Кручик Ігор редактор відділу "Країна та подорожі"

Атомні станції – геть

25 Квітня 2008, 00:00
Може, хоч у річницю Чорнобиля сказати? Атомні станції, що дісталися Україні у спадок від СРСР – не подарунок долі, а наше ресурсне прокляття. Їх варто й треба позакривати – всі! – як це зроблено з ЧАЕС.
 
За 50 років, відколи на планеті існує атомна енергетика (так, галузі лише 50 років), вона вже показала, що потребує чималих жертв. Атомні блоки, як поганські капища: гріють – однак полум’ям із пекла. Кажу про будь-які блоки, а радянського виробництва, котрі постачають зараз енергію Україні, – в першу чергу.
 
Не розв’язано, навіть на рівні академічної науки, ключової проблеми: куди ж подіти з циклу енерговиробництва ядерні відходи? Період їх розпаду вимірюють століттями. Сміття й нечистоти навчилися вже переробляти, а от атомну золу – хіба тільки частково. Якби хтось винайшов спосіб переробки – отримав би десять Нобелівських премій. От на цього прийдешнього генія і на його винахід, конгеніальний вічному двигунові, мабуть, і покладає сподівання вся атомна енергетика.
 
Зараз як? Відпрацьовану нуклеарну гидоту просто закопують у шахти, заливають бетоном – на віки. Аби не випромінювали, лежали там тихо в мороці. Але ж навіть бетон не вічний. Саркофаг у Прип’яті простояв лише 22 роки – і давно треба вже мурувати новий. А скільки саркофагів зміниться над ЧАЕС, поки там розпадеться остання шкідлива частка? Тим часом відпрацьоване паливо закопуватимуть, закопуватимуть – аж доки планета за кілька століть не перетвориться на суцільний ядерний могильник. Тоді, не виключено, почнеться ланцюгова реакція – й Земля спалахне надновою зіркою.
 
Письменник Володимир Савченко колись довів, що ми власноруч готуємо ядерний апокаліпсис, продукуючи атомні відходи, та хто почув?
 
Вочевидь, запитають про інше: де нам брати енергію? Адже більше 50 % її в Україні виробляють саме АЕС. Ядерне лобі – заможне, впливове й грошовите. Атомники думають про сьогоднішній день, а не про завтрашні проблеми. „Після нас хоч саркофаг!” Українські ж “зелені”, котрим ці думки, можливо, були б зрозуміліші – давно зійшли на манівці суспільного життя.
 
У мене є дві відповіді – глобальна та індивідуальна.
 
Особистісна така: дві мої бабусі, яких я дуже любив і люблю, прожили все життя на селі, не користуючись данайськими дарами АЕС. Опалювали піч і грубу дровами, торфом (біопаливом), вугіллям. На все це Україна багата й досі. Десь у 1970-і роки бабуням провели електрику – від ТЕЦ. Тож прожити без АЕС цілком можливо.
 
Глобальна ж відповідь: технології енергозбереженння. Але поки є АЕС і профіцит енергії, не дуже-то й лежить душа співвітчизника заощаджувати чи користуватися дорожчими видами енергетики. Тієї, що використовує сонце, вітер, хвилі моря й річок, біопроцеси, світло Сонця, яке й дало нам життя.
 
Але ж з атомом – добра не жди.