Авангардна столиця

Згадаймо європейський культурний контекст того часу – це, передусім, авангард, пошуки нового. Новизною переймалися культурні герої старої Європи, але на теренах, зокрема, колишньої УРСР ідея нового суспільства і, відповідно, нової культури саме втілювалася в життя. Багато мрійливих західноєвропейських митців пов’язували Радянський Союз з реалізацією тотального авангардного проекту. Очевидно, у місцевих авангардистів були чимось подібні погляди, тим більше це давало їм підстави бачити себе в авангарді авангарду.

 

І ось, в цей час на карті з’являється нова столиця, яка мала стати центром нової культури.

У такому контексті зрозумілий ентузіазм, з яким «новий» Харків протиставлявся старому Києву: «Харків – молодший і вільніший. Життя не надало йому консервативної ролі охороняти придбання минулого, бо таких не було. Він весь по двадцятому році. Літературний Харків розвинувся і набрав власного виразу тільки за часів «третьої Радянської влади», – писав у 1923 році М. Доленґо в журналі «Червоний Шлях».

 

Харків як культурне явище представлявся чимось зовсім новим, він одразу почав існувати як осередок молодої культури, що тільки народжувалася.

А так звана нова культура нового соціалістичного суспільства потребувала і нових кадрів, що відкривало широкі можливості початківцям. Ось, наприклад, слова «батька» українського театру Леся Курбаса: «Вони (старі актори – прим. авт.) тягнуть на сцену молодого театру старі протухлі звичаї і норми скомпрометованого безперспективного провінційного міщанського театру старовини! А нам же треба будувати новий революційний театр! І може, це щастя, що будуємо його з акторів-початківців – незайманих і незіпсованих ще».

 

Початківці користувалися попитом і в інших галузях культури. Особливо легкодоступним було літературне середовище, згадаймо хоча б масові літературні організації, такі як «Плуг» чи «Гарт», куди, умовно кажучи, за збірку віршів міг потрапити практично будь-хто. Смолич так описує історію однієї літературної кар’єри: «Вірші були препогані, але книжка – літературний факт. Так і став Антон Васильович одним із членів-засновників Всеукраїнської спілки пролетарських письменників і за всі роки свого там перебування аж до дня ліквідації, жодного рядка віршів більше не написав».

 

Але нас цікавить не питання якості. Хочеться просто наголосити, що «культурне життя» Харкова у 1920-х роках, з його попитом на молодих і «не зіпсованих» «старим міщанством», було цариною неабияких можливостей. Очевидно, Харків як магніт притягував всіх, хто мав хоч найменші амбіції мистецької реалізації, адже всі, хто написав у житті хоч кілька віршів, могли з повним правом долучитися до життя творчої спільноти.

 

Бути творчою особистістю в Харкові тих років було не тільки приємно, а й матеріально вигідно. Оскільки статус митця, скажімо, письменника, давав можливість стати членом клубу колег по перу або й власником квартири у будинку письменників «Слово».

 

Письменницький клуб, відомий також як «Будинок ім. Блакитного» проіснував за адресою Каплунівська, 4 з 1926 по 1934 рік. Це був затишний особняк на два поверхи, спроектований і збудований під керівництвом спеціальної письменницької комісії, одним із найактивніших учасників якої був авангардист Валер’ян Поліщук. До послуг письменників були там, зокрема, розкішна бібліотека, ресторан і навіть більярдна. До письменницької більярдної, до речі, часто заходив Владімір Маяковскій, під час своїх візитів до Харкова (переважно з метою отримати у Всеукраїнському фотокіноуправлінні аванс під черговий сценарій, який він брався писати, проте писав зрештою далеко не завжди). Маяковскій навіть привіз туди свій домашній більярдний стіл, оскільки стіл стандартних розмірів до кімнати не поміщався.

 

У літературному середовищі збереглася історія про те, як «король більярду в літературі» (Маяковскій) програв на урочистому відкритті письменницької більярдної українському письменнику Майку Йогансену. При чому, оскільки Владімір Владіміровіч вважався неперевершеним більярдистом, він давав усім своїм суперникам чотири ходи фори, від чого Йогансен нечемно відмовився. На що Маяковскій запропонував зіграти «на пролаз», тобто, той хто програє, мав пролізти під столом… Маяковскій застряг під власним більярдним столом. Історію цю описує у своїх спогадах Юрій Смолич, який начебто був очевидцем.

 

Внутрішньомистецькі протистояння і суперечки тільки сприяли відкритості богемного середовища, бо кожне угруповання прагнуло залучити на свою сторону якомога більше початківців. Звичайно, існує думка про те, що певні мистецькі об’єднання збирали до себе талановитіших з них, але справа тут в тому, що й менш талановиті також не залишалися без уваги. Достатньо велика кількість «друкованих органів», шпальти яких потрібно було заповнювати якимись текстами, ще й забезпечувала всіх, хто був здатен щось писати, гонорарами.

 

Як наслідок, «культурна сфера» і, зокрема, столична культурна інфраструктура продукувала все більшу кількість досить успішних біографій «простих людей», що, у свою чергу, спонукало все більшу кількість цих «простих людей» шукати успіху в «культурній сфері» і, зокрема, у столичній культурній інфраструктурі. А така ситуація, відповідно, відображалася на «віковому кліматі» міста – Харків з кожним роком все більше заповнювався молодими художниками, сценаристами, журналістами, акторами, а особливо письменниками. Відрізок вулиці Сумської від Театральної площі, де розташовувалися редакції журналів і газет, і аж до площі Мироносицької, де тоді знаходилося Державне виробниче об’єднання України, навіть отримав у народі назву «Літературного ярмарку» (звідки й походить назва відомого літературного журналу), зважаючи на щільність заповнення цих трьох кварталів літераторами та «редакційними діячами». За свідченнями сучасників, у цьому районі Харкова найактивніше обмінювалися літературними новинами й редакційними сенсаціями, тут завжди можна було «придбати» й «продати» вірші, оповідання, п’єси й романи. Тут же, забігши до видавництва та редакцій, можна було перехопити аванс і зразу ж витратити його в кафе «Пок», у «Більярдній Парфішки» або у ресторані «Ділового клубу».

 

Закінчився феєричний розквіт українського мистецтва у Харкові в 1930-х роках, одразу після зняття з міста статусу столиці. Більшість видатних митців було репресовано, декому вдалося втекти за кордон, тим одиницям, які вижили, довелося забути про харківський період і писати панегірики компартії.