BWV 1068)) Баха, яка лунає з екранів біля театру. Загалом, музичний супровід у цей день вражає. Складається чітке враження, що хтось просто забив до Гуглу «сумна класична музика ноти» і грає все, що запропонувала пошукова мережа. Музика жива: ліворуч від труни у холі театру грав оркестр. Тож, не варто дивуватися, чому у багатьох класична музика, яка не має жодного відношення до похорон, асоціюється із жалобою.
Періодично музика переривається прижиттєвими відео із Кернесом: він вітає ветеранів Другої світової, пірнає в ополонку, їздить на велосипеді, вирішує справи одним дзвінком. Доволі цинічно виглядає фрагмент відео, де на якомусь заході молода жінка говорить йому: «Ми дуже раді, що наш мер повернувся до Харкова. Одразу такий святковий настрій!». Цього ніхто не помічає, бо всі жалобні атрибути в цей день слугують лише тлом. Жінка років 30-ти підходить до одного з екранів, кладе квіти на стіл під ним і хреститься на екран. Абсурд набирає обертів. Люди бояться втратити своє місце в цій черзі більше, ніж своє місце в житті, тому панує атмосфера тотальної солідарності – кому принести чай, кому відійти до туалету, де краще погрітися. Не тільки квіткарки заробили в цей день. Найближче місце, де можна купити щось тепле – це кав’ярня «Кулиничі», мережа яких належить доброму знайомому Кернеса Володимиру Мисику. Чергою починають ширитися аромати глінтвейну та сосисок у тісті. Життя триває і люди пристосовуються та шукають мінімальний комфорт навіть в таких умовах.
День, коли можна навіть ходити по газонах
Охоронці чи поліцейські не роблять зауваження тим, хто стоїть на газонах, щоб зробити фото черги чи селфі на її тлі з квітами. Зазвичай не проходило й хвилини, як до тебе підходив охоронець і пояснював, що цього робити не можна. Неподалік дитина радісно бігає по тому, що ще нещодавно було клумбою, а зараз просто покрилося кригою. Чоловік неподалік пояснює сину, як прийняти запчастини у постачальника: «Я ж не знаю, коли це закінчиться. Сподіваюсь, що якомога скоріше». Пара поряд із ним розмірковує про машини Нацгвардії неподалік: «Чудово, що є автозаки. Якщо будуть буйні, їх туди. Але не впевнена, що хтось щось буде робити. Такий день…». Ця жіночка навіть не уявляє, як помиляється, але про це всі дізнаються пізніше.
Навколо черги ходить до 20 прибиральників. Стрічку, целофан чи листочок з квітів прибирають одразу. Якщо ховають «міцного господарника», то порядок має бути в усьому. Коли теми так чи інакше закінчуються, жінки з різних робочих колективів починають обговорення закону про мову. До консенсусу вони не доходять, але визнають найкращими два варіанти: віддавати всю зарплату на штрафи (бо чоловік добре заробляє) та прикидатися «глухонімою».
В мережі в цей час вирує обговорення довжини черги: від виходу з метро (де і починалася черга) до театру відстань приблизно 700 метрів. В мережі починають з’являтися меми та жарти, адже не тільки пані Галя в той день порівнювала подію із Радянським союзом та похованням генсеків. Відео із поховання лідера Північної Кореї підписують як «Харків сьогодні». Однак жарти недалеко відходять від реальності, адже люди, які виходять з театру дійсно плачуть. В однієї жінки починається істерика, інша її заспокоює із серветками і водою. Неподалік чергує швидка медична допомога. На екранах включають відео із Володимиром Гришком, де він висловлює співчуття харків’янам та виконує, за його словами, одну з найулюбленіших пісень Кернеса «Я люблю тебя, жизнь». Звук трохи посилюють і вся площа перед ХАТОБом завмирає, слухаючи цю пісню. Виглядає це все як потужна сцена з вистави.
Чим ближче до заповітних дверей, тим більше люди зосереджуються на своєму зовнішньому вигляді чи журналістах навколо. Одна жінка каже чоловіку, що «треба було вставати з іншої сторони», адже там її улюблена журналістка веде пряму трансляцію. Хтось підфарбовує губи, хтось поправляє зачіску. Чоловік, який почув від дружини про її улюблену журналістку, каже: «Надя, я змерз». Потім він дивиться на гвоздики у своїй руці і розуміє, що вони розділили його долю: «Надя, гвоздики теж змерзли. Подивись, вони кам’яні. Якщо впадуть, то розіб’ються тут». Якійсь дівчині дзвонить мама: вона дивиться трансляцію з сьомої ранку і не може зупинитися плакати.
Через відчинені навстіж двері чути звуки оркестру і шум кондиціонера. Проте за кілька секунд стає очевидним, що кондиціонер не дуже впорався зі своєю роботою. Опис відтінків запаху похорон треба зацензерувати, проте варто додати, що він підсилюється різким запахом спирту від антисептику. На вході до театру просять тримати дистанцію 1,5 метри. Як тільки заходиш в середину, то апогей театральності та абсурду застає тебе неочікувано. Чотири жінки із однаковим поглядом прямо перед собою, по обидві сторони від входу, стоять одна навпроти одної і в однакових масках однаково тримають антисептики в руках. З 20 людей на вході одна людина ним користується. Сцена, відверто, ніби не з поховання мера міста, а з бюджетного кліпу андеграундної рок-групи. Людей не дуже обмежують в часі, який вони проводять біля труни. На виході грає оркестр, поліцейські його слухають, якась жінка починає плакати.
Без антракту
Публічне прощання із Геннадієм Кернесом затрималося майже на годину – охочих було дійсно багато. Коли труну виносили з театру, люди на вулиці аплодували. Все це підсилювало враження вдало зіграної ролі. Після театру було поховання на кладовищі. Там було набагато менше людей. Проте несподівано співи священика перебили залпи салютів. Невідомі запустили феєрверк в районі станції метро Київська. Поліція одразу почала пошуки того, хто запустив салют.
Після церемонії поховання залишилося стійке враження того, що подія була театральною виставою. Проте, ця театральна вистава була не про самого Кернеса, а про тих, хто його оточує і хто за нього голосував. Враховуючи всі ці аспекти, місце прощання – академічний театр опери і балету – було правильним вибором. Дії прихильників мера можна спокійно називати «совковими», агресивно – «рабськими» чи науково розцінювати як раціональні за системи патерналізму. Варто розуміти, що ці люди прощалися не тільки із тілом Кернеса, а з епохою чи навіть із Харковом. Однак, все очевиднішим стає те, що, попри неоднозначне ставлення до оточення Геннадія Кернеса загалом чи Ігоря Терехова зокрема, люди будуть продовжувати підтримувати політичну силу, що була створена колишнім мером. Адже жалобний день колись закінчується і вже завтра знову стануть нормою салюти, хай навіть неподалік військового шпиталю.