Проект «Говорити про кордони», започаткований у країнах Східної Європи, має на меті пошук нових імен у драматургії. З 2005, щороку він відбувається в одній із країн цього регіону. Переможець визначається лише один, і винагородою є премія (Є3,5 тис.) та презентація твору німецькомовній аудиторії. Цього року журі конкурсу шукатиме талановитого драматурга серед українців – про це Тиждень дізнався у автора проекту, австрійського режисера Крістіана Папке.
Я прилетів літаком зі Львова учора, і переліт забрав близько десяти годин! Якби я знайшов коня, то ліпше би примчав верхи! Коня, щоправда, я не знайшов, натомість познайомився із видатною оперною співачкою, тож години очікування минули не так фатально. Вона боялась спізнитись на власний концерт і через це була страшенно розлючена. Вона говорила мені: «От бачиш, от це Україна!». На що я відповів: «Ні, це лише кепська погода!».
Нам потрібні налиті кров’ю, м’ясисті речі! Час формального театру минув, будь ласка, створіть театр, який є живим! Нові взірці, які будуть доступні людям! І не нарікайте повсякчас, що життя важке – це ми і так знаємо, – пропонуйте шляхи вирішення! Всім потрібне світло в кінці тунелю.
П’єса, подана на конкурс, має бути не публікованою і не поставленою раніше. Автор має бути українцем. Я знаю, що у вас говорять двома мовами, то ж можна подавати п’єси і українською, і російською. Також потрібно подати англійський переклад – у нас буде міжнародне журі. Переклад не мусить бути ідеальним. Драма має бути написана на п’ятьох осіб – персонажів, звісно, може бути набагато більше, але їх мають виконувати п’ять акторів. На початку проекту ми отримали твір із Македонії. Він складався з 10-ти актів – історія країни ХХ століття, кожні 10 років – одна сцена, у кожній сцені – по п’ять історичних персонажів – 50 персонажів разом. Щоправда, п’єса не перемогла.
Твори розглядатиме міжнародне журі, що складатиметься з п’яти осіб, двоє з яких з України. Журі почне роботу в кінці грудня, в кінці лютого оголосить переможця, а в березні п’єса буде представлена на ярмарку в Ляйпцігу. Ми вирішили, що оголосимо українське журі аж на заключній конференції.
Цього року запроваджене певне новаторство у проекті: буде проведено два майстер-класи. Один – у Львові у Інституті театрознавства, другий – у Києві на Книжковому Арсеналі з 3 по 6 жовтня. Ця ідея виникла з розмов з режисерами театру. Вони казали: «Цей проект гарний та важливий, але допоможіть нам якісно змінити ситуацію!». Тож автори, які пришлють тексти до кінця літа, отримають шанс їх удосконалити. У мене таке враження, що у багатьох із них є дуже гарні ідеї, але вони не до кінця знають, як написати п’єсу. Думаю, це переважно молоді люди, які недовго працюють у театральній сфері, але дуже хотіли б цим займатися. В ході майстер-класів ми будемо обговорювати багато аспектів, ставити авторові різні питання: які в тебе бачення структурування п’єси? Чому один монолог триває 20 сторінок? Чи не вважаєш, що у цій п’єсі бракує фіналу? Також ми будемо робити репетиції окремих сцен з акторами. І тоді актори досить швидко починають запитувати: «А що ж мені, власне, грати? Це лише текст! Звідки я, хто я такий, куди я прямую?» І я думаю, що деяким авторам це допоможе краще змайструвати свою п’єсу.
Однією з найпоширеніших помилок молодих авторів є те, що формальний аспект стає важливішим за контент. У них є бачення, є мрія, є меседж, котрий вони прагнуть донести нам і всьому світові, і вони забувають про базові принципи театру, у їхніх п’єсах – самі слова. Залучається замало сценічної фантазії, бачення. Також я не можу збагнути, чому у стількох багатьох п’єсах місцем дії є кухня?!!! Треба думати про сценічні рішення і про те, як зачепити глядача, думати про реальне життя! Використовувати свою уяву і переносити її на сцену! У багатьох сюжетах люди лише п’ють каву та говорять, і за дві години, коли п’єса скінчилась, вся аудиторія спить.
Матеріальний бік цього конкурсу – приз, який дасть можливість автору працювати певний час, не залежачи від грошей. Я теж був би радий тримати три з половиною тисячі євро! Також ми запросимо найкращого перекладача і опублікуємо твір накладом 11 тисяч примірників. Найбільші видавництва Німеччини випускають наклади від п’яти до п’яти з половиною тисяч, а ми починаємо з 11 тисяч! Десять тисяч буде роздано безкоштовно. Ці примірники отримають громадяни Австрії, які одержать змогу більше дізнатися про сусідів, про те, що вони хочуть сказати. Іншою частиною премії є презентація у Відні та у Ляйпцігу. Важливо зауважити – прем’єра вистави відбудеться у Національному Театрі Карлсруе, який належить до одних з 20-ти найважливіших театрів Німеччини. І хто б не виграв цю премію – театр демонструватиме виставу на своїй сцені.
З нашого попереднього досвіду можна бачити, що премію отримували формально дуже різні п’єси. Попередній конкурс відбувався у Румунії, переміг колектив із двох авторів. Вони зробили документальний театр, тобто «вийшли в народ»: пішли до різних меншин, до євреїв старшого покоління, котрі були ув’язнені під час Другої Світової, і на основі цього спілкування, дослідження, зробили «документальний театр». Натомість у Болгарії кілька років тому виграла п’єса досить класичного штибу. У Хорватії переможцем була моноп’єса, яка формально більше схожа на внутрішній діалог. У Боснії перемогу здобула п’єса про реальні історичні події, і це була перша п’єса, яка була написана після війни. З Сербії нам надіслали так зване «Шоу Великий Брат». Тобто, журі не боїться жодних несподіванок!
Я переконаний, що не можна вивести формулу: «Що робить п’єсу доброю». Якщо поглянути на історію театру, стільки різних речей було написано і стільки існує різних форм подачі історії! Я можу сказати лише про свою точку зору. Коли я щось читаю, в голові на задньому плані вмикається такий собі «чек-ліст»: перевірка структури, характерів, розвитку сюжету. Чи наявне якесь уявлення про простір, у якому відбувається подія, чи присутня атмосфера, чи є поетика, чи тема розкрита, чи присутні якісь нові почуття, яких досі не було у сценічному досвіді, як щодо мови…? Словом, існує дуже багато аспектів, за якими може обговорюватись загальний рівень п’єси, які, якщо скласти докупи, створюють уявлення, наскільки барвистою, якісною і сучасною є ця складена мозаїка. Я сучасна людина, що живе космополітичним життям, я театральний режисер і хочу історій, котрі чіплятимуть за живе і які будуть сказані модерною мовою.
У кожній з країн, де ми проводили конкурс, існували свої тенденції, певні теми, які є важливими суто для цього суспільства. Наприклад, в Албанії є актуальною тема політичної історії, згадування комунізму. Також там відчувається потужне бажання віднайти любов, бути коханим, наблизитись до когось… У Румунії 50% п’єс пов’язані з темою еміграції, люди прагнуть покинути країну, вони не можуть чекати, доки політичні проблеми будуть урегульовані, відчувають з собою право поїхати зараз, а не завтра, знайти середовище, у якому вони зможуть реалізувати власне щастя. Звичайно, тренди зумовлені суб’єктивним політичним контекстом конкретного регіону, подіями останніх 20-ти років. Вони є біографічно і соціально налаштовані, базуються на політичній традиції та історії. У формальному аспекті я би говорив про гетерогенність драматургічного процесу. Все можливо, і що мені подобається, так це те, що автори знову починають думати про театр як про асамблею, про колективну роботу, вони починають взаємодіяти із соціумом, проводити дослідження, намагаючись щось змінити, поговорити з людьми. І використовують цей матеріал, цей досвід як бекграунд той історії, яку хочуть розповісти на сцені.