Справді, чому ми вважаємо диким вимагати від росіян писати назви українських міст за нашою національною традицією і називати Киев «Кыйивом», а Харьков – «Харкивом», і разом із тим сором’язливо викреслюємо з нашої історичної пам’яті згадки про ті минулі часи, коли теперішні закордонні для нас міста були на українській етнічній території? Чому ми маємо називати «Бєлгородом» те місто, яке наш великий літописець козацьких часів Роман Ракушка у XVII столітті називав «Білгородом» і ніяк інакше? Чому місто, яке до 1924 року називалося в українських виданнях «Таганріг», перейшовши з-під юрисдикції УРСР до складу РРФСР, з якогось дива відразу перетворилося для нас на «Таганрог»? Чому тужливий Озів зі старовинних українських дум і пісень тепер залишається для нас російськомовним «Азовом»? І разом з тим, чому ми до сього часу не називаємо князівський Перемишль на польський лад «Пшемислом», а Холм – «Хєлмом», хоча обидва ці старовинні українські міста простяглися на території сучасної Польщі? Чому, до речі, не зовемо Відень німецьким словом «Він», а «Париж» не вимовляємо з французьким прононсом, як «Парі»? Чому ми природно маємо право називати будь-яке місто на заході від нашого кордону саме так, як називали його наші предки, і разом з тим пишемо і вимовляємо назви поселень на українській етнічній території в межах сучасної Росії винятково по-російському? Що це – закоренілий страх перед нібито «старшим братом» чи просто комплекс меншовартості? В усякому разі для мене Білгород завжди залишатиметься Білгородом, а Озів – Озовом, і це не підлягає аж ніяким сумнівам.
Водночас хотілося б згадати, як і чому в історичному минулому дістали свої назви найбільші географічні пункти української Донщини. Отже, коротенькі відомості про деякі з них.
Головною водною артерією краю є ріка Дін. Назва її походить зі скіфської мови і нагадує нам про ті часи на рубежі нашої ери, коли на північному узбережжі Чорного моря та в Приозів’ї жили скіфи, які, здається, є одними з предків сучасного українського народу. Скіфо-сарматське слово dānu перекладається як «вода» або «ріка». Чотири найбільші ріки, які впадають на території етнічної України в басейн Чорного моря, мають у своїх іменах цей скіфський корінь – Дін, Дніпро, Дністер та Дунай. В деяких українських діалектах назва головної ріки Донщини вимовляється як Дон, а в інших – Дін. Обидві ці назви вживалися і в літературній українській мові до 30-х років минулого століття, до того часу, як московська влада адміністративними актами почала русифікувати нашу літературу і наш народ. Назва «Дон», здається, є більш зросійщеною нормою, але, як на мене, доречним є використання обох цих назв.
Така сама подвійна традиція існувала і щодо найменування головного міста краю. Поруч із назвою «Ростов» можна було побачити в українських творах також і «Ростів». Місто на Дону було засновано російською владою у XVIII столітті як військова фортеця та державна митниця. Якщо спочатку турки панували в гирлі Дону та не давали донським козакам виходити до моря, то тепер ці карні функції перейняли в них росіяни, і саме з метою спостереження за донськими козаками і була створена фортеця святого Димитрія Ростовського, яка і стала згодом містом Ростовом. Тож назва цього донського міста походить від старовинного російського Ростова Великого (зараз у Ярославській області), де у 1702–1709 роках був митрополитом святий Димитрій. У свою чергу, святого Димитрія знають в Україні як Данила Туптала, видатного церковного діяча, українця за походженням. Так від видатного українця постала назва чільного міста української Донщини. Мабуть, варто було б і нам називати це місто «Ростов» на згадку про славного нашого святого та митрополита, але українська народна традиція переінакшила це ім’я на «Ростів», і це набагато більше відповідає вимогам нашого національного словотворення. Тому, як називати місто – «Ростов» чи «Ростів», хай обирає собі сам кожний свідомий українець, як воно йому самому краще лягає до язика.
А от щодо написання імені міста Озова та похідного від нього Озівського моря в мене немає жодних сумнівів. Саме у такій формі («город Озів») ця назва зафіксована в чудовій українській історичній думі «Втеча трьох братів із города Озова, з турецької неволі», події у якій відбуваються десь у XVI чи XVII столітті. Форма «Озів» є справжньою народною формою вимовляння, так само, як і «Таганріг», що може вимовлятися українською тільки так, і ніякий «Таганрог» в нашій мові існувати не повинен. Слово «ріг» українці споконвіку вживали на позначення морського чи річкового мису, виступу суші у бік води. В Україні є місто Кривий Ріг, що на злитті річок Інгулець і Саксагань, на морському мису побудоване і місто Таганріг, там, де колись височів старовинний маяк з вогненною жаровнею («таган»).
Цікаво, що поки Таганріг перебував у складі УРСР (до 1924 року), писався він в українських документах саме так, як і повинен був писатися по-українськи. Тільки-но місто відібрали у нас росіяни, відразу ж змінилася в радянських українських документах і його назва на користь російського варіанта, який, на жаль, використовується в наших офіційних документах і зараз, у незалежній уже Україні. Яскравим свідоцтвом цього адміністративного підлабузництва та пристосуванства є українська мапа «Європейської частини СРСР» від 1929 року. На цій мапі на російській території, поблизу українського кордону, можна побачити і місто «Білгород», і місто «Ростів», і навіть «Озівське море», і написані вони саме так, як вимагають того справжні правила нашої мови, правила, які йдуть до нас безпосередньо з вуст українського народу. А поруч із ними на мапі видно місто… «Таганрог», яке написано вже у російськомовному варіанті. Розгадка цього дива дуже проста – Таганріг на цей час уже п’ять років як перебував у складі РРФСР, і українські радянські чиновники дуже побоювалися, що написання назви цього міста в українському варіанті може призвести до звинувачення їх з боку Москви у реваншизмі та буржуазному націоналізмі. «Білгород» же, «Ростів» і «Озівське море» писалися по-старому, на український лад, бо на них Українська РСР ніколи не претендувала, і лякатися Москви тут було не треба.
Та вже за деякий Москва заборонила писати по-українськи і Білгород з Озовом. Чому цих мовних правил, нав’язаних Україні товаришем Сталіним, дотримуємося і ми, у ХХІ столітті, не зрозуміло…