Кожен фестиваль — це спектакль. Зі своїм сюжетом, своїми героями, своїми сенсами, своїми підводними каменями та невидимими світу слізьми. Тут завжди є місце для торгу та компромісу, як і для впертості та непоступливості. Тут народжуються тенденції, відкриваються нові імена. Тут кожен вільний вибрати для себе той головний сенс, близький йому до душі та розуму.
76-й Венеційський кінофестиваль, що закінчився наприкінці минулого тижня, застовпив місце за українським кіно на міжнародній арені. У програмі «Горизонти», другій за важливістю після основного конкурсу, переміг фільм Валентина Васяновича «Атлантида». Дія стрічки-антиутопії відбувається в недалекому майбутньому, у 2025 році, незабаром після закінчення війни. Донбас контролюється Україною, але відтепер цієї землі практично не існує: вода отруєна, ґрунти не родять, останні заводи закриваються, поля заміновані, люди борються з посттравматичним синдромом. Похмурий, але не безнадійний фільм, знятий дуже вишуканою і суворою камерою. Це перша перемога українського кіно на великому міжнародному кінофестивалі.
Випав «Джокер»
Якщо говорити про глобальні, загальносвітові сенси і значення, то цьогорічний фестиваль можна взагалі вважати революційним. Він практично стер межу між масовим кінематографом і фестивальним, тим, який звикли називати артхаусом. «Золотий лев» фільму Тодда Філліпса «Джокер» — це недвозначне визнання завершення безкінечної битви між касовим і некасовим, мейнстримним і «кіно-не-для-всіх», для обивателів та професіоналів.
Головний герой стрічки «Джокер» — це той самий лиходій зі знаменитого коміксу, ворог Бетмена. У коміксі минуле Джокера вкрите таємницею, ми не знаємо, ким він був до того, як одягнув клоунський ковпак, у якому чинить свої злодіяння. «Джокер» — фільм про «змужніння» майбутнього виплодка пекла, коли із закомплексованого, забитого, психічно нестабільного хлопця Артур Флек (так від початку звати головного героя) поступово перетворюється на закоренілого вбивцю. Це перетворення, детально зафіксоване авторами й актором, найцінніше, що є у стрічці. Бездоганна драматургія дає змогу простежити зародження зла, починаючи від зачаття й закінчуючи повним відривом.
Читайте також: Оптимістична трагедія
У героя є одна фізіологічна химерність — час від часу він несподівано вибухає сміхом. Артур постійно носить із собою спеціальну картку, яку й показує з недоречним реготом незнайомим перехожим. Він доглядає за хворою матір’ю, яка у підсумку виявляється однією з головних причин його переродження.
Казали, що після Джека Ніколсона зіграти Джокера неможливо. Грай не грай — вище голови та Ніколсона не стрибнеш. Однак Хоакіну Феніксу вдалося неможливе. Він якщо й не стрибнув вище, то зрівнявся в доблесті зі старшим товаришем точно. На Лідо Фенікс приїхав із нареченою Руні Марою, вони разом пройшли червоною доріжкою, але чомусь відмовилися разом фотографуватися. Оскільки регламентом Венеційського фестивалю не дозволено давати акторські призи фільмам, які отримали «Золотого лева», Кубок Вольпі Феніксу не дістався, але якщо він не отримає «Оскара», це буде дуже дивно.
Пристрасті за Поланським
Початок фестивалю ознаменувався не надто гучним, але характерним скандалом. Президент журі аргентинський режисер Лукресія Мартель раптом заявила, що у випадку з Романом Поланським не може відокремити особистість режисера від його творчості. Йшлося, певна річ, про проступок 50-річної давності — інтимні стосунки режисера з неповнолітньою. Жертва, сама вже бабуся, давним-давно розповіла, що ніякого зґвалтування не було, все відбувалося за взаємною згодою, мовляв, залиште ви вже старого в спокої. Але за американськими законами зв’язок із неповнолітніми вважається зґвалтуванням незалежно від того, була на це згода чи ні. Поланський на острів Лідо зі своїм фільмом «Офіцер і шпигун» (в оригіналі назва звучить як «Я звинувачую» слідом за назвою знаменитого есе Еміля Золя), звісно, не приїхав — найімовірніше, його одразу відвели б до буцегарні. Лукресія Мартель не з’явилася на червоній доріжці перед прем’єрою його стрічки, чим поставила під сумнів безпристрасність і цього журі, і фестивального суддівства загалом. До того ж вона поставила 86-річного режисера в неприємне двозначне становище: не дадуть йому нагороди — ага, дискримінація, дадуть — ага, злякалися, дали задній хід! У підсумку дружина і муза Поланського Емманюель Сеньє отримала на сцені Sala Grande, головному фестивальному майданчику, другу за значущістю нагороду — Гран-прі. Цей приз виявився таким справедливим та очікуваним, що двозначність становища Поланського якось одразу й забулася. Звісно, це загадка із загадок — як 86-річний старий не тільки не втратив професіоналізму, а й виявив у своєму фільмі таку гарячу енергію, що молодим добре було б у нього й повчитися.
Поланський піднімає з небуття справу Дрейфуса 1895 року, коли офіцер-єврей, звинувачений у шпигунстві, був засуджений до пожиттєвого ув’язнення, але після відновлення справи виправданий і відновлений у всіх правах. Розповідь ведеться від імені головного героя — начальника французької військової контррозвідки полковника Жоржа Пікара (у цій ролі чорновусий красень Жан Дюжарден). Детальна реконструкція тієї скандальної й ганебної справи знята з розмахом, дуже впевнено, яскравими мазками. Тут біле називається білим, а чорне чорним, добро добром, а зло злом. Для Поланського тема антисемітизму болюча. Його мати загинула в Освенцимі, батько дивом вижив у Маутгаузені, а сам Роман опинився у Варшавському гетто. Задум фільму про справу Дрейфуса він виношував дуже давно і навіть замовив письменникові Роберту Гаррісу роман про це. Потім Гарріс став співавтором сценарію стрічки «Я звинувачую». Поланський показує звірячий антисемітизм, що захлеснув Францію на межі XIX–XX століть, із болем етнічного єврея, але й із відстороненою мудрістю старого майстра. Для нього зараз уже не має значення, хто був винен, чому людське життя в культурній, освіченій Франції не варте було склянки прокислого вина. Йому значно важливіше попередити, щоб таке не повторилося. «Я звинувачую» = «Я попереджаю».
Читайте також: Михайло Бриних: «Іловайськ 2014. Батальйон «Донбас» – це жодним чином не пропагандистський фільм, але, безсумнівно, патріотичний».
Дрейфуса, офіцера з хворобливо прямою спиною, зіграв красень Луї Ґаррель. І навіть якщо знати, що перед нами він, повіриш не одразу. Перевтілення Ґарреля блискуче, як, до речі, і Дюжардена, який зажив собі ім’я спочатку на комічному поприщі.
Вагома нагорода опальному режисерові знаменна не лише сама по собі, не лише як справедливе визнання — вона дещо охолодила запал більшовичок, що сховалися під маскою фемінізму. Ми ніколи не дізнаємося, які битви відбувалися за зачиненими дверима зали в палаццо, де зібралося журі для остаточного вердикту. Може, Лукресію піддавали тортурам. Чи вона сама посипала голову попелом. Це вже неважливо. Головне, що ідеологічний наступ на мистецтво, не підтриманий здоровим глуздом, провалився.
Цього року стара гвардія виявилася тут на місці. Безумовний геній світового кіно 76-річний швед Рой Андерссон удостоївся «Срібного лева» за режисуру. І важко сказати, чого тут більше — щирого зізнання його неминущого генія чи знаку поваги. Фільм Андерссона «Про нескінченність» — набір коротких новел із життя звичайних людей, про їхні дивацтва та непорозуміння. «Я знав людину, яка…» — так починає кожну історію закадровий голос. «Я знав людину, яка думала, що вона Христос», а насправді вона виявилася священиком-п’яницею. «Я знав людину, яка не довіряла банкам», — каже закадровий голос, і ми бачимо коротеньку історію недоладної людини, яка зберігає гроші під матрацом. Андерссон краще за решту художників від кіно показує безглуздість нашого життя, його монотонність і непотрібність. Усі останні фільми про це. Але якщо попередня робота «Сидів голуб на гілці, міркуючи про буття», яка отримала у Венеції «Золотого лева», була цілісним коротким філософським трактатом про марність людського існування, то стрічка «Про нескінченність», стверджуючи те саме, показала певну втому самого режисера від власної безкінечної теми. Це вже четвертий фільм тетралогії про марність буття. Спочатку були «Пісні з другого поверху», потім «Ти, що живеш», далі «Сидів голуб…» і ось тепер «Про нескінченність».
Але невдача генія — це зазвичай недосяжна досконалість та ідеал для рядового таланта. Можливо, саме це й хотіло сказати журі, даючи Андерссону неочевидний приз за режисуру.
Хто отримав Вольпі
Обидва Кубки Вольпі (акторські нагороди), на перший погляд, трохи дивні. Аріан Аскарід (французька акторка й дружина Робера Ґедіґяна, зіграла в його фільмі «Gloria mundi» головну жіночу роль) обійшла двох інших претенденток на приз імені міністра фінансів фашистського уряду й одного із засновників Венеційського фестивалю Джузеппе Вольпі. Симпатії спостерігачів коливалися між Скарлетт Йоганссон зі «Шлюбної історії» Ноама Баумбака та чилійкою Маріані Ді Джироламо зі стрічки Пабло Ларраіна «Ема». Останню, до речі, журі дуже несподівано й дуже даремно обійшло увагою. Історія подружньої пари, яка всиновила, а потім віддала назад у дитячий будинок хлопчика, розіграна на тлі шаленої хореографічної стихії й так стріляє з екрана енергією, що хоч ухиляйся. Розмовна стрічка Баумбака теж по-своєму прикметна: розповідь про подружжя, яке розлучається (Скарлетт Йоганссон та Адам Драйвер), всипана чудовими діалогами. Герої в кадрі впродовж двох годин показують вищий пілотаж акторського психологізму.
Та Аріан Аскарід у фільмі Ґедіґяна відіграла видатний бенефіс. Роль матері великого безтолкового сімейства, зайнято го тим, що намагається засунути назад у шафу вивалені скелети, сама по собі дуже яскрава й сильна. Ця маленька тендітна жінка — єдина в родині, хто невтомно та без вихідних трудиться атлантом. Решту часу вона працює прибиральницею і не боїться протистояти одна профспілці, відмовляючись брати участь у страйку. Лівак Ґедіґян тут заодно трохи копнув і лівий рух, показавши, як через амбіції можна забути про одну окрему людину.
Багато хто вже вирішив, що італієць Лука Марінеллі, «колега» Аскарід по Кубку Вольпі, отримав свій приз «за рознарядкою». На Венеційському фестивалі є доволі велика національна квота: у конкурсі, як правило, три-чотири стрічки, у решті програм теж по кілька. На ці фільми завжди стоять довжелезні черги італійців, решта зазвичай воліє їх прогулювати — сучасний італійський кінематограф нині переживає не найкращі свої часи, якщо його безперечним класиком вважається Паоло Соррентіно. Але якщо жоден італійський фільм у Венеції не отримає бодай якогось значущого призу, буде скандал.
Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку
У цьому випадку все було справедливо. 43-річний режисер середньої руки П’єтро Марчелло зняв екранізацію «Мартіна Ідена», і не лише зробив це вишукано та професійно, а й оживив першоджерело. Багато екранізацій і постановок «Мартіна Ідена», переважно однотипних, зробили з роману хрестоматійне дидактичне чтиво. Марчелло переніс дію до Неаполя 1970-х, доповнивши фільм кольоровою хронікою тих років і тих місць. Вийшла дуже жива версія історії моряка, який став письменником, але так і не навчився жити за правилами нового для нього світу. При цьому поважне ставлення до Джека Лондона бачиться і в тому, як режисер не відходить від авторської думки, і в розробці характерів, і в точному дотриманні сюжету. А Лука Марінеллі, який зіграв нервового, красивого, сильного й водночас безвольного героя, — велика удача італійського кіно загалом.
Трендфоловінг
Єдина анімаційна стрічка в конкурсі — «Будинок 7 по Черрі-лейн» великого гонконгівського фантазера Юньфаня — була відзначена «Срібним левом» за сценарій. Фантастично вишуканий фільм, знятий із гордовитим мінімалізмом. Учасники любовного трикутника — мати, донька-старшокласниця та її репетитор — живуть дуже насиченим життям на тлі хвилювань у Гонконзі 1967 року. Студент-репетитор — палкий прихильник Пруста і французького кіно. Тому водить своїх коханих на фільми за участю Сімони Сіньйоре, від якої божеволіє. Можливо, у «Шлюбній історії» Ноама Баумбака цікавіші діалоги, а в «Емі» Пабло Ларраіна неординарніший сюжет, і сценарний «Лев» був би радий потрапити до когось із них. Але фільм Юньфаня насичений такою кількістю оригінальних драматургічних деталей і знахідок, іноді зовсім дрібних, він настільки незвичайний за анімацією та настроєм, що «Лев», напевно, лишився задоволений.
У кожного фестивалю завжди є певна «зобов’язалівка». Це і національні квоти, і дотримання тих чи інших вимог часу. Фестивалі самі придумують тренди, потім самі їх розробляють і самі зводять нанівець. Колись давно, років 20 тому, було вигадано феномен китайського кіно, що стало на якийсь час найяскравішим явищем на світовому кінонебосхилі. Так зване шосте покоління китайського кінематографа в 1990-х було помічене фестивалями, розкручене й видане на-гора як новий тренд. Жоден навіть найскромніший кіноогляд не обходився без фільму виробництва КНР. Коли до китайського кіно звикли, пальму першості в нього перехопив іранський кінематограф. Аббас Кіаростамі, Мохсен Махмальбаф, Джахар Панахі вмить стали помітними фігурами світового кінопроцесу. У нульових була мода на румунське кіно. Після тріумфу Крістіану Мунджиу зі стрічкою «Чотири місяці, три тижні й два дні» на ювілейному Каннському фестивалі 2007 року здійнялася нова хвиля румунського кіно, що підняла на поверхню цілу команду молодих талановитих режисерів, таких як Корнеліу Порумбою, Крісті Пую, Раду Жуде. Кіноогляд без румунського фільму останні 10 років був що бігун без ноги.
Як наочно показав цьогорічний Венеційський фестиваль, нині жоден національний кінематограф не захоплює фахівців і публіку настільки, щоб стати трендом. Іранське, китайське, румунське кіно тепер цікаве не загалом, а лише своїми окремими представниками залежно від талану й таланту. Власне, це нормальний стан справ. Та й саме поняття національного кінематографа потихеньку відмирає. Нічого дивного, адже культура й мистецтво, особливо таке високотехнічне, як кіно, не може не стати заручником глобалізації. Добре це чи погано — про це можна сперечатися, але поступове відмирання національного мистецтва очевидне. Практично всі фільми — це результат копродукції, і не двох країн, а п’яти-шести. Тому, до речі, дуже чутливий до всіх вітрів Каннський фестиваль уже давно не вказує в анотаціях країну-виробника — лише ім’я режисера.
З’явилися інші тренди, і Венеція чітко дала це зрозуміти. Національні тренди поступилися місцем гендерним. Тема жінки, яка рішуче зриває паранджу, тепер актуальна на кожному фестивалі. Без неї нікуди. У тому немає нічого дивного, адже кінематограф стрімко розширяє географію. Ще вчора далекі від кіномистецтва країни — арабські, африканські — виходять на помітні позиції. Вони здебільшого ще не встигли (а десь і не надто прагнуть) звільнити жінок від паранджі. І виходить, що давні традиції вступають у гостру суперечність і з прогресом у цивілізованому світі, і з розвитком самого поки що сучасного мистецтва — кіно. Тож тема застарівання паранджі — у широкому сенсі — наразі улюблена тема країн третього світу. Цього року на Венеційський фестиваль відібрали для конкурсу «Ідеального кандидата» Хаіфи аль-Мансур, першої жінки-режисера із Саудівської Аравії. Героїня стрічки — молода лікарка — вирішила балотуватися до місцевого муніципального органу. Чоловіки від неї шарахаються, жінки проклинають. Вибори вона, певна річ, програє, але паранджу вже зірвала… Дуже показовий фільм із погляду розподілу акцентів.
В основному конкурсі, як і в інших програмах, цього року набралося чимало фільмів режисерів-жінок, які потрапили сюди, щоб уникнути звинувачень керівництва фестивалю в сексизмі. Можна було б засмутитися, якщо не знати, що мистецтво завжди сильніше та довговічніше за будь-які тренди. Найкраще це довела нагорода Романові Поланському, яка поховала під собою всі спроби поставить кіно на службу ідеології.