Один із найбільш високооплачуваних політтехнологів у світі й найкращий учень знаменитого теоретика психологічної війни Джина Шарпа, лікар-психотерапевт за освітою, він, подейкують, приклався до багатьох гучних світових подій, і в його послужному списку можна знайти розробки, пов’язані як із Помаранчевою революцією в Україні, так і з Грузією та Киргизстаном. Та найепохальнішим проектом Буткявічюса завжди лишатиметься перша «кольорова» революція на пострадянському терені, коли була організована і блискуче проведена операція з дискредитації Радянської армії в Литві, відновлення незалежності Литовської Республіки та розвалу імперії зла – СРСР.
У розмові з Тижнем Аудрюс Буткявічюс провів історичні паралелі подій у Литві та Україні, поділився досвідом розбудови армії та власним баченням можливості розвитку українсько-російського протистояння.
У. Т.: Ви були одним із керівників опору в часи відродження литовської незалежності. Бачите якусь схожість між тодішніми подіями у вашій країні й теперішніми в Україні?
– Початок агресії всюди має дуже багато подібного. Особливо, коли атакують країну, яка не встигла згрупуватись і підготуватися. З Україною якраз така ситуація. Поруч із людьми, які не думали, що проти них може бути використано збройну силу, й оголосили про наміри жити по-іншому, раптом з’являється жандарм Європи, Путін, який виконує стару місію російських царів і починає всіх лякати. Щоправда, ви після розпаду СРСР мали 23 роки, щоб країна наростила куди більшу могутність. Але виявилося, що якраз ті напрями, на яких тримається держава, зокрема силові структури, розхитані, бо Росія тримала все у своїх руках. Ви мали свої Збройні сили, однак виявилося, що в Криму більшість їх перейшла на бік супротивника. Схожа ситуація може бути й в інших ваших військових частинах. І з того треба зробити висновок. Ви повинні швидкими темпами під дулами рушниць ворога створювати свої війська. Ті, що залишилися, – не армія, а кістяк, який може бути використано для її формування. Вона має з’явитися майже нізвідки.
У. Т.: Литовці, на початку 1990-х активно готувалися до спротиву, виникло підпілля, творились відділи самооборони… В нас усе відбувалося трохи інакше.
– Ми практично прийшли з підпілля. Воно було в Литві до 1960 року. Потім наших перебили, а в 1980-х ми знову почали розмовляти зі своїми дідами, з’явилися перші структури, ми заповзялися робити новий політичний клімат, якому завдячуємо виникненням руху «Саюдіс», що підготував народ до проголошення незалежності. В 1990-му литовці вже абсолютно легально з нуля створювали свої структури, зокрема й армію, хоча в нас іще стояли радянські війська. Наша з вами схожість не тільки в тому, що криза, а в тому, що ви фактично щойно вирвались із СРСР, незважаючи на ті два десятки років. Вирвались ваші молоді люди, які раптом зрозуміли, що існувати так, як раніше, не можна й зажадали свого права на нормальне життя.
У. Т.: Як ви формували відділи самооборони? Чи готувалися до повномасштабного збройного опору?
– Ситуація була набагато складніша за вашу. СРСР у 1987–1988-му залишався доволі сильним. Зброя не продавалася так легко. І тим паче, ми розуміли: маленька країна не переможе, використовуючи стратегію великої (тобто якщо захищатимемося тільки мілітарно). У нас був грандіозний досвід. Литва чинила збройний опір від 1944 до 1960 року. Як і у вас, точилася партизанська війна. Ми втратили тоді близько 100 тис. людей, а СРСР загубив на наших землях практично три повнокровні дивізії НКВД. Але самостійності не здобули. Тож усвідомили, що треба використовувати інший метод: увесь народ, усе суспільство перетворити на дієву структуру, яка бореться за незалежність. Зрозуміли: вороги не зможуть контролювати країну політично, якщо люди не погодяться з ними співпрацювати. Як керівник оборонного відомства, я робив ставку на психологічну та інформаційну війну.
Читайте також: Путін-облом. Війна переноситься до виборів
Було використано всі можливості припинити колаборацію між населенням і окупаційною владою. І лише коли СРСР використав проти нас у Вільнюсі військову силу, тоді, аби показати, що держава обов’язково повинна захищатися, інакше буде як нині з Путіним, коли він каже: «Яка анексія, хіба був хоч один постріл?», ми вирішили боронитися збройно. Але лише в одному місці – в парламенті, якщо його штурмуватимуть. Тобто обрали такий символічний акт самооборони, що мав би стати видимий для преси всього світу. Нам вдалося використати те, що до Вільнюса радянські керівники самі запросили дуже багато іноземних журналістів, бажаючи показати картинку, як литовці б’ють російськомовне населення, а Радянська армія приходить на допомогу й рятує його від бандитів. Але так сталося, що картинка, яку показували журналісти, була зовсім інша. Весь світ бачив, як більшовицькі танки без будь-якої причини ввірвались у спокійне місто. Це стало основним початком і нашої перемоги над СРСР узагалі, і конкретно в цій операції. Деморалізація радянських військ тоді була величезна. Думаю, висновки психологічної війни ви також мусите врахувати, організовуючи оборону.
У. Т.: Як ви оцінюєте останні події в Україні?
– На мою думку, все що у вас відбувалося, – це заздалегідь спланована російська агресія. Янукович був не лише ставлеником Москви, а і її заручником. З одного боку, Путін притискав його економічно, а із другого – лякав, мовляв, тебе народ розірве на шматки, якщо не попросиш допомоги й не покличеш Росію навести порядок. І тут керівник РФ помилився, бо не врахував, що Янукович використає типовий маневр кримінального елемента. Ляже на дно, замість того щоб, як годиться політику, боротися й, іще залишаючись президентом, вчасно запросити Путіна. А що він просто кинув карти й утік, то в останнього зник основний привід легітимно зайти в Україну. Довелося розкрити карти, показати без видимої причини «зелених чоловічків», яких завів у Крим.
І оскільки гри не вийшло, господар Кремля зрозумів, що обманути нікого не вдалося, тому Шойгу вже роздавав медальки, знявши маски й показуючи перед світом, що це була військова операція.
У. Т.: А Путін піде далі?
– Я думаю, що Путін підраховує можливі збитки. Реакція США доволі скромна. ЄС не показав, що є монолітною структурою; багато країн, які мають справи з Росією, бояться вводити жорсткі санкції, на словах виказуючи негатив стосовно її президента, але далі ніхто не піде.
Читайте також: Армійська альтернатива: як стати гвардійцем-резервістом
І той розуміє, що це перемога. Єдине, що здатне змусити його підраховувати збитки – питання, наскільки Україна готова захищатись. Якщо ви дасте йому чітке уявлення, що спроба взяти під політичний контроль вашу країну обернеться для нього не лише величезними втратами на міжнародній арені, а й смертю його людей, що він не зможе ввести політичного контролю, це означає, що є дуже серйозна можливість його зупинити.
У. Т.: Українські політики поводились адекватно під час революційних подій у Києві чи можна було спрацювати якісніше?
– Те що, вони взяли владу, – однозначно грамотний хід. Бо, позволікавши ще трохи, дочекалися б тільки того, що легітимний президент закликав би товариша Путіна на легітимній основі навести порядок у братній країні. І ви не покричали б тоді. Отож-бо все сталося наперекір Путіну і зламало його гру. Тут 10 балів. Те, що вони не встигли підлаштувати важелі й ланцюжки керування, – це також питання часу. Критикувати найлегше. Очевидно, що інститути влади нині вибудовуються. Всі військові, безпекові та міліцейські структури були навмисне корумповані ворожою країною, яка мала план з’їсти вас і зробити Новоросію за всіма теоріями Дуґіна. Тобто вашій владі дуже важко. Думаю, її представники зробили достатньо, щоб Путін зрозумів: вони не кинуть карт, не втечуть, як Янукович, віддадуть наказ захищатися, і це дозволить міжнародному співтовариству прийти на допомогу. Я хочу висловити головну думку, дуже важливу. Європейські країни, США, навіть Китай, вони дивляться, чим Україна готова пожертвувати заради своїх територій чи права жити так, як вона хоче. Якщо сама Україна не бажає жертвувати нічим, то чому повинен це робити болгарин чи поляк. Ну литовці – інша розмова. Ми всі трохи скажені, тому ми й тут.
У. Т.: Спираючись на свій досвід формування литовського війська з нуля, що ви нині порадили б зробити Україні, аби вона змогла дати адекватну відсіч агресії?
– Створити територіальну оборону. Це те, що можливо виконати швидко. Потрібна централізована структура, керована з одного центру, що прийматиме у свої лави людей по всій Україні і об’єднуватиме їх, починаючи від найменшого містечка, району, села, вулиці. І вона не повинна бути лише військовою силою. За нею має бути закріплено багато патріотичних функцій, що нині потрібні державі.
У. Т.: А можна детальніше розповісти, як це функціонує у вас?
– Почнемо з того, що є пункт 3 Конституції, де сказано, що в разі агресії кожен литовський громадянин має право брати в руки зброю і захищати країну. Він автоматично стає комбатантом і, якщо є напад, його дії захищені нашим Основним Законом. У 1990-х ми почали з формування добровільних структур оборони. Із тих, хто прийшов добровольцями, одних було зараховано в регулярні війська, а другі підписали з нами контракт: маючи змогу, вони виділяють частину свого часу для оборонних потреб країни. Таким чином, кожен регіон і місто (в нас це доходило до села) мали якесь військове угруповання. Спочатку такі громадяни були без зброї, потім одержали її і тримали вдома. У нас з’явилася так звана армія готовності п’яти хвилин. Оскільки вона розосереджена, її досить важко всю одночасно прикрити. За сигналом ми могли піднімати в будь-якій точці певну кількість озброєних людей. Це спрацювало досить ефективно в 1991-му під час вільнюських подій. Світ тоді бачив тільки столицю, але насправді наші оборонні дії точилися по всій Литві. Вони базувалися на тому, що нам вдалось або блокувати радянські військові частини, або домовитися з ними й створити ситуацію, коли СРСР змушений був притягти до нас (вам вона також скоро буде відома) Псковську дивізію, що стоїть нині на вашому кордоні. Отож-бо ця структура випробувана часом.
Читайте також: Агресія Росії: генеза, мета, способи протидії та правові наслідки
Потім територіальна оборона дуже допомагала під час виходу радянських військ із Литви. Упродовж року ми виводили передній ешелон, призначений для нападу на західні країни. То були величезні склади, три десантно-парашутні дивізії, купа ракетного устаткування. Також пропускали війська, які рухалися з Німеччини. Ця структура була добровільна, але працювала дуже ефективно. А ще були регулярні війська, охорона кордону і спецчастини. Але зараз я кажу про підрозділи територіальної оборони, котра є таким мультифункціональним родом військ. Тоді вони були в моєму підпорядкуванні як міністра, а нині дістали статус окремого роду військ і крім інших завдань виконують мобілізаційні функції та здійснюють підготовку відповідного резерву. Вони самі є так званим організованим резервом армії і готують весь мобілізаційний на випадок кризи чи війни.
У. Т.: А як зі зброєю? Оборонці й досі тримають її вдома?
– Частина – вдома, частина – ні. Кожна військова одиниця має свою базу, де є зброярські кімнати. Після вступу Литви до НАТО такої готовності п’яти хвилин, щоб підняти людину з ліжка зі зброєю, не стало й наші політики задля економії серйозно зменшували витрати на оборону. Дуже сподіваюся, те, що коїться в Україні, змусить багато кого в Європі, зокрема і в моїй країні, повернутися до хороших старих практик.
У. Т.: Литві зараз щось загрожує? Коли так, то чи зможе НАТО швидко зреагувати й адекватно вам допомогти?
– Почнемо з того, що ви теж були захищені договором зі США, Великою Британією і тією ж таки Росією. І якщо оцінювати його психологічні, моральні та політичні основи, то вони аж ніяк не менші, ніж натовський п’ятий пункт. Не захищаючи вас, країни НАТО практично дають усім карт-бланш, аби вважати, що міжнародний договір про нерозповсюдження ядерної зброї – то не більше ніж лайно. Побачивши це, на що нам дуже надіятися? На 10 Ф-16, які виконують функцію повітряної поліції? Росіяни відправили в Білорусь стільки само Су-27, які на рівні інженерної думки зовсім інша генерація. Нам почуватися в безпеці тільки тому, що хороший дядя з Америки повинен нас захистити? У разі чого, будьмо відверті, навіть коли нас захищатимуть, конфлікт відбуватиметься на нашій території, і це не найприємніше.
У. Т.: Українців нині турбують питання люстрації, зокрема в силових структурах і армії. Формуючи литовську армію, ви брали на службу колишніх радянських офіцерів?
– Був час, коли дуже потрібні були люди навіть із радянською військовою освітою. Скажімо, під час виводу російських військ. Для забезпечення цього процесу ми їх серйозно використовували. У бойових частинах теж задіювали екс-офіцерів СРСР, але намагалися залучати тільки тих, що мали бойовий досвід, і молодих. За цей час створили наші навчальні заклади: школу унтер-офіцерів, військову академію і готували нових людей, яких швидко залучали. Допомогли й західні партнери. Литовці почали вчитися в Німеччині, Франції, Чехії, Британії, США. Ми швидко прокрутили їх через ці жорна. Нам було простіше, бо структура менша. Але ви теж можете впоратись із тим завданням. Бо краще мати підготовані, хоч і невеликі ЗС, на які ви здатні спертися в потрібний момент і створити головний біль противнику, ніж годувати купу полковників, які носять каву.
У. Т.: В Україні, з огляду на загрозу агресії, триває дискусія про доцільність роззброєння або легалізації зброї. Це досить болюче питання. Як було б логічніше діяти, на вашу думку?
– Треба дуже точно поставити всім завдання. Щоб захищатися, суспільство має бути організоване й діяти за планом. Ті, хто готовий на це, не повинні братися до партизанщини. Противник тільки й чекає, щоб ви дали привід. Тож якщо ваші хлопці не ведуть суто політичної гри, у цей момент усі мають підкорятись одному командуванню, бо краще один дурний командир, ніж два розумні.
Небезпека, що політики бавитимуться з озброєними людьми, є завжди. Але думати, ніби, не озброюючи людей, не створюючи армії, не захищаючи в разі потреби країни, ти уникнеш таких проблем, наївно. З одного боку, має бути політичний та демократичний контроль ЗС, із другого – треба досягти певного договору між партіями, щоб армія залишалася поза внутрішньою політикою. Тут необхідні домовленості. Бо не озброювати людей і не захищати своєї країни – це не той варіант і не та ціна, яку треба платити за спокійний сон політиків.
У. Т.: Люди, які пройшли Майдан, нині нерідко наражаються на певні психологічні проблеми. Знаю, що ви у Литві також зіткнулися з цим явищем і зуміли його подолати. Поділитеся досвідом?
– Люди, що дуже добрі у воєнний час, часто є тягарем для суспільства у мирний. У світі бухгалтерів і юристів вони не знаходять собі застосування. Що робити? Насамперед на сьогодні ваші територіальні структури, якщо ви їх створюватимете, просто абсорбують цих громадян і поставлять у потрібне місце. Є країни, які навіть навмисно підтримують певний рівень боєготовності й залишають людей, ладних застосовувати зброю, у військових частинах, аби тільки не на вулиці. Коли ті служать у підрозділах, їх можна потроху адаптувати до іншого життя, даючи цивільні професії. Є ціла програма їх соціалізації. У державах на кшталт моєї чи вашої до таких проектів ніхто не доріс.
Читайте також: Юрій Луценко: «Необхідно зупинити квотно-партійну анархію»
Але на якийсь час ви можете відкласти це завдання, пояснивши ветеранам революції: «Якщо ти патріот, твоя місія – бути в лавах територіальної самооборони, а не сидіти і їсти бутерброди на Майдані. Немає чого тут робити із себе героя, коли країні потрібні руки й сила». Це на якийсь час порятує. Далі потрібна програма соціалізації та переведення тих людей уже до цивільного побуту. Я вам скажу, що після своїх подій ми досить довго тримали біля парламенту барикади. І потім мені доводилося потроху, але методично щоночі виселяти людей, які почали там жити. Ми це робили не грубо, знаходячи їм заняття, відповідні їхньому оборонному мисленню.
У. Т.: Вас називають практиком «кольорових» революцій. Чи приклались ви якось до нашої нинішньої?
– Тільки опосередковано. Ось поруч сидять хлопці, які в 1990-х служили в нас. Це українці, які просто прийшли в Литву захищати. Ідея «кольорових» революцій базувалась на тому, що ми можемо швидко заразити ними інші території. І от вони тоді сміялися, що ти, мабуть, нас перших підсунеш під росіян, щоб в Україні також вибухнуло полум’я. Я дуже тішуся, що через 20 років, воно справді спалахнуло і що ці люди, які стояли в нас на барикадах, виявилися іще достатньо молодими, аби кинути пляшку в російський танк.