Бо, на щиру думку світу в уособленні гужового транспорту, від жінок самі проблеми (хоча вголос під загрозою у звинуваченні у гендерній дискримінації таке вже не вимовляється).
Чи легко бути жінкою? Питання якесь двозначне і дещо образливе. Іноді здається, що стосовно жіночого йдеться про якусь пікантну ваду, потворність. Жити із цим нібито можна, але співчутливих поглядів услід не уникнути. Чи мені так здається? Якщо здається, то чому взагалі виникла тема цієї статті?
Безумовно, все суб’єктивно, стосується суто тутешньої ситуації. Бо світ великий і різний – десь із «жіночою справою» ліпше, а десь зовсім погано, але, знов-таки, лише на наш погляд. А дивимося ми переважно у телевізор. Іноді нам показують торжество фемінізму з обличчям Кондолізи Райс, іноді жахи під паранджею традиціоналістських суспільств, усе інше – реклама. Так от, судячи з рекламного валу, світ давно і остаточно належить жінкам, бо за що не схопись, «вона того варта». Все розраховано на смаки і потаємні мрії жінки – від гладеньких ніжок до ідеальної родини, хоча нібито це рекламують нову модель пральної машини. Навіть станки для гоління вже не є суто чоловічим атрибутом, та й сам чоловік давно став рекламним об’єктом, товаром для жінок. Чоловікам залишився лише дезодорант «Axe», та, зважаючи на закладений у рекламний ролик зміст, цей антиперспірант лише підкреслює глибинну примітивну суть тупого хтивого самця, що відданий на поталу і осміяння вищій расі жінок. Здається, на часі питання, а чи легко бути чоловіком.
Чому ж ми нарікаємо на якусь не таку жіночу долю? Чому їй, бідаці, жити не легко? Жінці, що віртуозно володіє бритвою для гоління та ненормативною лексикою, керує автомобілем і заводом, служить міліціонером або прем’єр-міністром?! Чи нестерпно, що не всі прем’єр-міністри? Так, звиняйте, посада ця в країні єдина і не в ній щастя. Просто бути щасливою – це теж талант і поступ власної волі. А щасливими бути наші жінки, принаймні переважна більшість, просто не вміють. Не рятує ані певна кількість діамантів, ані чоловік-мільйонер. Звісно, це родимі плями «совкового» минулого, коли щасливими бути було і неможливо, і непристойно. А таке передається на генетичному рівні. І цей радянський філогенез, на жаль, викреслив із пам’яті згадку про іншу українську жінку. А вона була вільнішою і самостійнішою, ніж можна було собі уявити, зважаючи на «патріархальне» минуле.
В Україні не було гаремів і ідентифікації як виключно сексуального об’єкта, не було приниження і безправ’я домострою. У статевих питаннях українка була партнером і мала право обирати. Мала право на свої статки і власну справу без наглядової ради чоловіків. Коли б це було не так, то звідкіля б узялася фольклорна пісенька «Як жінки чоловіків продавали» чи свято Брикси? Єдиною перешкодою на шляху до повної жіночої свободи завжди була унікальна фізіологія, себто можливість народжувати дітей, точніше, їхня поява у найнесприятливішу мить через відсутність контрацепції. І от тоді вона ставала абсолютно залежною від оточуючих, від того ж чоловіка. І з цього моменту вже йшлося не про другосортність жінки, а про ґатунок чоловіка, чи зможе він взяти на себе відповідальність і залишатися партнером, а не перетворитися на відразливого «господаря становища»: хочу – б’ю, хочу – милую. І здебільшого «чоловічий світ» демонстрував свою істинну мармизу, піддавався спокусі патроналістських відносин.
Відповідь на питання, чи важко бути жінкою, одна – важко, але виключно через чоловіків. Хоча… Розвинено контрацепцію, інститут няньок і дитячих закладів, ба навіть на повне небажання мати дітей жінка теж має право. І що, все одно важко? Ну, матінко, тоді справа лише в тобі. Душевні лінощі та відсутність прагнення щось зробити не виправить ніякий фемінізм.