Киянин Дмитро Щебетюк у візку 6 років. Отримав травму хребта. Взимку 2011 року з дівчиною пішли фотографуватися, згадує Дмитро. Він ставив штатив із фотоапаратом. Той почав падати, Дмитро потягнувся за ним, послизнувся і впав. Сильно пошкодив хребет та спинний мозок. Після кількох операцій, почався процес реабілітації. Проте лікарі сказали, що він вже не зможе ходити.
Цю історію, яка кардинально змінила його життя Дмитро не дуже любить розповідати. Більше говорить про новий етап у своєму житті. Він чемпіон України із плавання, входить до резерву параолімпійською збірної України зі стрільби із лука. А ще має важливе соціальне навантаження – надихає людей з інвалідністю виходити з дому та жити повноцінним життям. Мова про громадську організацію «Доступно» та проект «ДоступноUA», який Дмитро заснував разом із однодумцями. Це відеоблог, в якому люди на візках показують, як долають побутові перешкоди: зварити каву, пересуваючись на спеціальних конструкціях-ортезах, проїхатися у трамваї чи завітати в кафе. До речі, візити у громадські заклади мають на меті змінити доступність цих місць. Дмитро перевіряє чи можна заїхати на візку до закладу, чи доступна вбиральня і після такої ревізії заклад може отримати наліпку «ДоступноUA». Деякі власники установ вже запрошували команду перевіряльників до себе, щоби проконсультуватися під час проведення ремонту та будівництва.
Цього літа Дмитро Щебетюк пішов далі і вирішив перевірити, чи реально подорожувати автостопом на візку. Наприкінці червні він вирушив з Києва і доїхав до Мінська. Через Житомир, Чернівці , Кам’янець-Подільський, Луцьк , Брест.
«Колись ще до травми я хотів автостопом поїхати до Ялти, але мене відмовили. Я так і не поїхав. І от минулого року ми з подругою мали їхати у Львів і я їй запропонував поїхати «стопом». Ми тоді три години простояли на виїзді з Києва. І одразу до Львова зловили машину. Романтики ніякої не було. А цього разу я планував з подругою зустрітися в Кам’янці-Подільському, погуляти пару днів і спочатку думав квиток на поїзд взяти. І врешті наважився і подумав,- хай там що їду завтра «стопом» в Кам’янець- Подільський. Ввечері зібрав сумку і зранку десь о п’ятій прокинувся і поїхав. Це була спонтанна така штука. Доїхавши до Чернівців, я побачився з подругою. Вона розповіла що в неї в Мінську є знайомий, який мене прийме. Я зрадів. І подумав, поїду в Мінськ.»
Читайте також: Подивіться, що в нас цікавого
Технічно подорож майже не відрізнялася від звичайного автостопу. Дмитро з двома рюкзаками на трасі зупиняв машину класичним підйомом руки. Пересаджувався у салон та просив скласти візок. Хіба що. коли машини були зависокі, то водії допомагали сісти на сидіння. А далі вже Дмитро «відпрацьовував» послугу спілкуючись із водіями, розповідаючи різні історії або навпаки, вислуховуючи незнайомців.
«Траплялись такі водії, з якими треба було більше розповідати. А траплялося що ти слухаєш із захопленням і після поїздки обоє зарядилися. Найбільше мені запам’ятався Андрій, який до Мінська мене підвозив. І ще з Хотина до Чернівців. Ілля здається водія звати. Майстер спорту з дзюдо. В нього там стільки історій! І навіть якщо 3 хвилини пауза в нас була, то далі знову починали говорити, говорити. А був ще такій дід на відрізку дороги з Чуднова (Житомирська область) до Житомира. Ми їхали 60 кілометрів на годину. Він мені каже, – «що це ти нариваєшся?! Їдеш оце сам!». Він хороший мужик. Але отак сприйняв мою подорож.
Запам’яталося як з Білорусі вже виїжджав і мене чувак на мерсі підвіз до перехрестя на Чернігів. І все їхали і він казав: «Ну, ты даешь! Автостопом! Ну ты даешь! Еще и на коляске». І це протягом 20 хвилин. Були такі які казали, – «блін я би і сам не поїхав «стопом». А я ж ходжу. А ти ще на візку». Це капець типу».
Читайте також: Яхти й готичні вежі
Реакція водіїв на людину на інвалідному візку на трасі була різною. Від співпереживання і бажання допомогти, цікавості до ігнорування. Дмитро згадує, що по кілька годин стояв безрезультатно на узбіччі, зокрема в білоруському Бобруйську. Одного разу неподалік Чернівців навіть бачив, що їхали порожні авто, а водії показували жест, мовляв, забитий салон. За 19 днів подорожі Дмитро для себе провів своєрідне дослідження. Водії, які йому зустрілися, поділяються на дві категорії. Перша – ті, хто постійно підбирає подорожуючих. Друга – ті, які випадково опинилися в одному з Дмитром місці в один час. І останніх було більше.
«Часто в поїздках було таке, що водії казали, що не планували їхати цією дорогою. Коли я в Заліщиках (Тернопільська область) застряг на кілька годин, хлопці проїжджають і кажуть, -«а ми не зупинилися, бачили, що ти стоїш, але були завантажені». Машина в них поламалася і вони іншою кеги пивні везли кудись. А коли поверталися через дві години мене взяли. Завантажені були. Посунули кеги, мене посадили, коляску всунули. І так само в Білорусі в Мінську чувак дуже теж класний Андрій підвозив мене. Він прокинувся о четвертій ранку з Мінська поїхав на Брест якась ситуація термінова була. І коли повертався мене підібрав.
Я зрозумів, що люди, які хочуть зупинитися, зупиняються! Коли я їхав в Кам’янець-Подільський то в Хмельницькому дуже застряг. Годину-дві, а то і більше я пройшов. 6 кілометрів пішки. І дійшов аж до кільця, де сходяться дороги з Києва-Тернополя-Вінниці – Хмельницького. І відразу спіймав на Кам’янець і там мене взяв чоловік, який їхав з Києва на позашляховику. Він був з жінкою, дочкою і ще троє внуків 5-7 років може. Забитий автомобіль. Але він зупинився, порушив правила дорожнього руху, щоби мене підібрати. Вони потіснилися і коляска моя не дуже влазила. Він каже, – «все круто, але давай подумаємо як ми тебе впхнемо сюди». Жінка його пересіла на заднє сидіння. Коляска складається і ми так її зверху поклали. Вони мене ледь не до дому підвезли в Кам’янці. Чи не всі мої поїздки були такими. Коли я вже такий втомлений, розчарований, але траплялися люди, які довозили. Допомагали».
Автостоп це фізично важко. Треба багато їхати, немає умов для відпочинку, чекати поки хтось зупиниться доводиться під пекучим сонцем . Тому така подорож стала фізичним випробуванням для Дмитра. Коли перетинав українсько-польський кордон, довелося їхати 4 кілометри самому на візку. А ще не взяв нічого перекусити. Довелося зупинятися щоби подихати, так погано було. Після цього у Мінську Дмитро Щебетюк відчув перегрів – різко підскочила температура до 37 градусів і довелося відлежуватися. Руки ж не втомлювалися крутити колеса, оскільки Дмитро постійно займається спортом. Своєрідною підготовкою до автостопу були прогулянки Києвом. Піднімався вверх та спускався вниз по бульвару Тараса Шевченка, на Софіївську площу, Андріївський узвіз.
У своїй громадській діяльності, Дмитро постійно наголошує, що Київ недоступний для людей на візках. Мало пандусів, майже немає понижень на тротуарах, повсюди сходи. Те ж саме він відчув і перетинаючи пішки кордон. На пунктах пропуску туалети не пристосовані для того, щоби ними могли користуватися люди з інвалідністю. Віконця прикордонників, які перевіряють документи, розташовані зависоко і на великій відстані. Так що доводиться добряче постаратися, щоби дотягнутися. А от у Мінську Дмитро Щебетюк, навпаки, побачив пандуси в метро, пониження тротуару на пішохідних переходах. На здивування, хлопця, столиця Білорусі є більш зручною.
Читайте також: Добрий вечір
«Моя мета була у першу чергу відпочити. Все, що я роблю в рамках проекту «ДоступноUA», у першу чергу має бути приємно і корисно для мене. І тоді зміни, яких я добиваюся приноситимуть користь і іншим людям. «ДоступноАвтостоп» має надихнути людей подорожувати навіть на візках. А ще хочу, щоби люди уважніше ставилися одне до одного. Я зустрів 38 водіїв та 112 подорожніх. Сподіваюся, після нашого спілкування вони упевнилися чи зрозуміли, що люди на візках так само активні і не становлять загрози, їх можна нормально сприймати. Я хотів показати оточуючим, що попри те, що ти на колясці, ти можеш насолоджуватися і жити на повну. Навіть автостопом можна поїхати. Щоби люди відчували це!»
Дмитро Щебетюк у своєму відеоблозі часто передає «челенджі» іншим, підштовхуючи друзів та знайомих до активного життя. Втім, нині вирішив цього не робити. Попри весь кайф та отриманий досвід, Дмитро каже, що подорож була важкою та ризикованою. Якщо ж у першого в Україні «автостопера» на візку знайдуться послідовники, то він закликає не забувати про ти правила в дорозі:
- Більше відпочивати. Набиратися сил. Проводити щонайменше дві ночі в одному місці.
- Слідкувати за перегрівом. Брати з собою воду, головний убір, їжу.
- Не втрачати надію. Пам’ятати, що водії обов’язково зупиняться. З якою би швидкістю, на якому би авто вони не їхали, якщо вони хочуть – вони вас підвезуть.