Колишній соратник азербайджанського президента-націоналіста Абульфаза Ельчибея та депутат меджлісу, а нині лідер опозиційного Народного фронту Азербайджану Алі Керімлі розповів Тижню, що криється за азербайджанським нафтовим бумом та шиком Баку, який імідж президента країни Ільхама Алієва на Заході, кому вигідний карабаський конфлікт і як його можна вирішити.
ЄВРОПЕЙСЬКІ НАДІЇ
У. Т.: Нині в Азербайджані відбуваються судові процеси над опозицією за проведення несанкціонованого мітингу півроку тому. Як ви оцінюєте на цьому тлі свої шанси на перемогу в країні?
– Ми впевнені, що опозиція перемогла на виборах і в 2003-му, і в 2005-му, але їхні результати були сфальсифіковані. Це підтверджують і дані ОБСЄ та Ради Європи. Тому в 2008-му опозиція бойкотувала вибори. Наступна кампанія, президентська, відбудеться в 2013 році. Гадаю, вона відрізнятиметься від усіх попередніх. Посилення демократичних тенденцій у світі дає нам надію на успіх. Ми націлені на жорстку боротьбу та перемогу. Якщо вибори відбудуться вільно, то в мене немає жодних сумнівів у такій перемозі. Азербайджанський режим занадто непопулярний, тому й посилює боротьбу з нами. Лише за останні півроку арештували 18 лідерів опозиційних партій, вже не кажучи про рядових членів. А після виборів до парламенту в 2005-му всі ці політсили позбавили офісів, зокрема й Народний фронт Азербайджану (НФА). Особисто в мене вже шість років немає закордонного паспорта, мене не випускають із країни. Половина членів керівного складу НФА – політв’язні.
У. Т.: Чи не боїтеся ви, що Захід обміняє всі ваші демократичні сподівання на нафту?
– Так, нас хвилює питання, чи не стануть права та свободи людини в Азербайджані заручниками економічних відносин. Тому ми відверто говоримо про це нашим західним друзям. Нещодавно на міжнародному конгресі в Баку, присвяченому європейській політиці на Кавказі, я відверто заявив, що ОБСЄ та Рада Європи демонструють свою недієздатність в Азербайджані. Ось уже 10 років держава є членом останньої, проте ця структура анітрохи не сприяє демократизації Азербайджану. Якщо ж і Євросоюз заплющить очі на тутешнє свавілля й обміняє права людини на нафту, то це завдасть непоправного удару по проектах євроінтеграції.
У. Т.: Тобто свої сподівання на демократизацію Азербайджану ви відтепер пов’язуєте з ініціативою «Східне партнерство»?
– Поки що ми змушені очікувати наступних кроків від ЄС після варшавського саміту «Східного партнерства». Безумовно, наша держава має виконувати всі демократичні зобов’язання. Розвиваючи відносини з Азербайджаном у напрямку асоціації, ЄС теж бере на себе контроль за дотриманням прав і свобод людини в нашій країні. З розмов із європейськими політиками я роблю висновок, що після Арабської весни вони нарешті усвідомлюють: у сучасному світі диктатури довго не втримаються. Якщо Європі та США потрібен стабільний Азербайджан, то авторитарний режим їх не повинен влаштовувати. Разом з тим наша країна є ключовою для постачання нафти в Європу й транзиту газу з Туркменистану, розвитку транскапсійського трубопроводу. Отже, загалом ми дивимося на Європу водночас і з надією, і з пересторогою.
ПОТЬОМКІНСЬКІ АУЛИ
У. Т.: Який імідж Алієва на Заході?
– У 2009 році Washingtin Post опублікувала статтю про те, як Ільхам Алієв купив своєму малому синові та двом донькам дев’ять віл у Дубаї загальним коштом $75 млн. Це був перший серйозний удар по його іміджу на Заході. Відтоді всі провідні європейські ЗМІ повідомляють про корупцію в Азербайджані.
У. Т.: У такому разі який погляд влади на євроінтеграцію?
– Вона досі надіється, що пропонуватиме ЄС послуги у вигляді енергоресурсів. Відповідно Європа не зможе відмовлятися від них, і режим доможеться для себе привілейованої ситуації. Тобто влада торгується. Ільхам Алієв відверто заявляє, що ми не підемо в Європу з порожніми руками. Із 27 пунктів угоди, висунутої на нещодавньому саміті «Східного партнерства», Азербайджан погодився на 11. З усіх республік, представлених у цій ініціативі, в нас найгірша ситуація.
У. Т.: Центр Баку засліплює розкішшю. Водночас за 20 років із Азербайджану емігрувало майже 3 млн осіб (по суті, чверть країни). У чому полягаюсь економічні парадокси Азербайджану?
– Офіційно в нас справді великі успіхи. Але ж уся наша економіка й бюджет цілковито залежні від продажу чорного золота. Дві третини держбюджету – субсидії нафтового фонду. А це ж мають бути накопичення для подальших поколінь. Натомість ми використовуємо всі нафтодолари в той самий рік, коли й отримуємо їх. У країні створюють саме видимість розвитку, тим часом окрім нафтогазової галузі жодні інші сектори економіки не розвиваються. 95% експорту Азербайджану – нафта й нафтопродукти. Таким чином понад 75% доходів бюджету забезпечує торгівля енергоносіями. Жодна інша країна у світі, навіть Кувейт і та сама Саудівська Аравія чи Іран, не залежить такою мірою від чорного золота.
Отже, вся робота влади – це продаж нафти, а також реалізація інфраструктурних проектів. Саме через останні 70–80% бюджетних асигнацій шляхом корупції потрапляє до чиновницьких кишень. Решту влада витрачає на створення довколишньої ілюзії розвитку: гарних будинків, доріг тощо. Тому ціни тут як у Європі й вищі, а понад мільйон пенсіонерів країни отримує пенсію 85 манатів ($107). Лікарі, вчителі заробляють по $160–200. Це і є причина міграції, насамперед до Росії та України, Туреччини й Казахстану. Люди тікають від соціальної несправедливості. Приватна власність абсолютно незахищена. Влада може в будь-який момент забрати її й усіма методами перешкоджає утворенню середнього класу. Ще статистика: 96% доходів бюджету цілої країни отримуються саме з Баку. Решта регіонів дають лише 4%. Це свідчить про цілковиту стагнацію й мертвотний стан економіки, сільського господарства та промисловості.
КАРАБАСЬКИЙ ВУЗОЛ
У. Т.: На ваш погляд, чому Азербайджану й Вірменії не вдається вирішити конфлікт навколо Нагорного Карабаху?
– Ситуація війни вигідна авторитарним режимам і Вірменії, і Азербайджану. На війну влада може списувати всі свої недоліки й переконувати, що від неї не слід вимагати прозорості й демократії, бо всі ми перебуваємо в стані напруження. У нас є ворог, тож мусимо мобілізуватися супроти нього. Відповідно нікого не повинно цікавити, куди спрямовуються державні кошти. У стані війни цей інтерес можна розцінювати навіть як зраду Батьківщині. Тому, користуючись цим станом, влада і Азербайджану, і Вірменії може легко порушувати права людини й запобігати прозорості політики. Якщо сьогодні подам запит, як використовуються кошти на азербайджанську армію, мене завтра звинуватять у тому, що я не хочу її зміцнення. Що ж до Вірменії, то через карабаський конфлікт вона втратила незалежність. Усі чотири резолюції Ради Безпеки ООН вимагають від Вірменії звільнити території Азербайджану. Що довше вона ігнорує ці резолюції, то очевидніше ціною її завоювань стає втрата економіки й політичної незалежності. Адже ця країна окупує наші території лише завдяки підтримці Росії і заради цієї підтримки повністю здає їй державу.
У. Т.: Яке вирішення карабаської проблеми пропонує опозиція?
– По-перше, я гадаю, що силовий варіант вирішення карабаського питання відійшов у минуле. Колись це було можливим, зараз – ні. Застосовування сили відтепер може спричинити справжню масштабну війну. Отже, потрібно шукати шляхи мирного врегулювання проблеми. І зарадити тут може лише розвиток демократії як у Вірменії, так і в Азербайджані. У пригоді стане європейський досвід: коли кордони символічні й не перешкоджають пересуванню людей та капіталів, територіальні питання відпадають самі по собі. Тож якби весь Південнокавказький регіон став частиною ЄС, то причини конфлікту зникли б. Однак у кожному разі ми повинні виходити з принципу територіальної цілісності всіх країн. По-друге, потрібно застосувати механізм надання максимальної свободи всім національним меншинам.