Колись мої улюблені Beatles намагалися зрозуміти дивака-мазохіста, який із власної волі повертається до СРСР. Там було чимало іронії, стьобу, дивацтва, незрозумілих поза контекстом, проте ми сприймали цю знамениту пісню саме так, спрощено: от недоумок!
Суперництво двох мов (див. Тиждень, №№ 45–47) в одній посткомуністичній державі – інколи приховане, частіше демонстративне – об’єктивно набуло додаткового навантаження цивілізаційного вибору: вперед – до нової країни з іншим набором цінностей, з іншим типом стосунків у суспільстві, економіці, політиці, або назад – у знайому колію з вертикаллю влади й суверенною демократією, з руйнівними неформальними квазікомерційними зв’язками, себто корупцією згори до низу й, як наслідок, тотальною ворожнечею, зневагою й апатією. Прошу не сприймати це як черговий закид у бік Росії – другий, невтішний сценарій є почасти нашою власною перспективою, а почасти вже відчуваною на дотик реальністю. Звісно, не лише мова, навіть, очевидно, не мова передусім визначає вибір між минулим і майбутнім, однак мова є його безперечним маркером.
Формальна двомовність, а насправді реальне затискання мови більшості нації в резервацію, – запорука відтворення суспільства й держави в звичній системі координат. Натомість примат української є потенційним чинником диференціації, виривання з порочного кола – поки що потенційним. Зафіксувати первородство, примат української доводиться не тільки заради відновлення справедливості (хай там як, а в державі за будь-якими підрахунками більше половини україномовних), не через глибинні сентименти та історичну пам’ять – звісно, все це має значення для тих, для кого воно має значення. Для решти ж питання постає в площині не минулого, а майбутнього. Невже туди, назад до СРСР?
Останнім часом окреслилася цікава тенденція: російські ліберальні інтелектуали, які зневірилися в можливості побудувати в себе вдома модерне суспільство, дедалі уважніше придивляються до України з метою переїхати сюди й продовжити повноцінне функціонування. Зараз їх одиниці, але настрій, повторюю, є. Йдеться про ідею такої собі іншої Росії, своєрідного Аксьоновського «Острова Крим», за аналогією з альтернативним комуністичному Китаю Тайванем. А що, мова нібито спільна, культурний код спільний, побутові розбіжності незначні, чом би й ні? Відверто кажучи, в народження життєздатної російської демократії на базі наявної традиції я не вірю. Хотілося б, але не вірю. Рано чи пізно такі спроби вироджуються в реставрацію культурної матриці, в якій Герцен може існувати лише в парі з Валуєвим, і ніколи окремо.
Тож на цьому шляху нам (нам!) загрожують, з одного боку – родимі плями заразної й у чомусь надзвичайно заразливої імперської традиції, з іншого – могутній потік текстів, не обтяжених гуманітарною глибиною (тобто вся каламутна попса, що процвітає на пострадянському ринку, плюс набундючений останкінський пафос)… Ось що реально несе Україні сьогодні російська мова. Сама по собі мова Лєрмонтова, Тютчєва й Достоєвского, може, й не винна. А може, й винна. Бо в неї так само «зашиті» певні схеми розуміння дійсності. Ну хоча б: «По камням струится Терек, Плещет мутный вал; Злой чечен ползет на берег, Точит свой кинжал; Но отец твой старый воин, Закален в бою: Спи, малютка, будь спокоен, Баюшки-баю»… І не в одного поручика Тенгінського полку Лєрмонтова, а й у Тютчева, голови Комітету іноземної цензури, та Достоєвского, довіреної особи обер-прокурора Побєдоносцева також можна знайти чимало цитат про особливий російський шлях.
Але сьогодні навіть про це не йдеться. Та російська мова, яку транслює з-за східного кордону потужна медіа-машина, так само не схожа на її колишні високі зразки, як сучасна «дєвушка-ранєтка» мало нагадує старорежимну фрейліну, випускницю Смольного інституту, а нинішня звитяжна «десантура» – дореволюційного офіцера лейб-гвардії. Голос справжніх російських митців, за котрих не соромно, – від Єрофєєва до Маканіна, від Уліцкой до Сараскіной – немає шансів навіть почути, він тоне в потоках відвертого сміття.
Для будь-якої людини мова – повітря, про яке вона може не замислюватися, доки це повітря не виявиться розрідженим чи зіпсованим. Тоді вже час замислитись. Та це не завадить мені любити, як і колись, і завжди сучасного Чехова, й неполіткоректного Достоєвского. І надалі, як і колись, відповідати російською, коли до мене нею звертаються. І може – навіть! – підняти голос на її захист, коли їй справді загрожуватиме щось реальне. Проте не сьогодні. Сьогодні ж в Україні на порядку денному геть інші проблеми.