Справді, як ми поставимося до отриманого запиту в друзі у мережі Facebook, приміром, від особи з чудернацьким і неймовірним іменем? А крім того, чи варто нам щось знати про автора, щоб розуміти його послання? Коли ми пишемо, наприклад, інтимного листа, у тексті може надміру виявлятися наша особистість. Інша річ — наукова стаття. Тут нерідко треба якомога більше абстрагуватися від персональності, обираючи роль безпристрасного оповідача, часом казати «ми» замість «я», застосовувати безособові звороти на кшталт «як то кажуть», «вважається», «подивімося», «розгляньмо», «автор цих рядків» тощо. Часто-густо згадується, що Мартін Гайдеґґер одну зі своїх лекцій почав словами: «Арістотель народився, працював і помер». Власне, чи достатньо цього, щоб вивчати філософію Арістотеля?
Ролан Барт у «Смерті автора» (1967) наголошував, що нам анічого не потрібно знати про того, хто створює текст. Посилаючись на Стефана Маллярме, він провадить: говорить мова, а не автор. Тобто письмо є дотриманням певного стандарту. Ставлячи ім’я автора, ми локалізуємо текст, перетворюємо його на щось однозначне. Мабуть, в автоматичному письмі сюрреалістів і проглядає спроба якомога менше виявляти себе.
Читайте також: Велика кінематографічна феєрія
Нерідко, коли нам подобається якийсь текст, кортить якомога більше дізнатися про автора. Якщо це можливо, навіть написати йому, ще якось вступити в комунікацію. Занурюючись у чуже письмо, ми воліємо одразу витлумачувати, з’ясовуємо, що ж такого особливого автор мав на увазі. Можна спостерігати цікавий експеримент. У Facebook повсякчас подибуються меми чи демотиватори з висловлюваннями, що підписані будь-яким відомим іменем. Навряд чи хтось перевірятиме їхнє авторство. Та наскільки важливо, чиї це слова? Якою мірою визначальним є авторитет? Недарма Фрідріх Ніцше стверджував, що варто писати власною кров’ю, щоб сказане було промовистим.
Ми звикли, що той, хто має слово, і є суб’єктом. Адже жертви й ті, хто потрапив до списків статистики, часто-густо не мають змоги говорити. Проте деколи автор здатен і сам налякатися сказаним, виявляючи акти самоцензури. Іноді він бере псевдонім, як це частенько робив Серен К’єркеґор, а може й спалити свій твір, як бачимо у випадку з Миколою Гоголем. Або відмовляється від власних творів, як-от Франц Кафка. Нарешті, просто прибирає свій допис у Facebook.
Мішель Фуко в доповіді «Що таке автор?» (1969) теж міркує над однотипними питаннями. Наприклад, є корпус праць Ніцше. Чи буде доречним долучити до них чернетки, закреслення, написи на полях і довідках, рахунках, серветках? Чи правомірно вважати Ніцше автором твору, який видала його сестра з окремих фрагментів, попри те що сам він раніше відмовився вважати їх систематичною працею? Отже, хто або що робить написане твором? Чи все проговорене нами є тільки нашим? У тексті ми мусимо згадувати імена тих, від кого про щось дізналися, а в усному мовленні це робиться не завжди. Саме тому Фуко називає автора функцією впорядкування висловлювань. Окрім того, від чийого імені доводиться теорема? А коли повторюється доведення або пропонується своє, чи ототожнюємося ми з автором, який зробив це вперше? Може, тому Фуко й говорить про автора як про функцію легітимації, у якій зростаються багато різних «я». Утім, є автори, які неабияк впливають на створення інших текстів. Недарма він згадує Зіґмунда Фройда й Карла Маркса. У чужих текстах навіть після того, як вони померли, відлунюють їхні впливи.
Читайте також: Етика уявного
Але ж автор необхідний не для кожного тексту. Чи завжди потребує авторства інструкція (приміром, з експлуатації приладу)? Вона не пишеться від конкретного імені. Те саме стосується й анекдотів та фольклору. Врешті-решт, хто автор написаного на стіні, на паркані, на парті? А напису на дверях вагона метро «Не притулятися»? Чи він важливий тут? Але, поза сумнівом, автор є. А якби все щойно згадане було висловлено мовою високої поезії, чи ми тоді вимагали б автора? У п’яній лайці або базіканні в чаті не завжди дотримана чітка лінія впорядкування. А от якщо ми напишемо на цьому матеріалі оповідання, тоді вже зовсім інша річ. Позаяк той текст може набути суттєвого значення в культурі. Отже, ім’я автора легітимує спосіб буття тексту, особливо якщо це високий рівень висловлювання.
Чи ж не тому вряди-годи нас дратує анонімність? Щоб її уникати, текст почасти підписується правдоподібними іменами. Наприклад, у книжці з назвою «Порногламур» (2009) поставлено ім’я Жан-Марі К’юбільє. Одначе видання не містить ані вихідних даних про оригінальне видавництво (якщо раптом це переклад), ані особливих ключових теоретиків, ані посилань на літературу, на підставі чого можна було б дізнатися бодай звідки автор. Є припущення, що за цим іменем ховається анонімний український автор(ка).
Все ж таки здається, що без вказування авторства текст втрачає свою цінність. Тоді автор є ключем до нього. Він нібито має все-все пояснити. Виникає переконання в перетворюванні автора на своєрідний стандарт письма. Одначе такі «автори-бренди» вже собі не належать.