Добре відомо про авіаносні амбіції Китаю та Індії: обидві країни в боротьбі за регіональне лідерство і контроль над Індійським океаном активно будують кораблі цього класу й розвивають палубну авіацію. Безумовно, все це створює певну інтригу: хто перший або хто сильніший?
Тим часом у тіні азіатських супердержав з’явилися й інші претенденти на членство в престижному авіаносному клубі. Передусім Японія та Південна Корея. Значною мірою це прагнення є наслідком зростання напруженості в регіоні, що спричинене багаторічними ракетними провокаціями Північної Кореї та експансією Китаю, а також загострення протистояння довкола багатих на нафту й газ спірних острівних територій, на які одночасно претендує кілька країн регіону, зокрема і Японія з Китаєм. Отже, азіатські «тигри» активно готуються до стрибка.
Читайте також: Нові іграшки «бога війни»
Сучасний авіаносець не випадково називають ще «довгою рукою» флоту, адже в ньому поєднуються можливості високоефективної маневреної платформи та бойових літаків нового покоління, що надає ВМС унікальні бойові спроможності й для виконання широкого кола завдань у будь-якій точці Світового океану.
Авіаносець за визначенням є однією з важливих складових ударної сили ВМС і водночас найскладнішою інженерною плавучою спорудою та складним бойовим комплексом, що поєднує в собі останні досягнення науки й техніки. Відповідно розвиток морської авіації корабельного (авіаносного) базування становить один із найвищих пріоритетів у ВМС провідних морських держав.
Своєю чергою, це потребує розвитку обох складових: літальних апаратів і платформ для їх сталого базування, тобто авіаносців, і, як наслідок, значних коштів. Протягом багатьох років ішлося про базування на авіаносцях літаків традиційної аеродинамічної схеми, тобто з горизонтальними стартом і посадкою. Для виконання злітно-посадкових операцій мали використовуватися парові катапульти й відповідно тросові аерофінішери. Усе це потребувало значних розмірів польотної палуби, високої енергоозброєності кораблів тощо. Тож протягом багатьох десятиліть лише одиниці навіть із числа великих морських держав могли дозволити собі будівництво авіаносців: США, Велика Британія, Франція та СРСР (РФ). Із часом будувати авіаносці власними силами почали також Китай та Індія. Проте законодавцями мод у цій царині були і є США та Велика Британія.
Читайте також: Хто в Чорному морі господар?
Деякі країни задовольнялися кораблями, що були в користуванні: Австралія, Аргентина, Індія, Бразилія. Під впливом успішного досвіду використання ВМС Великої Британії ЛВЗП типу Harrier в англо-аргентинській війні довкола Фолклендських (Мальвінських) островів флоти Італії, Іспанії й Таїланду придбали легкі авіаносці — носії таких ЛВЗП. Утім, з огляду на фізичне та моральне старіння ЛВЗП Harrier із перспективою зняття з озброєння подальша експлуатація легких авіаносців може стати недоцільною. Підтвердженням цього є доля трьох британських легких авіаносців типу Invinsible, які після зняття з озброєння ЛВЗП Harrier (2011 рік) були відправлені на брухт.
Але хай там як, а наявність авіаносних кораблів вважається певним показником рівня розвитку ВМС і військово-морського потенціалу країни, а також престижу. На сьогодні ВМС восьми країн світу мають загалом у своєму складі 20 авіаносців, із яких 11 (усі з атомними енергетичними установками) припадає на ВМС США, по два — на ВМС Великої Британії та Італії, по одному — на флоти Франції (атомний), Китаю, Росії, Індії, Таїланду й Бразилії.
Елітний клуб авіаносних держав розширюється
Тим часом стрімкий розвиток прикладної військової науки і техніки, поява нових високоефективних зразків ОВТ і посилення міжнародної військово-технічної співпраці об’єктивно привели до появи нових претендентів на членство в елітному авіаносному клубі: Японії, Південної Кореї та Туреччини, ВМС яких динамічно розвиваються й об’єктивно потребують наявності авіаносної складової, тобто «довгої руки» для прикриття з повітря сил флоту у віддалених районах.
Значною мірою цьому сприяє поява F-35B — версії нового літака Lockheed Martin F-35 Lightning II, представника сімейства малопомітних багатофункціональних винищувачів-бомбардувальників п’ятого покоління. Ключова особливість F-35B полягає в можливості вертикального (або скороченого, з використанням трампліна) старту й вертикальної посадки, що дає змогу використовувати його на вертольотоносцях та універсальних десантних кораблях, які мають відкриту польотну палубу.
F-35B було створено міжнародним консорціумом на чолі з американським концерном Lockheed Martin за участю всесвітньо відомих компаній Northrop Grumman Corporation, Pratt & Whitney, Rolls-Royce, Allison та British Aerospace. Особливістю міжнародної програми, що мала назву JSF (Joint Strike Fighter), була розробка єдиного літака в трьох дещо відмінних версіях: винищувач наземного базування (CTOL) для потреб ВПС США, винищувач зі скороченим стартом і вертикальною посадкою (CTOVL) для потреб Корпусу морської піхоти США і ВМС Великої Британії та палубний винищувач (CV) для ВМС США.
За великим рахунком, Японія та Південна Корея вже є учасниками програми F-35 і закуповують літаки F-35A. Водночас з огляду на складну геополітичну обстановку в регіоні ЗС обох країн ухвалили рішення про придбання також літаків версії F-35B — винищувачів вертикального (скороченого) старту і посадки. Для базування останніх ВМС обох країн планують переобладнати вже наявні на озброєнні вертольотоносці та десантно-вертолітні кораблі-доки з авіаційними палубами. За такою самою логікою планує придбати F-35B і Туреччина (також учасник програми), яка вже будує свій перший авіаносець Anadolu (L-408).
Авіаносні амбіції Піднебесної
13 травня 2018 року в Китаї розпочалися випробування першого авіаносця Shandong типу 001А, повністю сконструйованого на тамтешньому суднобудівному заводі в місті Далянь. Він є покращеною і трохи модифікованою з допомогою фахівців російського Невського ПКБ версією авіаносця Liaoning (колишній «Варяг»), придбаного в недобудованому вигляді в Україні 2001 року.
Новий корабель було закладено 2013-го, спущено на воду 2017-го і вже в травні 2018-го він вийшов у море для випробувань. У його створенні брали участь 532 китайських підприємства, зокрема й багато приватних. Завдяки ефективній координації роботи й упровадженню передових світових технологій будівництво першого суто китайського авіаносця тривало значно менше, випередивши за темпами як Liaoning, так і радянський (російський) аналог «Адмирал Флота Советского Союза Кузнецов».
Читайте також: Українська безпека: морський вимір
За експертними даними, довжина авіаносця Shandong, становить 315 м, ширина — 75 м, водотоннажність оцінюється у 50 тис. т, головна енергетична установка паротурбінна. Потенційний склад корабельної авіагрупи — до 40 літаків J-15 (Flying Shark) і вертольотів. Як і Liaoning, новий корабель не матиме катапульт, тому для старту літаків передбачено використання злітного трампліна з кутом нахилу 14º.
До 2030 року ВМС Китаю планує мати у своєму складі вже чотири авіаносці. Решта, починаючи з третього корабля, будівництво якого, за неофіційними даними, вже триває на заводі в Шанхаї, можуть бути китайською версією американських атомних суперавіаносців. Тому не випадково в експертному середовищі цьому питанню приділяють чимало уваги.
І для того є всі підстави. За даними розвідки ВМС США, це може бути якісно новий корабель, що матиме вже атомну енергетичну установку, нову й ефективну електромагнітну катапульту та розширений склад авіагрупи, до складу якої увійдуть палубні варіанти літаків 5-го покоління J-20 (деякі джерела називають також J-31), нові літаки радіоелектронної розвідки, вертольоти та навіть БПЛА різного призначення. За даними військово-морської розвідки США, експериментальні зразки останніх уже проходять випробування.
Читайте також: Будемо з флотом-будемо сильні!
В експертному середовищі небезпідставно вважають, що створити всі названі вище системи самостійно Піднебесна спромоглася лише завдяки ефективно діючій розвідці, яка фактично здобула в США відповідну науково-технічну інформацію та документальні дані, використання яких дало змогу китайцям створити власні аналоги.
На окрему увагу заслуговує створення для ВМС Китаю чотирьох десантно-вертольотоносних кораблів-доків типу 071 (Kunlun), які завдяки наявності просторої польотної палуби можуть служити як легкі авіаносці на кшталт десантно-вертолітних кораблів-доків, що використовуються для потреб Корпусу морської піхоти США.
Понад те, є плани будівництва в Китаї шести — восьми більших десантних кораблів-доків нового типу 081 водотоннажністю до 20 тис. т, які можуть бути пристосовані для базування літаків із вертикальним стартом. Утім, Піднебесна поки що не має літака, подібного до американського F-35B, який дав би змогу якісно змінити роль і місце палубної авіації в її флоті. Тому створення таких машин (J-26) є одним із пріоритетів розвитку ВМС НВАК. Коли ж проблему буде вирішено, можна буде розмістити J-26 не лише на палубах десантних кораблів-доків, а й на деяких спірних островах (наприклад, Спратлі), де аеродромів узагалі немає.
Індійська авіаносна програма
З огляду на своє геостратегічне розташування Індія традиційно зацікавлена в контролі над морськими шляхами сполучення навколо Індостану та в Індійському океані. Для цього країна змушена розвивати національні ВМС, одним із ключових складників яких є саме авіаносці. Наявність останніх дає змогу ефективно контролювати значні площі морських акваторій. Як ми бачимо з практики участі індійського авіаносця Vikramaditya в щорічних міжнародних військово-морських навчаннях серії Malabar i RIMPAC (протистояння морській експансії Китаю), провідна роль покладається саме на кораблі цього класу. Тобто індійський слон пильно стежить за діями китайського дракона.
Наразі Індія має лише один авіаносець INS Vikramaditya (колишній радянський «Баку»), побудований свого часу, як і китайський Liaoning (колишній «Варяг»), на Чорноморському суднобудівному заводі в Миколаєві (Україна). Проте з огляду на китайську активність у сфері будівництва авіаносців країна також реалізує власну авіаносну програму й шукає на міжнародному ринку озброєнь нові палубні літаки.
На суднобудівному заводі в місті Кочі триває будівництво першого індійського авіаносця INS Vikrant, який має бути переданий ВМС у 2023 році. Корабель водотоннажністю 45 тис. т призначений для базування винищувачів МіГ-29, як і INS Vikramaditya. Проте лише цим апетити Делі не обмежуються, хоча фактично другий індійський авіаносець якісно не відрізнятиметься від першого. Отже, за логікою наступним кроком має бути будівництво якісно нового корабля.
І справді, в Індії за технічною допомогою американських, британських і французьких фірм почали розробляти також проект сучаснішого авіаносця (INS Vishal) водотоннажністю вже 65 тис. т із катапультним стартом літаків. Зазначимо, що Росія, яку також запросили до участі в реалізації проекту, нічого нового запропонувати не змогла через власну відсталість у цій сфері. На відміну від решти іноземних учасників, що активно допомагають Індії. Зокрема, йдеться про допомогу США в розробці електромагнітної катапульти. Щоправда, за останніми повідомленнями, від планів оснащення авіаносця атомною енергетичною установкою відмовилися на користь паротурбінної або ж газотурбінної (остаточне рішення поки що не прийнято). Авіагрупа складатиметься з 34 літаків (зокрема, Tijas індійського виробництва) і 10 вертольотів різного призначення. Отже, як бачимо, експерти небезпідставно називають цей корабель першим індійським суперавіаносцем.
Читайте також: Чи спроможна Україна будувати сучасні бойові кораблі?
Японський ренесанс
Незважаючи на очевидну потребу в посиленні ролі палубної авіації, дозволити собі будівництво великих суперавіаносців на кшталт американських ані Японія, ані Південна Корея поки що не можуть. До того ж, нагадаємо, японцям після поразки в Другій світовій війні взагалі заборонено мати авіаносці. Але рішення знайшли у вигляді переобладнання десантних вертольотоносців у легкі авіаносці — носії сучасних ЛВЗП (літаків 5-го покоління типу F-35B).
Зокрема, Сили самооборони Японії вже планують модернізацію відповідним чином нового вертольотоносця Izumo водотоннажністю 27 тис. т. Уже є відповідні плани й передбачено бюджет. Як повідомляють джерела в тамтешніх військово-промислових колах, переобладнання Izumo має розпочатися вже у 2020 році. Японці підкреслюють, що формально йдеться про оборону, а не ударні функції, тобто літаки матимуть за пріоритет виконання завдань ППО. Експерти пов’язують це з наявними в країні конституційними обмеженнями, що після 1945 року забороняють їй створювати ударні системи озброєння. Тому модернізований Izumo в документах проходить як «база дозаправки» для літаків під час «оборони віддалених островів». А фактично йдеться про використання японцями американської концепції уживання F-35B для потреб Корпусу морської піхоти США. Адже навіть після переобладнання (встановлення стартового трампліна та підвищення температурної витривалості польотної палуби) поряд із 10 літаками і кількома вертольотами корабель зберігатиме можливість транспортування 400 десантників і 50 одиниць легкої броне- та автотехніки.
Південнокорейський авіаносний дебют
Аналогічним чином планують діяти в Південній Кореї, яка ніколи не мала у складі ВМС авіаносців. Там у легкий авіаносець-носій F-35B буде переобладнано Marado (LPH 6112) — один із десантно-вертолітних кораблів-доків типу Dokdo. Йдеться про новий корабель, спущений на воду 14 травня 2018 року на суднобудівному заводі південнокорейської компанії Hanjin Heavy Industries and Construction (HHIC) у місті Пусан. Участь у церемонії міністра оборони РК Сонг Юнг-му і командувача ВМС РК адмірала Ум Хон-Сена підкреслює значення, яке надається цій події.
Рішення про будівництво корабля ухвалили в жовтні 2010-го, і 23 грудня 2014-го південнокорейська Агенція оборонних замовлень підписала з HHIC угоду вартістю 417,5 млрд вонів. Технічний проект корабля було затверджено в березні 2016-го, і в листопаді почали виготовляти перші корпусні конструкції. Офіційна закладка на стапелі Marado відбулася 28 квітня 2017 року. Закінчення будівництва і передача ВМС заплановані на 2020-й.
Екіпаж — 300 матросів та офіцерів. Корабель розрахований на розміщення на борту й транспортування 720 морських піхотинців з усім озброєнням і запасами, 10 танків, 10 вантажівок, 7 гусеничних десантних амфібій, 3 самохідних артилерійських установок і 2 десантних катерів на повітряній подушці. В ангарі, що міститься під польотною палубою, може зберігатися до 15 вертольотів, зокрема кілька конвертопланів типу V-22 Osprey. На польотній палубі одночасно може перебувати не більш як п’ять літальних апаратів.
Південнокорейський корабель також отримає 10 літаків F-35B, відповідно зменшивши кількість вертольотів або конвертопланів у складі бортової авіагрупи.
Турецька авіаносна мрія
Ще одним претендентом на членство у світовому авіаносному клубі є Туреччина. Морська експансія Анкари не таємниця, адже відкриття останнім часом на шельфі Середземного моря величезних покладів вуглеводної сировини, а також претензії Туреччини на роль регіонального лідера перетворюють національні ВМС на інструмент реалізації власної політики.
У зв’язку з цим у Туреччині триває будівництво власного легкого авіаносця TCG Anadolu (L-408). На урочистій церемонії його закладки на стапелі, що відбулася у 2017 році, був присутній особисто президент країни Реджеп Таїп Ердоган. Турецький авіаносець, проект якого розроблено за участю іспанської фірми Navantia, фактично є гібридом, що поєднує в собі десантно-вертолітний корабель-док і легкий авіаносець. Його введення в дію заплановане на 2021 рік, тому черговим прогнозованим кроком країни буде придбання для оснащення Anadolu також літаків 5-го покоління у версії F-35B.
На сьогодні Анкара є учасником міжнародної програми JSF як партнер ІІІ рівня, який уже виготовляє елементи фюзеляжу для літаків 5-го покоління F-35, а надалі планує поширити масштаби співпраці до рівня складання літаків на виробничих потужностях концерну Turkish Aerospace Industries (TAI). Вартість замовлень оцінюється у $12 млрд. 21 червня цього року ВПС Туреччини отримали перший із 30 літаків F-35 першого траншу (загалом заплановано придбати 116 машин).
Щоправда, на заваді турецьким планам можуть стати відомі обставини. А саме законодавчі обмеження, запроваджені Конгресом США в липні цього року у зв’язку з розвитком Анкарою військово-технічної співпраці з Москвою, незважаючи на застереження та позицію Вашингтона. Як наслідок — існує небезпека цілковитого припинення поставок F-35 до Туреччини й запровадження проти неї санкцій. Тож теоретично улюблений авіаносець «султана Ердогана» може залишитися без літаків F-35B, а ВПС — без решти запланованих F-35.
Рішення щодо цього в разі відмови Анкари скасувати закупівлю російських ЗРК С-400 має ухвалити Адміністрація Трампа ще до кінця поточного року. Крім літаків санкції унеможливлять спільну розробку в межах угоди між американською компанією Lockheed Martin i турецькою Roketsan нової ударної крилатої ракети із самонаведенням SOM-J для озброєння літаків F-35 (із розміщенням КР у внутрішньому відділенні озброєння літака).