«Авангард, який заходить з тилу»: соціологія постмодернізму Скота Леша

Шлях до універсального пролягає не через обґрунтування,
а через рефлективну критику.

П’єр Бурдьє

Скот Леш (народився 1945 року) — професор соціології та культурології. Леш здобув ступінь бакалавра психології в Мічиганському університеті, ступінь магістра соціології в Північно-Західному університеті й ступінь доктора філософії в Лондонській школі економіки. Він був професором у Ланкастерському університеті, а 1998-го переїхав до Лондона, де обійняв посаду директора Центру культурних досліджень і професора соціології в Ґолдсмітському коледжі. Інтелектуальний доробок Леша лежить у межах соціології та культурології. З 1989 року він редактор журналу «Теорія, культура й суспільство» (Theory, Culture and Society). Написав такі книжки, як «Кінець організованого капіталізму» (1987), «Соціологія постмодернізму» (1990, український переклад 2003), «Економіка знаків і простору» (1994), «Рефлексивна модернізація» (1994). Його роботи перекладено 15 мовами, і з 1996 року він керує дослідницькими проєктами в галузі технологій і медіа.

Коли влітку 1989 року Скот Леш закінчував свою книжку «Соціологія постмодернізму» (Sociology of Postmodernism), на той час минуло, пише він, «уже п’ять років, як термін “постмодерн” вийшов за межі дебатів присвячених архітектурі, поширюючись на більшість головних напрямків інтелектуального суспільства». За мету свого дослідження Леш бере: а) спробу звільнити постмодернізм, як соціально- / культурно-наукове поняття; б) спростування підходів, які трактують його як «суцільний карнавал і панацею від усіх бід»; в) боротьбу проти тих, хто повністю відкидає постмодернізм або зводить його до ролі кліше. Леш серйозно намагається переконати як наукову спільноту, так і політичних лівих у потребі адекватно сприймати постмодернізм. Не бувши постмодерністом, він водночас розробляє систематичний опис постмодернізму. Леш жаліється, що постмодерністська культура в усіх своїх проявах не створила сприятливого клімату для політичної лівиці. Саме модернізм запропонував «набагато сприятливішу арену для культурних лівих». Серйозно сприймаючи марксизм, він вказує і на те, що простір культури, яким ми живемо, дихаємо, працюємо, кохаємо й боремося, пронизаний постмодернізмом.

Я вважаю, що постмодернізм — це не стан суспільства і не тип суспільства як, скажімо, постіндустріалізм у тому сенсі, в якому вживають терміни «індустріальне суспільство», «капіталістичне суспільство» або «модерне суспільство». На мій погляд. Постмодернізм, натомість, обмежується лише сферою культури.

Скот Леш «Соціологія постмодернізму»

Леш у своєму дослідженні спирається на провідних теоретиків свого часу у сфері соціальних наук: Даніеля Белла, Мішеля Фуко, Юрґена Габермаса, які хоч і виросли з ідей класичного представника соціальної теорії Макса Вебера, але пішли далі. Насамперед він розрізняє поняття «модерн» / «модернізм» та «модерність». Модерність він розуміє в значенні нового часу (бере початок в XVI або в XVII столітті). Модернізм — це радше зміна парадигм у мистецтві, що розпочалася наприкінці XIX століття. Але не тільки в мистецтві, а й у модерній формі соціальної практики. Леш переконаний, що однобічний підхід до модернізму як до поглиблення певної сукупності процесів, що започаткували в епоху Просвітництва, неправильний. Певно, модернізм також не руйнує ті чи інші (буржуазні) тенденції. Леш розуміє модернізм як фундаментальну трансформацію проєкту Просвітництва, в основі якої лежить не тільки поглиблення й руйнування, а й «перетворення та оновлення інструментальної раціональності». Модернізм — це антираціональність (за Беллом). Він підриває саму сутність модерності. А втім, модернізм символізує поглиблення інструментальної раціональності, яка має іманентний характер (за Фуко). Критична теорія ж виступає за те, що модернізм — це сутнісна раціональність, а точніше, поглиблення аспекту емансипації, звільнення, що властиве проєкту Просвітництва (Габермас).

Розглянувши поняття «модернізм» у Белла, «модерн» у Фуко й «модерність» у Габермаса як у трьох провідних представників соціальної теорії, Леш намагається довести, що після модерності або на певному її етапі розвитку виникає щось нове, що часто (наприклад, за Ліотаром) називають постмодерністю або постмодернізмом (у термінах естетичного модернізму). Леш пропонує подивитися на постмодернізм з погляду не Бодріяра, а традиційної соціології, яка спирається радше на соціологію релігії Вебера й теорію комунікативної дії Габермаса. Звісно, у своєму дослідженні він не оминає Ентоні Ґідденса, П’єра Бурдьє та інших. Леш зазначає, що якщо парадигматичним теоретиком модернізму (та модернізації) був Макс Вебер, то для постмодерну таким є не так Жан Бодріяр, як Вальтер Бен’ямін з його поняттями «алегорії» та «аури». На думку Леша, саме Бен’ямін підійшов найближче до створення соціології культури, проголошував естетику й політизоване розуміння мистецтва та культури, що дає підстави розглядати його як постмодерніста.

Я вважаю, що якщо модернізм і модерність є наслідком процесу диференціації або того, що представники німецької соціальної науки називали Ausdifferenzierung, то постмодернізм є результатом пізнішого процесу дедиференціації або Entdifferenzierung. В цьому сенсі дедиференціація в постмодернізмі полягала у спробах позбавити твори мистецтва аури. Крім того дедиференціація була присутня і у постмодерністських спробах відкинути відокремлення автора від його твору, так само, як аудиторії — від самого перформансу. Подібне можна спостерігати і у посмтодерністських спробах відкинути межі між літературою і теорією, між високою і популярною культурою, між тим, що є культурним, а що соціальним.

Скот Леш «Соціологія постмодернізму»

За Лешем, ми живемо в середині культури, яка перебуває під впливом процесу дедиференціації (схожі риси з поняттям «імплозія», за Бодріяром), і як наслідок постмодернізації. «Вся сучасна культура або її більша частина є постмодерною». Завдяки соціальному аналізу Леш показує, що постмодерні об’єкти культури означують в інший спосіб, ніж модерністські. Модернізм, як і постмодернізм — це цілісні культурні парадигми. Постмодернізм, по суті, — це колективна ідентичність. Якщо для «модернізму проблематичною є репрезентація реальності, то для постмодернізму проблематичною є сама реальність». Сьогодні проблематична вже не репрезентація як така, а статус самої реальності. Це і є початок постмодернізації. Як для модерністської, так і для постмодерністської культурної парадигми притаманні чотири компоненти:

1. взаємовідносини між типами об’єктів культури: естетичними, теоретичними, етичними тощо;
2. відносини між сферою культури загалом і соціальною сферою;
3. «економіка культури», елементами якої є умови виробництва й споживання інституції культури;
4. спосіб сигніфікації: відносини між сигніфікантом, сигніфікатом і референтом.

Леш пише: «Якщо модернізація передбачає диференціацію у всіх цих вимірах, то для постмодернізації характерна дедиференціація кожного із чотирьох компонентів». Він, подібно до Гассана, вибудовує свою шкалу / два списки, де протиставляє ідеальний тип дискурсивного модерністського способу сприйняття образному постмодерністському сприйняттю:

Отже, постмодерний «режим означення», за Лешем, є дедиференційований. Як це розуміти? По-перше, означення відбувається за допомогою образів, візуалізації, а не дискурсу чи слів. По-друге, «знецінення значення у постмодерній культурі відбувається одночасно з дедиференціацією означника і означуваного». По-третє, ми сприймаємо повсякденне життя так, наче його матеріальність — це мережа означників. І по-четверте, дедиференціація означника й референта — також питання змісту об’єктів культури. У наш час проблематичною стає вже не репрезентація, як це було в модернізмі, а сама реальність.

Леш також не оминає постать соціолога модернізації П’єра Бурдьє, який хоч майже й не брав участі в дискусіях про модернізм та постмодернізм і скептично ставився до культури постмодерну, з певною зневагою сприймаючи Бодріяра й Ліотра, утім, за словами Леша, має у своїх працях приховану теорію модернізації та постмодернізації. За Лешем, модернізм і постмодернізм — це два боки однієї медалі, одного явища. Якщо перше стосується суспільних проявів, то друге характеризує соціальну теорію. Леш ставить Бурдьє з його антиструктуралізмом поруч із Фуко й постмодерністською частиною теоретичного дискурсу й відносить його до табору постструктуралістів, постмодерністів. Праці Бурдьє наповнені суперечностями. З одного боку, його можна вважати одним з найбільших захисників наукових чеснот, з другого — тим, хто кидає виклик автономії та об’єктивності й навіть можливості обґрунтування наукових тверджень. Отже, є два рушії постмодернізму. Перший — поява нових соціальних класів як засобів виробництва й сприйняття нових постмодерністських культурних форм. Головним у цьому є розвиток постіндустріальних суспільних класів, що спираються на культурний капітал. Другий — поява нового типу пророків, а саме нового типу авангарду. За Лешем, Бурдьє й постструктуралісти, як, до речі, і сам постмодернізм, — це «авангард, який заходить з тилу».