Минулого тижня Україна і світ відзначали 80-ті роковини трагедії в Бабиному Яру, де в 1941–1943 роках нацисти здійснювали масові розстріли мирного населення. За підрахунками історика Віталія Нахмановича, в Бабиному Яру було вбито 90–100 тис. осіб, з яких до 70 тис. становили євреї. «Збереження пам’яті про Другу світову війну, зокрема про трагедію Бабиного Яру та Голокосту, — наш обов’язок перед майбутніми поколіннями. Гідне вшанування пам’яті всіх загиблих — наш обов’язок перед минулими поколіннями», — наголосив Володимир Зеленський під час протокольної церемонії та підкреслив, що з 2019 року робить усе, щоб Бабин Яр з території забуття перетворився на місце пам’яті. Тут, звісно, можна пригадати, як восени 2019 року новообраний президент забув узяти участь в офіційних урочистостях у Бабиному Яру, що стало скандальним прецедентом. Але то був прикрий організаційний казус, який невдовзі перекрив значно суттєвіший скандал, пов’язаний з меморіалізацією трагедії.
Бабин Яр, безперечно, є однією з головних історій ХХ століття, обов’язок оповідати яку лежить зокрема й на українській державі. Але скидається на те, що розповідатимуть її ексцентричний російський режисер Ілля Хржановський за спонсорської підтримки російських олігархів Міхаіла Фрідмана, Павла Фукса та Ґєрмана Хана (а також українського олігарха Віктора Пінчука). Принаймні їхній проєкт уже перебуває на стадії реалізації, а голосів протесту влада не чує. Зате, наприклад, у липні 2021 року президент брав участь в обговоренні проєкту Хржановського разом з Благодійним фондом «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», під час якого заявив: «Дуже хочеться, щоб цей проєкт було втілено в життя й ми разом з вами збудували історію». А за місяць до того керівник Офісу президента Андрій Єрмак запевнив, що «ми маємо завдання від президента, щоб упродовж кількох років увесь меморіал було закінчено, і він почав уже працювати як закінчений комплекс». Про негативні наслідки, які матиме реалізація цього проєкту, Тиждень уже неодноразово писав (див. Тиждень, № 42/2020). Але також не завадить з’ясувати, чому така ситуація стала можливою в принципі.
Читайте також: Антон Дробович: Я дуже хотів би, щоб меморіал "Бабин Яр" будував не "совєцкій чєловєк"
Передусім слід звернутися до соціології. Виходячи з наявних даних, слід зазначити, що тема Бабиного Яру в суспільній свідомості присутня, але дещо розфокусована. Так, згідно з опитуванням, здійсненим у травні-червні 2021 року, лише 55% громадян знають, де саме розташований Бабин Яр, 26% відверто зізналися, що не знають, а близько 18% відповіли неправильно (КМІС). Це промовистий, хоча й сумний показник того, наскільки суспільство взагалі знає про трагедію. Що ж до її інтерпретацій, то одностайності також бракує. Відповідаючи на запитання «Що для вас означає Бабин Яр?», майже 38% опитаних погодилися, що це «місце пам’яті жертв нацистського режиму, людей усіх національностей (євреїв, українців, росіян, ромів)». З тим, що це «місце пам’яті українських євреїв — жертв Голокосту, влаштованого нацистським режимом», згодні 27%. Ще 14% упевнені, що це «місце пам’яті жертв тоталітарних режимів, і нацистського, і радянського», а 11% вважають, що Бабин Яр — це місце пам’яті жертв нацистського режиму — радянських громадян різних національностей.
Та попри все, потреба вшанувати загиблих у Бабиному Яру не викликає дискусій: 76% громадян погоджуються, що вшанування мусить відбуватися на державному рівні. У відповіді на запитання, хто саме має визначати форми та зміст заходів із вшанування жертв нацистського режиму в Україні, найчастіше (48%) опитані вказували на УІНП, на другому місці опинилася Верховна Рада (38,6%), на третьому — президент (34,5%). З цього принаймні можна зробити висновок, що ідею про провідну роль держави в меморіалізації згаданих подій, зокрема й у Бабиному Яру, більшість громадян підтримує. Але суттєві різночитання починаються, коли йдеться про фінансування створення меморіалу та музею в Бабиному Яру. З тим, що видатки має взяти на себе лише держава, згодні близько 22%, натомість удвічі більше українців (39%) вважають, що держава має фінансувати його разом із меценатами — громадянами різних країн. Варіант кооперації держави й меценатів — громадян України — підтримують близько 14%. Лише меценатське фінансування (й українцями, й іноземцями) має невелику підтримку, а 11% узагалі байдуже, хто оплачуватиме створення меморіалу.
Загалом участь іноземців у фінансуванні відповідних проєктів схвалює 82% українців, але тут усе залежить від країни. Приміром, участь меценатів з Ізраїлю позитивно сприймає 81% громадян, а з Росії — лише 44%. В останньому випадку є значні регіональні відмінності: у південно-східних областях до російських меценатів ставляться набагато лояльніше, ніж у західних і центральних регіонах. Звичайно, свою роль відіграють формулювання, використані в опитуванні. Якби соціологи прямо запитали про припустимість фінансування меморіалу в Бабиному Яру російськими олігархами, то можна припустити, що отримані 44% довелося б поділити щонайменше на два. Було б також цікаво дізнатися, скільки громадян вважають доречним «перформативний» підхід, який прагне застосовувати Ілля Хржановський. Або запитати щось на кшталт «Чи згодні ви, щоб форму та зміст меморіалу в Бабиному Яру визначав митець-експериментатор». Але, як то кажуть, це тема для подальших досліджень.
Читайте також: Меморіал у Бабиному Яру: влада у релізах російського проєкту і гуртування прибічників альтернативи
Хай там як, згадане опитування свідчить про дещо суперечливу позицію суспільства. З одного боку, українці підтримують державну участь у проєкті — особливо в тому, що стосується визначення його форм і закладених змістів. А з другого — підтримують участь іноземних донорів у фінансуванні, до того ж майже половина — навіть участь росіян. Вочевидь, в уяві багатьох українців існує ідеалістична картина, коли спонсори лише даватимуть гроші, не намагаючись впливати на змістовне наповнення меморіалу. До такої амбівалентності слід додати й те, що ситуація навколо Бабиного Яру перебуває десь на периферії уваги пересічного громадянина. Тож не дивно, що влада сприймає все це як зелене світло для співпраці з Хржановським і Ко, і не вважає за потрібне бодай полемізувати з тими, хто висловлює протест. Не те щоб глухота влади була для України новиною. Але сьогодні, на тлі «патріотичного повороту» президента, під орудою якого РНБО стало роздавати санкції навіть тим, кого колись вважали недоторканним, лояльність до російського проєкту в Бабиному Яру викликає відчутний дисонанс.
Вочевидь, відповідь слід шукати в психології «колективного Зеленського». По-перше, влада любить красиві проєкти. Встановлення гігантських флагштоків до Дня Незалежності; президентський університет, у якому готуватимуть «людей майбутнього»; висадження мільярда дерев за три роки; уже призабута ідея перенести Офіс президента на Європейську площу — всі ці проєкти об’єднує єдине: їх можна ефектно презентувати та розповісти власну історію успіху. Можливо, тут даються взнаки професійні інстинкти медіаменеджерів і вихідців з шоу-бізнесу, яких чимало серед нинішніх високопосадовців. Не виключено й те, що влада досі веде мовчазну війну з попередниками та прагне все нових символічних перемог, щоб уписати себе в історію якомога більшим кеглем. Іноді це дає непогані результати. Приміром, прагнучи забрати титул «найпатріотичнішого президента» в Петра Порошенка, Володимир Зеленський наслідує його порядок денний (див. Тиждень, № 36/2021).
Але іноді жадання «історій успіху» й «вау-ефекту» заводить на манівці, як це сталося у випадку меморіалу в Бабиному Яру. Неважко зрозуміти, чим колективного Зеленського зацікавив Ілля Хржановський, який, за його ж словами, має на меті «зробити щось, що не має аналогів». Або, як казав керівник БФ «Меморіал Голокосту «Бабин Яр» Максим Яковер, це буде «видатний інноваційний проєкт», «інноваційний музей ХХІ століття». Про інші мотивації влади можна лише здогадуватися, але й таких амбітних намірів могло бути цілком достатньо, щоб переважити міркування про токсичність залученого російського капіталу (якщо вони взагалі були). Так чи так, в українських реаліях неприйнятність певних ініціатив влади визначається суспільним спротивом: червоні лінії пролягають лише там, де їх накреслили громадяни. І схоже, тут цього зробити не вдалося: ця лінія так і залишається пунктирною.
Читайте також: Бабин Яр. У напрямку точки кипіння
Сталося так, що спротив російському проєкту меморіалу в Бабиному Яру сьогодні є переважно справою державницьки налаштованої інтелігенції. Патріотична парламентська опозиція не стала педалювати цю тему зі зрозумілих причин. Юлія Тимошенко в останні роки зосередилася на соціальних питаннях і в «гуманітарні розборки» воліє не втручатися. Петро Порошенко в березні 2021 року заявив, що підтримує державний проєкт меморіалу й «категорично проти» ініціатив, за якими стоять «люди, наближені до Путіна». Проте його позиція досить вразлива, оскільки у 2016 році Порошенко, ще коли був президентом, то сам підтримував цей скандальний проєкт, який тоді перебував на самому старті. Святослав Вакарчук, тепер уже колишній лідер партії «Голос», сам грає в команді Хржановського як член наглядової ради Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Також лояльний до російського проєкту мер столиці Віталій Кличко.
Не вдалося залучити до протестів і «вулицю», до якої влада схильна дослухатися. Позитивних прикладів чимало, починаючи від протестів проти капітуляції, які розгорнулися наприкінці 2019 року, і закінчуючи справами Сергія Стерненка та Андрія Антоненка, які так чи так закінчилися перемогами «вулиці». Зрештою, саме «вулиця» дала перший і головний поштовх для «правого повороту» чинної влади. Але, схоже, нині цей «поворот» стосується лише низки найгостріших питань, а там, де суспільство не мобілізує всі сили для спротиву, влада вважає себе вільною. Аж настільки, що не «опускається» до конструктивних і предметних дискусій із невдоволеними, навіть якщо їх представляють публічні інтелектуали, дисиденти й інші знакові особи. Та зрештою, все це симптоматично. Бо ми й досі живемо в умовах «копнякової демократії», і витонченішими способами комунікації влада ще не володіє.