Ату їх, ату!

Голос із зали: «Ви хотіли б, щоб вас відлили в бронзі?»

Сергій Жадан: «Більш вірогідно, що нас скоро залиють в бетон».

На презентації книги у Львові, січень 2011 року

У той час, коли Європа вже давно пережила різноманітні скандальні мистецькі перфоманси з епатажем і натуралізмом, печерні люди з владних кабінетів у Києві згадали про методи Брєжнєва – Суслова, якими вони користувалися у спілкуванні з митцями та інтелігенцією. З метою, вочевидь, їхнього перевиховання чи залякування почали залучати струк­тури СБУ, МВС та судової гілки влади. Схоже на те, що у відносинах митців і влади «будівничі нової країни» вирішили діяти через посередників: слідчий, шмон і профілактична бесіда. Кафкіанські події, що проглядаються у ставленні системи до інтелі­гентських кіл, збігаються з наступом на українську меншину в РФ і, зокрема, з ідеологічною «фільтрацією» української бібліотеки в Москві.

12 липня 2010 року вийшов указ президента, за яким на 2/3 змінено склад Шевченківського комітету. Його очолив одіозний чиновник-комуніст зі стажем Борис Олійник, який на власний розсуд почав формувати новий склад за принципом лояльності до влади. Зокрема, виключили Олега Скрипку, Андрія Куркова, Тараса Петриненка, Олеся Саніна. Натомість свої місця зберегли Іван Драч,  Мирослав Скорик, Богдан Ступка та Вадим Писарєв.

Першою під роздачу потрапила Марія Матіос – без жодних причин і пояснень її звільнено з посади заступника голови комітету. Підставою Олійник назвав указ президента від 12 липня 2010-го, але в цьому документі не йдеться про звільнення Матіос. Письменниця в коментарі Тижню заявила, що ситуацію навколо себе розцінює як синхронні дії заступника голови Адміністрації президента Ганни Герман та правоохоронних органів. «Це почалося 9 березня 2010-го, коли я вступила в публічну полеміку з Ганною Герман щодо неприйнятності зменшення фінансової винагороди лауреатам. Тоді я це назвала «першою підніжкою» президентові з боку його оточення. Герман дозволила собі заявити, що українські письменники мають жити скромно, як Шевченко. Я відповіла, що більшість із них і так живе на межі бідності», – розповідає Матіос.

Історія з «Вечірнім кварталом», цими політтехнологічними телепузиками, на перший погляд, до теми «пресування» митців не має жод­­ного стосунку. Казус, який трапився з ними, виявився такою собі увертюрою до понурої опери. Улюбленці наших неорадянських політиків, хлоп­­ці із ТОВ «Студія квартал-95», у 2010-му якось несподівано пропали з ТБ. Це навіть пов’язували зі зміною власника, новим хазяїном гумористів називали голову СБУ Валерія Хорошковського.

Коли почали ширитися чутки про цензуру, нібито задіяну проти «ВК», то раптово прокинулися провладні медіа. Вони запевнили, що це взагалі ледь не герої політичного плюралізму: жодної цензури, вони нібито висміювали і опозицію, і президента з урядом, мовляв, все чесно – 50% на 50%.

Те, що політичні «квоти» на жарти «ВК» були очевид­­ні – це навіть не тема для обговорення: висміювання опонентів регіоналів було і є набагато уїдливішим, ніж «украінской рєчі» Азарова. Але креативники шоу не врахували одного суттєвого моменту. Масова уява створила свою версію «ВК» – найцікавіші моменти з шоу у вигляді «вирізаних відеороликів» тепер у мобільних телефонах та інтернеті. Фрагменти, як вірус грипу, пішли між люди – від хати до хати, від регіону до регіону. Чи не кожен таксист і школяр із захватом дивився ці записи, сміючись передусім над азаровими, януковичами, черновецькими та показуючи їх усім охочим за будь-якої нагоди зі своєї мобілки. Після такого стихійно всенародного успіху політична розв’язність «Вечірнього кварталу», притаманна відносно ліберальному періоду попереднього президента, дуже й дуже утратила свою гостроту. «ВК» став політично обережним – «паркетним».

Інший сигнал митцям українська необрєжнєвщина надіслала блогосфері. Треба бути дуже сміливими (чи зовсім недалекими), щоб зазіхнути на простір свободи віртуальників, на цю зубасту громадянську журналістику, яка безперервно заливає розтопленого сала під шкіру авторитетам.

Приводом виклику в СБУ молодого письменника і блогера Олега Шинкаренка став його критичний допис у власному живому журналі про президента. 30 липня 2010 року Олег написав: «Мене відпустили після письмового свідчення, що я більше не буду у різкій формі критикувати владу в своєму ЖЖ. Оскільки конкретних вимог до мене поставлено не було, то слід розуміти це так, що будь-яка критика влади в мережі може спричинити нові переслідування». Він ще додав, що «записи, які були найбільш образливими (з вінком та перепост з російського «Луркомор’я» про Януковича), з мого ЖЖ зникли. Я їх звідти не прибирав. Висновок: СБУ зламала мій блог».

Схоже, правоохоронні та силові структури за 20 років незалежності так і не второпали, що вони живуть з коштів платників податків і мають гарантувати безпеку громадянам, а не використовуватися в політичних цілях, зокрема, в обслуговуванні окремої політичної сили. Непідконтрольність правоохоронних органів суспільству – це одна з вирішальних ознак закритості та корумпованості влади.

Анекдотичною виглядає ситуація, що склалася навколо «літературознавчих» потуг наших силовиків зрозуміти твори сучасних українських письменників. 12 січня згадувана Марія Матіос заявила про своє політичне переслідування з боку прокуратури та міліції. Цьому передували події, які могли лягти в основу коміксу. Наприкінці листопада 2010 року голова ради організацій ветеранів, депутат від Компартії Петро Цибенко звернувся до ГПУ з депутатським запитом щодо «правової оцінки висловлюванням, які допускає авторка у тексті своєї книжки «Вирвані сторінки з автобіографії» у бік меморіальних пам’ятників радянським воїнам». Зокрема, Цибенку не сподобалося порівняння монументу із фалосом.

Марія Матіос звернулася з відкритим листом до ген­прокурора Віктора Пшонки, оскільки їй стало відомо, що її розшукують за різними адресами, де вона колись мешкала або працювала. Заскочена зненацька ЗМІ міліція відмахнулася офіційною заявою, що письменницю ніхто не збирається затримувати. «Зараз у справі моєї книжки триває абсурдний пінг-понг між прокуратурою та міліцією. В МВС ніхто не хоче зі мною говорити та ознайомлювати мене з моєю справою», – каже Матіос. Письменниця має на меті довести цю справу до завершення і оприлюднити результати перед громадськістю.

Вершина системного державного маразму – обшук о 6-й ранку на початку січня 2011 року у помешканні письменницького подружжя Марини Брацило та Юрія В. Ноги. Їх підозрювали в причетності до знищення монументу Сталіна, який комуністи звели в Запоріжжі. Щороку Юрко та Марина їздять на зимові та літні свята до батьків, котрі живуть у цьому місті, але за останні 20 років ніхто з їхніх друзів і близьких не помічав у них схильності кидатися на тоталітарні постаменти й пам’ятники.

Згідно з протоколом у них вилучили системний блок комп’ютера, 3 флешки, 21 CD-диск, 5 мобільних телефонів, 24 записники, зокрема й із вір­шами, фотоапарат, 52 фотоплівки, 49 негативів для фото, «списаний папір». Письменниця й адвокат Лариса Денисенко зауважила, що відповідно до закону обшуки проводяться вдень, в стандартні робочі години – з 9:00 до 18:00. На її думку, навіть через це Юркові й Марині вже слід оскаржувати дії міліції.

Втім, чиновники та політики, певно, мають зовсім інший погляд на подібні процеси. Наприклад, заступник голови Адміністрації президента Ганна Герман вважає, що не варто «ставити власній державі палиці в колеса і змушувати світ дивитися на Україну, як на Білорусь». Про це вона заявила, коментуючи слова письменника Юрія Андруховича про те, що Віктор Янукович є «пародією» на російського прем’єра Владіміра Путіна. Мабуть, пані Герман мала на увазі, що митцям не варто смикатися, коли нинішня влада робить із України Білорусь, натомість мовчки писати книжки.