Очікування кінця світу не полишає людство від народження і стало вже своєрідною звичкою. Кожна наступна епоха привносить щось нове у переосмислення приватної (людської) і глобальної (світової) смерті. Кіно – не виняток.
Апокаліпсис як звичка
Здається, очікування кінця світу не полишає людство від народження і стало вже своєрідною звичкою. Кожна наступна епоха привносить щось нове у переосмислення приватної (людської) і глобальної (світової) смерті. Друга половина минулого століття, після всіх жахіть світових воєн, за посередництва кінематографу, станцювала модерний танок на кістяках, повністю розмивши кордони такого неабстрактного поняття як ціна людського життя. Хоч як банально це звучить, але тонни трупів та літри крові на телеекранах зробили смерть буденною річчю. До слова, свого часу відомий український митець Арсен Савадов створив фотоцикл «Кокто», в якому помістив своїх героїв у величезний іграшковий гриб мініатюрного атомного вибуху, тим самим показавши наше повсякденне і вже звичне очікування апокаліпсису.
Голівуд постійно прагне вигадати щось нове, здатне вразити, захопити і вдарити по нервах глядача у найпростіший спосіб. Один із найяскравіших жанрів подібного спрямування – фільми-катастрофи та інші фільми-вторгнення, що моделюють усі можливі й неможливі варіанти кінця світу (екологічна і техногенна катастрофа, вторгнення прибульців і т.д.) Подібні фільми, за дуже рідким виключенням, експлуатують (вже архетиповий для масової культури) сюжет про спасителя-месію, який повинен врятувати людство. Спаситель має пройти шлях від простого хлопця, а часом і нікчеми, до справжнього рятівника «всього роду людського».
На противагу до вже звичних атракціонів масового винищення людства та шматування здорового глузду і сценарної фантазії, в сучасній кіноіндустрії виокремлюється особливий жанр – зображення постапокаліптичного світу, в якому людство вже все програло. Війни програні, земля знищена, ресурсів не вистачає. Анархія скеровує життя та намагання вижити за будь-яку ціну.
Нещодавно, з різницею у кілька місяців, вийшли в прокат, а згодом і на DVD, два фільми, що дають можливість поглянути на проблему виживання за умов постапокаліпсису під новим кутом. Фільми, що постають символами двох можливих варіантів життєвого вибору всієї цивілізації сьогодення.
«Дорога» ідейних змін
Фільм «Дорога» (реж. Д. Хілкот) має велику перевагу над своїми постапокаліптичними попередниками, позаяк заснований на творі класика сучасної американської літератури – Кормака МакКарті, котрий отримав у 2007 році за однойменну книгу Пулітцерівську премію. У різноманітних підсумкових рейтингах найкращих книг десятиліття твір МакКарті постійно займає найвищі позиції.
Фільм «Дорога» – рідкісний випадок буквальної екранізації, де кіно являє собою набір точних ілюстрацій до літературного першоджерела (щоправда, за винятком кількох принципових моментів). МакКарті використовує умовні декорації постапокаліпсису для створення притчі, де весь всесвіт зводиться до історії взаємин безіменних батька (В. Мортенсен) і його сина, котрі змушені постійно рухатися вперед, йти своєю одноманітною дорогою випаленими землями. У МакКарті ця одноманітність підкреслюється механічним описом послідовних дій, що здійснюються героями. Звісно, як і в будь-якому іншому творі, що експлуатує хронотоп дороги, на їхньому шляху зустрічаються випробування та інші негаразди. Проте подібні епізоди схожі радше на вставні новели в епічному повістуванні про мандрівку маленької людини та її батька, готового зробити все заради життя малого.
МакКарті не вдається до зайвих і багатослівних пояснень причин, чому людство опинилося в такій ситуації. Письменник витворює хоча б якогось конфлікту. Його герої, як пішаки, просто рухаються з пункту А в пункт Б. Вони, мов герої страшної казки, ледь не потрапляють в лабети людожерів (МакКарті не шкодує яскравих фарб для змалювання жорстокості людей та рецептури страв канібалів, від чого, на щастя, режисеру Хілкоту довелося відмовитися при фінальному монтажі).
У фільмі, як і в книзі, стрижнем всієї мандрівки, що не має особливої мети, виступають лишень стосунки між батьком і сином. Точніше – їхні діалоги, в яких і проговорюються основні ідеї творців фільму та автора першоджерела.
Жорстокий світ «Дороги» і постапокаліпсису позбавляє людину віри в абстрактні релігійні уявлення і змушує відшуковувати високі смисли в тих, хто знаходиться поруч. Для батька його син стає власною приватною релігією, особистим Богом, котрому він служить щодня. Син, цей беззахисний янгол-охоронець, хоче допомогти кожному, хоче нагодувати всіх. Син із батьком постійно обговорюють кілька ідей, приписів, згідно яких намагаються вижити: спробувати лишитися гарними хлопцями, не вбивати і не їсти людей, а головне – далі «нести свій внутрішній вогонь». Коли знесилені і виснажені мандрівники знаходять прихований бункер із запасами продуктів, вони намагаються подякувати за віднайдені припаси. Хлопчик невміло складає руки у молитві і дякує людям, тим людям, що зібрали ці всі харчі. Віра в людину і прагматичне кредо: «Не можна розраховувати ні на кого іншого» – ні на інших людей, ні на Бога – стає основною ідеєю творців фільму «Дорога». Натомість МакКарті закінчує монолог-молитву малого словами, зверненими до зниклих власників запасів: «Нам дуже прикро, що ви не змогли скористатися цими речами, і сподіваємося, що ви знайшли спокій в раю у Бога».
У фіналі фільму «Дорога» батько помирає і відразу на горизонті з’являється гарний хлопець, якому вдалося захистити і врятувати всю свою родину (дружина, діти і собака). Вони забирають хлопчика, немов естафетний факел внутрішнього світла, і обіцяють піклуватися про нього. МакКарті так само передає малого в руки добрих людей, додаючи при цьому, що нова мати часом розповідала йому про Бога. Хлопчик пробував говорити з Ним, але краще в нього виходило говорити з батьком. Жінка сказала, «що це правильно. Що його вустами говорить Бог і що так із покоління в покоління передається істина». Для МакКарті важить схопити момент епохи перемін, зміни поколінь, зафіксувати власні попередження і нагадати людям час, коли людське життя цінувалося понад усе.
Здавалося б, кілька змінених деталей, але фільм втрачає вагоме ідейне натхнення і перетворюється у набір різноманітних сцен, що час від часу звеличують силу самотньої людини, покинутої у вимираючому світі постапокаліпсису.
Приблизно одночасно з «Дорогою» вийшов фільм «Книга Ілая», що має кардинально інше філософське та ідейне устремління.
«Книга» як зброя
Розповідь про «Книгу Ілая» варто розпочати з прикметного факту, що стосується творців фільму. Брати Х’юз – два чорношкірих близнюки, що мають вірменське коріння («Для нашої рідні по маминій лінії, Єреван – це все одно, що Єрусалим для євреїв»), попередній фільм зняли 9 років тому. Погодьтесь, для голлівудського конвеєру це чималий період. Як сказав у інтерв’ю Алан Х’юз: «Я ніколи не робитиму кіно тільки з розрахунком на розвагу з попкорном у руках. Кіно повинно промовляти хоча б щось». Їхній новий фільм, якщо можна сказати, мовчазний, проте проговорює він набагато більше, ніж чиїсь нав’язливі крикливі проповіді.
«Книга Ілая» розповідає про постапокаліптичний світ (проблема канібалізму, до слова, лютує і тут) і шлях самотнього мандрівника (Д. Вашингтон), котрий захищає і несе за плечима, можливо, останній примірник Святого Письма. Він чує голос, вірить йому, і впевненість не полишає Ілая – він повинен донести Книгу та її знання туди, де вона буде потрібна людям. На його шляху зустрічається місцевий барон (неймовірний Г. Олдмен), який будь-що мріє заволодіти Книгою, аби мати можливість управляти натовпом бездумних людей.
«Книга Ілая», хоч і включає обов’язковий набір мейнстримного продукту (блискуче поставлені екшн-сцени, виразний конфлікт добро-зло і т.д.), своїм глибоким релігійним і символічним наповненням виломлюється з загального потоку слизьких шедеврів (згадати хоча б сумнівну «Битву Титанів», яка окрім вільного поводження з античною міфологією, хизувалася ще й закликом до вивільнення людини з-під гніту релігій і богів). «Книга Ілая» стала своєрідним тестом сучасного глобального суспільства, показавши реальне ставлення людей до питань віри і релігії. Йдеться про наступне: як зазначає Інтернет-схрон рецензій «Rotten Tomatoes», зі 180 критиків 47% дали фільму позитивну оцінку. Приблизно така сама ситуація склалася з простими глядачами, котрі з форуму на форум перекидають або свої захоплені відгуки, або ненависні опуси проти творців фільму і релігії як такої.
Ілай, захищений силою Книги і власною вірою, повинен знайти людей, котрим потрібне знання. Сенс його життя – подвижницький рух уперед, що має ціль, на противагу до героїв «Дороги». Ілай керується принципом: «Роби для інших більше, ніж для себе». Можливо, його шлях, мета і доля виглядають більш піднесено, ніж злиденне виживання героїв «Дороги», але, без сумніву, від цього виграла і загальна художня значущість стрічки, і її ідейне наповнення.
У кінці фільму злодій врешті-решт захоплює книгу, проте вона для нього по-справжньому німа – це примірник Біблії, виготовлений для сліпих за методом Брайля. Книга залишається самодостатньою системою, замкнутою для тих, хто не володіє знанням. «Книга» братів Х’юз уявляється таким самим яскравим мовчазним витвором, який вповні розкриється тільки тим, хто налаштується на спільну з ним хвилю і почує голос.
Питання замість висновків
Для багатьох поколінь кінець світу став своєрідним примарним горизонтом, який, здається, ще далеко, але все одно бовваніє десь там, на овиді неба. Передчуття глобального колапсу не полишало художників століттями, проте лише з новими технологіями і можливостями кіномистецтва творці отримали здатність неймовірно глибоко зачепити людей і, ретранслювавши в історіях власний світоглядний вибір, попередити їх.
А замість висновків поставити глядачам просте питання: з вірою чи без?