Атланти

Польовий хірург у міністерстві

Якщо йти за стереотипами, то в кабінеті чиновника українського міністерства мають бути портрет президента, щось позолочене, шикарне крісло. Робоче місце Олександра Данилюка в МОЗ не відповідає такому уявленню. У невеличкій кімнаті облаштовано два робочих місця. Стіл, стілець і комп’ютер у кожного. Місце Данилюка впізнати неважко. Уся стіна за його спиною завішана фотографіями та прапорами. З одного боку Майдан, з другого — війна на Донбасі, по центру прапор України з багатьма підписами. «Це прапор нашої мед­роти 128-ї бригади. Всі на ньому розписалися. Прапор «об’їздив» увесь фронт, хоча в оточенні в Дебальцевому не побував. Його випадково забули під час виїзду, — розповідає Данилюк. — Прапор, звісно, дуже оберігали, тому він неушкоджений. Трьох людей, які розписалися, на жаль, уже немає серед живих». На світлинах люди та операції, які проводив Олександр на фронті. «Це моя найдовша операція в житті. Тривала 12 годин, але успішно закінчилася. Людина вже ходить», — розповідає, показуючи на одну зі світлин. «А це Вадим Свириденко, який утратив усі кінцівки. Один із найважчих поранених», — каже про іншу. Серед фотографій тільки одна не пов’язана з війною та Майданом: на ній гірський похід. «Гори — це моє хобі. Колись давно мріяв поїхати в Памір, але зараз хоч би викроїти час, щоб Карпати обходити. Все ж намагаємося з побратимами вибиратися».

Восени 2016-го Олександр погодився на пропозицію долучитися до нової команди МОЗ на чолі з Уляною Супрун. «Уляна переконала мене. Я дуже довго їй пояснював, чому «ні», а вона знайшла дуже ефективні аргументи, чому «так». Я казав, що не професіонал, не вмію, не можу, не маю і так далі. Вона відповіла: нами 25 років у медицині керували «професіонали». До чого довели? То, може, пора вам, молодим і незабрудненим, ставати до роботи? Тоді я замислився і зрозумів, що коли ми вже почали під час революції зміни в країні, то повинні бути відповідальними й надалі. Завдяки команді, всім, хто тут, я погодився. Ми вже три роки пліч-о-пліч, і це був основний аргумент», — розповідає Олександр. На запитання, чи не важко було змінити практичну хірургію на роботу в кабінеті, усміхається: «Я повністю не змінив. Досі практикую як хірург за сумісництвом. Це дозволено держчиновникам. Роботу в міністерстві не люблю. Однак розумію, що вона дуже важлива, оскільки завдяки їй уже є певні успіхи. Вони ще не глобальні, поки що ніхто не відчуває їх на собі, але прогрес уже є».

Читайте також: Повернення в мирне життя

Як хірург Олександр двічі побував на фронті: спочатку з липня 2014-го по вересень 2015-го в лавах ЗСУ. Потім у серпні 2016-го на волонтерських засадах. За цей час устиг попрацювати на найгарячіших ділянках фронту: Станиця Луганська, Щастя, Авдіївка та, найвідоміший і найважчий епізод, у Дебальцевому під час боїв за місто в січні — лютому 2015-го. Тепер на столі перед Данилюком стоси паперів — якісь документи з міністерств. «Я перейшов із волонтерів, узяв відповідальність і пішов у центральний орган виконавчої влади. Звісно, легше все це робити на волонтерських засадах. Набагато легше, бо ти не обмежений бюрократією. Тут необхідно витратити багато часу, щоб провести документ, який, можливо, потім буде втілений у життя і, можливо, матиме наслідки. Це важко, але потрібно робити системно, тому залучення волонтерів в органи виконавчої влади важливе. Там вони можуть бути корисними державі, відчути все це на собі й спробувати змінити. Сидіти у Facebook і клацати, що все це погано і все неправильно, було дуже комфортно. Коли я перейшов сюди, зрозумів, що це справді дуже важко і складно. Скільки це часу триватиме? Не знаю. Але є купка небайдужих — наша команда: усі ми перейшли або з фронту, або з волонтерів. Навіть ті, хто в цьому офісі сидить, прямо чи опосередковано пов’язані з війною», — розмірковує Данилюк про те, коли держава зможе якісно виконувати функції, які сьогодні лягли на плечі волонтерів.

Його обов’язки на новому місці роботи — координація та організація меддопомоги на фронті. А саме співпраця з Міноборони в питаннях, що пов’язані з меддопомогою, евакуацією та медзабезпеченням включно з аптечками військових та наданням медичної допомоги в силових структурах загалом. Окрім того, Данилюк опікується питаннями меддопомоги населенню прифронтових районів. «Цивільна медицина на фронті на тлі бойових дій і шаленого дефіциту ресурсів, як кадрових, так і матеріальних, просто в катастрофічному стані. Наше завдання — максимально, наскільки це можливо, забезпечувати, координувати, допомагати в роботі прифронтових лікарень, які мають наднавантаження й працюють у небезпечних умовах. Ми допомагаємо лікарям, медикам, добровольцям офіційно відряджатися в ці заклади охорони здоров’я і таким чином сприяти їм. Плюс робота з міжнародними організаціями й країнами-партнерами, щоб вони надавали в ці заклади свої донорські ресурси. Там є прогрес, до речі. Деякі прифронтові лікарні на вигляд зараз уже кращі за київські. У них робляться ремонти, завозяться техніка, обладнання. Звісно, значною мірою завдяки волонтерам, але держава вже принаймні на ремонти виділяє кошти», — каже Данилюк і додає, що дефіцит кадрів у таких установах від 40% до 70%. Волонтери покривають 5–10% у різних закладах.

Найбільшим досягненням на новій роботі Олександр називає те, що з наступного року держава власним коштом забезпечуватиме військових сучасними аптечками та медзасобами за стандартами НАТО. Раніше такі засоби вже були на фронті, але лише зусиллями волонтерів, до того ж не покривали потреби на 100%. Щодо своєї роботи в міністерстві Данилюк намагається утримуватися від часових прогнозів. «Часових обмежень не робив, але я реаліст. На жаль, в Україні за 25 років було 22 міністри. І я чудово розумію, що нас можуть «піти» у будь-який момент. Сидіти тут не самоціль. Тим паче я хірург, хочу оперувати. Але ми зараз будуємо ту медицину, у яку самі готові будемо повернутися лікарями та пацієнтами».

Знайти можливість

Олександр Стеценко — інженер-протезист, директор ТОВ «Орто­тех-сервіс». Займається протезуванням 25 років, працює в Києві. Закінчив шість курсів КПІ за спеціальністю «Інженер-механік». Утім, не захистив дипломної роботи, бо потрапив на навчання в Німеччину за програмою «Обмін ремісниками між СРСР та ФРН». Там майже впродовж року навчався протезування разом із сімома іншими українцями. По поверненні в Україну заснував свою майстерню. У 2006-му отримав диплом Харківського університету радіо­електроніки за спеціальністю «Біомеханічні системи». Від початку війни на Донбасі виготовляє протези для українських військових із ампутаціями різної складності. Власне, перед початком розмови Тиждень застав його саме за цим заняттям: Олександр готував зліпки ампутованих кінцівок бійцю 54-ї бригади, аби зробити йому перші, навчальні протези. Свою зацікавленість у роботі пояснює двома причинами: необхідністю й можливістю допомогти пораненим військовим та інвестиціями в навчання й розвиток обладнання.
«У минулому були різні види діяльності. Скажімо, ми торгували ортопедичними виробами, бандажами, протезами молочних залоз. Раніше цього на ринку було мало, ми мали закордонних партнерів і забезпечували громадян такими виробами. Згодом на ринку посилилася конкуренція, зайшов Китай, підтягнулись українські виробники. І ще до початку війни ми переорієнтувались і зосередилися на протезуванні. Адже зараз є технології, про які раніше можна було лише мріяти. Правда, вони й раніше існували, але ціни були непідйомні для простих людей. Скажімо, ставили одному з бійців руку-протез, яка коштує 700 тис. грн. Є і дорожчі варіанти, які перевалюють за мільйон. Нині діє державна програма, за якою хлопцям це оплачують. І в мене є інтерес. Я­бачу бійців, їм потрібно допомогти, я здатен це зробити. Праця стала лише інтенсивнішою. Тому що це і навчання, і нові матеріали. І тут не можна зупинятися», — розповідає Стеценко.

За два роки війни через його руки пройшла приблизно сотня військових. Загальна кількість по Україні, за словами протезиста, — орієнтовно 400. І за останні місяці, коли почалося загострення на фронті, військових, які звертаються по допомогу, побільшало.

Читайте також: Додати в друзі. Хто може почути Україну на Заході

«У 2014-му також було багато людей, у 2015-му менше, а від літа 2016-го потік знову зріс. 2014-го траплялося більше складних поранень, коли стріляли із «Градів». Пам’ятаю, був хлопець зовсім без ноги. Ми йому робили спеціальний корсет, на якому фіксували протез. Зараз стали частіше звертатися по протезування рук. Раніше теж була така потреба, але не знали, як ті руки робити. Ми ж займалися лише простими протезами: косметичними й тяговими. А хлопці бачили в інтернеті електронні, держава обіцяла відправити їх для протезування за кордон», — пояснює майстер.
За державною програмою, ухваленою для учасників АТО, за кордон можна потрапити для встановлення протеза за умови, що відповідних технологій немає в Україні. Утім, Олександр із командою вирішили спробувати налагодити подібне виробництво в нас. Як виявилося, в Україні такі протези робили й раніше. Єдине — простіший був механізм керування.

«Раніше як було? Кисть могла лише відкриватись і закриватись. Піднімати важкі предмети було неможливо, не було фіксації. А нині можна по-різному програмувати чип. Щоб працювали пальці. Щоб був повний захват. Протез розрахований на 45 кг ваги. А якщо руку стиснути в кулак, то можна віджиматися. Він витримує навантаження до 90 кг. Хоча це на словах красиво. Насправді протези кисті все ще крихкі. Під час різкого й нестандартного навантаження вони ламаються. Скажімо, був у нас хлопець, який впав зі сходів і зламав на протезі палець», — розповідає протезист.

Додає: зараз у нього більше впевненості. Адже 25 років тому українці вчилися, зокрема, й із допомогою колег із Німеччини.

«Наша майстерня була створена за сприяння пана Кройцера, нині покійного. Він воював в Україні, втратив ногу в Італії. Коли він приїхав після падіння залізної завіси в Україну й побачив хлопців з Афганістану, вирішив їм допомогти. Зв’язався з київськими афганцями, і вони направили трьох військових до Мюнхена на протезування. Але в нас у Києві було 44 людини, яким потрібні були протези. Кройцер порахував, що всіх він не зможе в Німеччині забезпечити протезами. І тоді вирішив робити майстерню в Києві. Пішов до влади Мюнхена, у Міністерство соцполітики Баварії, у наше міністерство, вибивав приміщення, яке довго не давали, тому що чиновникам було цікаво, що вони можуть від того отримати. Це був 1991 рік, іще часи СРСР. Тоді ми мали менше впевненості, але відчували азарт. І не було технічних можливостей. Протези були прості. А зараз ситуація змінюється. Можу сказати: держава справді виділяє максимум можливого для військових. Єдине — часом вона не встигає за технологія­ми», — резюмує Стеценко.  

Лабораторія «напалму»

Роман Бурко — людина не тільки 2016 року. Він розпочав власну війну проти російських агресорів ще під час окупації Криму. І його війна триває щодня й донині. Роман є засновником міжнародної волонтерської розвідувальної спільноти InformNapalm, дослідження якої сьогодні охоче читають розвідки країн НАТО та США. При цьому через власні законспірованість і небажання піаритися на ток-шоу в Україні він майже невідомий.

Все, що було в Романа на початку, — акаунт у Facebook, невеликий досвід журналістської роботи, вміння працювати з комп’ютером та непереборне бажання відновити справедливість. Його пости про реальний стан справ у Криму поступово набували популярності. Новинами від Романа стали цікавитися за межами України. Кажуть, горе єднає. Тому не дивно, що першим, хто долучився до інформаційної боротьби як OSINT-дослідник, був колишній грузинський військовий Іраклій Комахідзе, разом із яким Роман Бурко і заснував InformNapalm. Майже без сну та відпочинку вони збирали інформацію про «зелених чоловічків», розкривали їхні таємниці, ідентифікуючи належність до підрозділів армії РФ.

Звичайно, така діяльність не дуже подобалася російським військовим. Якось Роман ледь не дістав кулю за те, що намагався зняти відео про захоплення української військової частини в Криму. Така собі ввічливість від «ввічливих людей». Пізніше ним зацікавилася ФСБ.
Рятуючись від російських спецслужб із захопленого півострова лише з кількома футболками та ноутбуком, у 2014-му він не здогадувався, що з часом стане головним болем для Росії та гордістю України.

Читайте також: Соціологи: «В умовах війни навіть найбільш невдоволені владою утримуються від протестів»

У Львові, де він був змушений зупинитися, власне, і народилася назва InformNapalm та були окреслені головні завдання спільноти. Так Україна вперше дістала власну систему розвідки з відкритих джерел (OSINT). Звичайний блог перетворився на потужний інформаційний ресурс, що поширює розкриті російські таємниці більш ніж 30 мовами. Учасники спільноти майже з усього світу: від Грузії до ПАР, від Канади до Німеччини. Серед головних успіхів — ідентифікація більше ніж 75 підрозділів ЗС РФ, військовослужбовці яких були помічені в Криму та на Донбасі, виявлення агентів Кремля в країнах Європи, збір доказів несанкціонованого перекидання озброєння в Іран, викриття організацій у Західній Європі, які ведуть пропаганду «русского мира» та вербують найманців для участі в бойових діях в Україні на боці РФ. Гучною справою стала публікація Inform­Napalm особистих даних 116 членів екіпажів ПКС РФ у Сирії. Російські пропагандисти назвали витік цієї інформації «надсекретним і небезпечним», хоча вся вона була зібрана по крихтах із сюжетів власне російських пропагандистських відео та з інших відкритих джерел.

Зараз до спільноти прислуховуються на найвищому міжнародному рівні. У 2016 році звіти, бази даних та відеопрезентації з конкретними доказами російської воєнної агресії на Донбасі були офіційно представлені на осінній сесії ПАРЄ та Парламентській асамблеї НАТО в Стамбулі, передавались особисто в руки високим представникам різних країн, зокрема федеральному канцлерові Німеччини Анґелі Меркель. Як жартує Роман, найкраще визнання — погрози від прес-секретаря президента РФ Пєскова та постійні атаки російських хакерів на сайти спільноти.

Попри такі успіхи, InformNapalm лишається саме волонтерською мережею. На відміну від більшості спільнот ця не увійшла до складу жодного силового відомства, щоб не втратити оперативності та незалежності в ухваленні рішень. Зараз це «рій» без бюрократії та формального керівництва чи центру, до складу якого входять не тільки волонтери-розвідники, а й перекладачі та інсайдери з окупованих територій. Крім того, у 2016 році була налагоджена потужна спільна робота InformNapalm з Українським Кіберальянсом (UCA), відомим своєю операцією SurkovLeaks та багатьма іншими потужними хактивістськими операціями ­проти РФ. Мрія Романа — перемогти та повернутися додому в український Крим. А головне — зробити з України одну з найпрекрасніших, найпотужніших та найрозвиненіших країн світу. Країну, яку можна з гідністю передати нашим дітям та онукам. Дещо ідеалістично, але він робить достатньо, щоб дозволити собі мати такі мрії.

Створити пам’ять

Сайт «Книга пам’яті полеглих за Україну» (http://memorybook.org.ua) на сьогодні найповніший інформаційний ресурс про героїв, які віддали життя за єдність і територіальну цілісність нашої країни у 2014–2016 роках. Про кожного із загиблих створена окрема сторінка, де крім загальних біографічних даних автори сайта додають фото, посилання на відео, публікації в інших виданнях, малюнки, теплі слова від родин і друзів тощо. Авторська команда сайта працює безплатно, і це принципова позиція його керівника

Організатор і головний редактор «Книги пам’яті полеглих за Україну» — 41-річний киянин Максим Попов. За фахом він далекий від гуманітарної царини: строкову службу проходив у внутрішніх військах, закінчив Київський національний економічний університет, працює менеджером відомої німецької фірми, яка виробляє шпалери. Однак із дитинства Максим захоплювався військовою історією, бере активну участь у багатьох військово-історичних реконструкціях (серед учасників яких він більше відомий як Макс). У колі його захоплень також автотуризм, спелеологія, гірськолижний спорт та історія рідного міста. Мріяв створити сайт про військову історію Києва й тому самостійно здобув фах веб-дизайнера. Поява цього ресурсу поки що в планах, проте навички з моделювання сайтів стали в пригоді під час роботи над «Книгою пам’яті».

А ще прологом до цього великого проекту для Максима стали січень — лютий 2014 року. Під час подій на Майдані чоловік вступив до волонтерського загону першої допомоги, члени якого виносили поранених і просто під час протестних акцій посеред вулиці зупиняли кров, перев’язували, рятували життя. Він пройшов короткострокові курси та з 26 січня 2014 року чергував на вулицях Києва.  

Волонтери загону працювали з обох боків протистояння. Найбільше в пам’яті Максима закарбувалися події 18–20 лютого. Коли мітингувальники пішли Інститутською й пізніше сталася сутичка, волонтери розгорнули імпровізований медпункт в одному з двориків біля Шовковичної. Туди вели поранених і травмованих майданівців. Міліція не зачіпала, навіть навпаки: якийсь генерал особисто проводжав до медпункту постраждалих. Потім була ніч, коли влада планувала штурмувати Будинок профспілок. Група Максима була позаду лінії міліції та військовослужбовців внутрішніх військ. Тоді вперше Попов побачив смерть зблизька: йому довелося виносити загиблого правоохоронця. А ще запам’яталося, як Максим із товаришем витягували з розлюченого натовпу старшого лейтенанта — з нього позривали всі засоби захисту, зимову куртку й дуже потовкли. Перепало по спинах і його рятівникам.

Читайте також: Військові на Донбасі: добрі, погані, але свої

У найстрашніший момент, вранці 20 лютого, коли волонтери не встигали виносити з Інститутської десятки вбитих і поранених, однією з жертв судилося стати Романові Котляревському, товаришеві Максима. Рятуючи інших, він сам дістав тяжке кульове поранення в ногу. У складі загону першої медичної допомоги Максим Попов пропрацював до квітня 2014-го — він ще їздив до Херсона, де допомагав створювати аналогічну структуру, яку очолив місцевий лікар-хірург Владислав Ковальов. Пізніше Владислав загинув в Іловайському котлі…

З березня по червень 2014 року Максим брав участь у громадському розслідуванні обставин розстрілу Небесної сотні. Тим часом на Сході України спалахнула війна. Чоловік став збирати інформацію про загиблих і незабаром з’ясував, що такою самою діяльністю займаються його товариші по військово-історичній реконструкції з Національного військово-історичного музею України. Було об’єднано зусилля, і 22 липня Максим зареєстрував домен http://memorybook.org.ua/, інформація на якому відтоді оновлюється щодня від кількох десятків до кількох сотень разів.

Упродовж літа — осені 2014 року навколо сайта згуртувалась авторська команда, яка формує різні блоки інформації. Національний військово-історичний музей України, який обробляє офіційну інформацію про загиблих та останки тимчасово не ідентифікованих військовослужбовців, які поховані в Дніпрі, Запоріжжі та Старобільську. Волонтери шукають фотографії, відео та інші дані по соціальних мережах, через сайти, контактують із родичами тощо. В авторській команді є також люди, обізнані в законодавстві, які чітко розуміють, що йдеться про приватну інформацію, і завдання сайта — популяризувати полеглих героїв, але так, щоб, борони Боже, випадково не завдати шкоди їхнім родичам (які, приміром, залишилися на окупованій території).   

На сьогодні сайт містить інформацію про понад 3 тис. загиблих. Місія, яку виконує «Книга пам’яті», — не лише збереження історії загиблих, а й донесення правди про війну на Донбасі та реальну кількість втрат у ній.  

Санта з «промки»

До війни він займався будівництвом, потім трохи писав. Жартує, що був літературним рабом, строчив усілякі рекламні й не тільки статті для всіх можливих видань та сайтів. Потім вибухнув Майдан, ну а далі війна, де побратими по зброї охрестили його Сантою.

На війну Санта, «в миру» Володимир Регеша, потрапив, так би мовити, завдяки соціальному ліфту. Спочатку, власне, нікуди й не збирався. Не було ані розуміння, ані сприйняття всього, що діялося. «Потім загинули друзі, — каже Володимир. — У літаку Ан-30, збитому сєпарами над Слов’янськом у червні 2014-го, весь екіпаж — то були мої дуже хороші приятелі. Ніби по голові дало. Подумав, усе одно чаша ця мене не мине. Тож зібравсь і пішов відразу в «Правий сектор». Це якраз і був згаданий ліфт, найкоротший, найшвидший шлях на передову. «Без усіляких там полігонів та вишколів. Потрапив туди — і так сподобалося, що залишився. Ніде не числюся, нас там немає, але вже більш ніж рік стоїмо в Авдіївці. Промзона і все навколо…» Попереднього армійського досвіду, зізнається Володимир, узагалі не мав. «З воєнки на п’ятому курсі в університеті вигнали за те, що підполковника послав, а в армії не служив, бо рано почав дітей робити», — сміється.

Санта дістав свій позивний не просто так. Іще до війни чим міг допомагав сиротам. Спочатку це були звичайні дитбудинки, але одного разу потрапив в інтернат для дітей-інвалідів. «Там справді злякався, — каже, — наплакався, приїхав додому й через тиждень уже знову їхав до них». Друзі півроку чи навіть рік умовляли, щоб він зробив свою діяльність публічною, розповідав про те, що робить, але Володимир усе відмовлявся. Зрештою дотиснули. Почав писати у Facebook, вийшли сюжети на телебаченні, й завдяки цьому багато людей стали долучатися до допомоги. «Таким чином, у нас є два інтернати для дітей-інвалідів третього й четвертого профілів у Ладижині (Вінниччина) та Меджибожі (Хмельниччина), яким ми допомагаємо».

Допомога найрізноманітніша. Якщо починалося все з підгузків та інших потрібних дрібниць, то нинішні масштаби просто вражають. «Зараз доплачуємо реабілітологам, — розповідає Санта, — держава взагалі не дає таких ставок. Вони мають півставки няні чи санітарки. Відповідно ми доплачуємо їм, щоб працювали повний робочий день, цілий тиждень». Звісно, допомагають доброчинці і з ремонтами, і з закупівлею багатьох необхідних речей. «Часто несподівано виникають нагальні потреби, — каже Володимир, — терміново потрібні якісь ліки чи медичні апарати. Наприклад, з’явилася необхідність в апаратах для відсмоктування рідини з легень чи в антипролежневих матрацах. Звичайно, держава не має на все коштів, тож ми намагаємося закрити ці питання». Схожа історія з кухонним обладнанням. «У нас є діти на перетертому харчуванні, їх годують через зонди. Звичайні побутові блендери, щоб перетирати їжу, не витримують напруги, тому закуповуємо промислові. Держава на це теж кошти, на жаль, не виділяє. Водночас, навіть якщо кошти теоретично є, отримаєш їх у разі потреби нешвидко. Наприклад, коли прориває каналізація. Після процедури оцінювання подають запит на потрібні суми, увесь процес розгляду розтягується на місяць-два, але ж ремонтувати треба вже. Тому є націоналізований ПриватБанк і перераховуються гроші на все необхідне. На доплати реабілітологам, на преміювання найкращих працівників тощо».

Читайте також: Ті, хто сказав «ні». У чому значення референдуму 1 грудня 1991 року

Звідки ці суми беруться? Ну як звідки? Від добрих людей, звісно. «95% — це те, що передають громадяни. Є постійні доброчинці, які щомісяця кидають на картку. Довіряють. Часом після якихось дописів у Facebook я виставляю свої реквізити, і тоді теж дуже багато людей скидає. Коли Андрій Єрмоленко зробив новий логотип для партії УКРОП, він 50 тис. одразу мені віддав. Ну а чого взагалі не вистачає, те береться вдома в тумбочці».

Останнім часом Санта відвідує своїх друзів рідше. Колись щомісяця просто із фронту приїздив до Києва, завантажував машину та їхав по інтернатах. Нині таке вдається лише раз на два місяці. А позаяк із Ладижинським інтернатом були проблеми (його хотіли закрити), то, коли виривався з фронту, найперше їхав вирішувати ці питання, а потім уже до дітей.

«Узагалі допомагати намагаємося не лише функціонально, — каже Санта, — а й щоб вихованцям це давало якесь естетичне задоволення. У Ладижині створили сенсорну кімнату, в Меджибожі — більярдну, для якої наші друзі безплатно віддали новий стіл». Там-таки, у Меджибожі, облаштували міні-ферму, де вихованці самі доглядають за тваринами, годують їх, гуляють із ними, прибирають. «Намагаємося робити так, щоб хлопчики та дівчатка не просто сиділи й байдикували, а чимось займалися. До цього проекту долучилося дуже багато людей. Я попросив наших друзів із гурту «ДахаБраха» — вони дали доброчинний концерт, усі кошти від якого пішли саме на цей задум: реконструкцію приміщень, закупівлю тварин.

Та й узагалі здружилися ми вже з дітьми. Телефонують щодня, питають, чи ще живий».

Новий дім для «Рукавички»

Ці діти, які самі вже народили дітей, нікому не потрібні: самотність, яку такі жінки передають із покоління в покоління, множиться в державних закладах. З інтернатів та дитячих будинків вони виходять, не маючи звичайних побутових навичок, а головне — не вміють любити й піклуватися. Бо саме цього там вони бачили найменше.

Вікторія Федотова — керівник НГО «Мартін-клуб», яку заснувала група небайдужих майже 20 років тому в Макіївці Донецької області для створення простору реабілітації молодих матусь, що опинились у скрутних життєвих обставинах. Вони почали працювати над соціальним проектом «Дитяче село» — через кілька років уже функціонували три повноцінні соціальні доми. А влітку 2014-го були змушені прийняти непросте рішення: разом зі своїми родинами евакуювати частину підопічних із дітьми. На жаль, щоб не наражати на небезпеку всю групу, жінок, які не мали документів, довелося залишити в Макіївці. Але, як каже Вікторія, їх досі підтримують. Більше розповісти про тих, хто зостався на окупованій території, не можна.

«Ми купили будинок у селі Орлівщина Новомосковського району на Дніпропетровщині. Так з’явилась, а точніше переселилася, наша «Рукавичка» — будиночок, де ми приймали матусь із малюками, яким нікуди було йти. Майже всі наші дівчата мають складні стосунки із суспільством, рідними, собою. Є ті, хто ніколи не бачив своєї матері, виховувався в інтернатах чи спецзакладах; хтось пройшов через виправну систему. Деяким держава навіть забороняла виховувати своїх дітей, чіпляючи ярлики та шифри. А в нас вони навчаються ставати передусім матусями. Уявіть, нам доводиться навчати їх бавитися з малюками, бо вони доти поводились як няньки з інтернатів: щоб діти не розкидали іграшки, просто ховали їх. Їм не вистачає того, що для інших є звичним і буденним. Нещодавно знайшли в селі літню жінку, що колись працювала завідувачкою дитсадка. Запропонували раз на тиждень за мінімальну оплату приходити в «Рукавичку», займатися з дітьми. Це символічно: майже всі Тимофіївну почали називати бабусею. Бо справжніх бабусь ніколи не бачили…» — розповідає Вікторія про своїх 9 мам і 13 дітей, які нині перебувають у «Рукавичці». І додає: «Рукавичка завжди здається меншою, тепер головне, щоб ведмідь не притулився, бо луснемо!».

Дивовижно, але Вікторія допомагає там, де всілякі служби та органи розводять руками. Маю особистий приклад «швидкої допомоги»: до «Рукавички» довелося таємно відправити вагітну жіночку з трирічним хлопчиком, яку бив чоловік. У неї десь біля лінії фронту жила мати, але шукати підтримку там, де її не було з дитинства, не варто. Так в Інни з’явилася нова сім’я, де народилась її друга дитинка — дівчинка Вероніка. Перед народженням лікарі поставили малечі невтішний діагноз: вочевидь, далися взнаки побиття й психічне навантаження матері. У «Рукавичці» вже готувалися шукати гроші на термінову операцію відразу після народження дитини. Але підтримка оточення, своєчасна діагностика, наполегливе лікування, за яким наглядала Вікторія особисто, зробили чудо: нова мешканка «Рукавички» побачила світ цілком здоровою.

2016 року Вікторія та її однодумці вже почали приймати нужденних із Дніпропетровщини: проект переріс суто допомогу переселенцям. Біля «Рукавички» з’явився дитячий майданчик, де справді постійно тусять місцеві дітлахи, бо соціальний простір став поштовхом для розвитку сільської громади. Нині, скажімо, є плани створити спортивний майданчик для підлітків. Разом із партнерськими організаціями у восьми областях України поширюють таку практику підтримки родин із дітьми, що мешкають у сільській місцевості. За цей рік «Мартін-клуб», що існує тільки на гроші меценатів та гранти, допоміг за принципом «кейс-менеджменту» (допомога від виявлення проблеми до її вирішення) 906 родинам. А ще започаткували принципово новий етап соціалізації, створивши соціальний простір «Кенгуру», про цілі якого розповідає Вікторія Федотова: «Коли ми бачимо, що жінка вже дістала мінімум навичок і підготувалася до самостійного життя, переводимо її в інший простір — модель «Кенгуру». Разом починають жити дві чи три родини, але вони мають свої бюджети, повинні самостійно приймати рішення. Ми вже не вирішуємо їхніх проблем — тільки допомагаємо й тримаємо руку на пульсі. Це майже «випускний екзамен» перед повністю самостійним життям».

Таке спрацьовує. Хтось із «випускниць» уже пішов у самостійне життя, а деякі навіть перетворилися в «Рукавичці» на наставниць. Це надихає активістів на нові проекти, потребу в яких диктує час. Вікторія, котра нині з чоловіком і трьома синами мешкає в Дніпрі, почала працювати за новою ініціативою, що має назву «Брати по зброї». Це програма соціалізації демобілізованих воїнів. До них, як завжди, у держави руки ще не дійшли…

Жити в раю, коли вдома пекло

Дві доньки Олександри Михайлівни Стародубцевої з родинами мешкають на іншому континенті. Вона теж намагалася, поруч із дітьми та онуками, жити в любові та статку. Але повернулася, коли в Україні почалася війна: каже, жити в раю, коли вдома пекло, неможливо. Її маленька квартира в центрі Бахмута схожа на музей чи картинну галерею: із чотирьох років жінка вишиває хрестиком. Жодного вільного місця на стінах. Як професійний екскурсовод розповідає про своє довге життя, показуючи картини: «Це вишите родинне дерево. А ось зворушлива скрипка з трояндою: історія сходження на музичний Олімп старшої дочки Інни, яка зараз навчає музики дітей у Квебеку. А ось ця картина про Венецію для молодшої дочки Міли. Вона з дитинства мріяла про подорожі, вивчала іноземні мови. Як стала студенткою, часто їздила різними країнами перекладачкою, познайомилася з майбутнім чоловіком. Вони мешкають у Вашингтоні. Я теж три роки прожила з ними, але зрозуміла, що не можу без рідної України. Ось ця картина, на якій зображено самотнє дерево, якраз про ностальгію і моє життя в еміграції».

Читайте також: Неспокійний День Гідності: броунівський рух, подекуди погроми

Зараз вона передає в Америку вишиванки та ляльки-мотанки для чотирирічної онуки, як це було з діда-прадіда в Україні. А дорослий онук хоч і знає чотири мови, проте з бабусею по Skype спілкується тільки українською.

Чи всиділа б вона просто у своїй заквітчаній квартирі, якби війна була зовсім поруч? Це про будь-кого, тільки не про бахмутську «залізну леді» Стародубцеву. У свої «майже 18» вона вирішила, що воюватиме з ватніками своїм дуже специфічним способом. Понад півроку в мороз та спеку вона щоранку виходила на центральну тролейбусну зупинку з палицею та саморобним плакатом, на якому був зображений Путін із бокалом шампанського: «За дебілів! Без вас не було б і мене!». Друзі та знайомі відмовляли: це в місті, де лінія фронту на відстані десятка кілометрів. Ви не уявляєте, які баталії щоразу відбувалися біля цього плаката: ті, до кого зверталася бабуся, чомусь дуже швидко себе впізнавали! Поліція навіть була змушена поставити чергового біля цього пікету, щоб гарантувати жінці безпеку. Але, на жаль, одного разу її дуже штовхнули, Олександра Михайлівна захворіла та полишила спроби щось довести тим «дебілам»…

Бо в неї важливих справ ще багато. Наприклад, вишила портрет Дмитра Чернявського, першого земляка, Героя України, що загинув у Донецьку на проукраїнському мітингу в 2014 році, й передала його до місцевого музею, де формується експозиція про нашу війну. Зараз усі свої сили, зв’язки та можливості жінка віддає дітям, чиї батьки поклали життя, захищаючи Батьківщину. Вже рік опікується родиною добровольця, що загинув у 2014-му біля Бахмута. На жаль, мама не була офіційно в шлюбі з батьком маленького Олексійка, тому жодної допомоги від держави дуже нужденна родина не отримує. Це ще прикріше, бо дитина має вади розвитку. Після того як військові лікарі, що несуть службу в бахмутських шпиталях, допомогли направити хлопчика на обстеження, він отримує щомісячну грошову допомогу на лікування, яку збирає саме Олександра Михайлівна. Завдяки такому піклуванню родина змогла знайти та винайняти житло на Дніпропетровщині, бо дім лишився на окупованій території. Мама Оксана працює в дитсадочку, куди ходить Олексійко. А майже щомісяця малеча отримує подарунки від «бабусі Олександри»: теплі речі, розвивальні іграшки, книжки, фарби. Може, хтось скаже, що дрібничка, але для хлопчика це важлива допомога.

А ще вона пише листи на передову. Бо за станом здоров’я Олександра Михайлівна вже навіть не виходить на вулицю. Але чи заважає це людині, яка не може стояти осторонь: «Дорогі мої діти! Як я хочу простягти руки над вами і захистити вас від ворогів! Як я хочу хоч чимось допомогти вам, але я вже така стара, що сили залишилися тільки на слова. Діточки мої рідні, спасибі вам за те, що ви даєте можливість залишитися живими і малим дітям, і людям похилого віку. Знайте, що ви проливаєте свою кров за нашу святу землю, кращої від якої немає у всьому світі»…

Не забути політв’язнів

Геннадій Афанасьєв — політв’язень, «терорист групи Сенцова», активіст. У момент, коли почалася російська окупація Криму, долучився до громадянського спротиву їй. За це, власне, і був затриманий росіянами в Сімферополі. РФ звинуватила його в участі в терористичному угрупованні, вчиненні двох терактів, підготовці до ще одного та спробі незаконного придбання зброї. За такі «злочини» йому загрожувало сім років колонії суворого режиму та ще півтора року обмеження волі після звільнення. На «досудовому етапі» його, вдавшись до тортур, переконали піти на угоду зі слідством. Афанасьєв дав свідчення проти Олега Сенцова та Олександра Кольченка, а також «зізнався» в нібито скоєних злочинах. Пізніше від своїх свідчень відмовився. У жовтні 2015-го його перевели в колонію для «відбування покарання», а в червні 2016-го разом із Юрієм Солошенком обміняли на організаторів так званої Бессарабії Олену Гліщинську та Віталія Діденка.

«Коли нас звільняли, не вірилося, що по нас приїхало стільки машин, що кортежем у годину пік везуть Москвою в аеропорт, де чекає приватний літак. Не вірилося, що це роблять заради нас. Бо, коли стоїш на російській землі, здається, що зараз росіяни передумають, щось станеться. Зустрічали нас Святослав Цеголко, Ірина Геращенко, журналісти з камерами, пілоти. І всі щось казали. А нам незручно, ми не розуміємо, що відбувається. Нам накрили стіл, але ми майже не їли, хоча були дуже голодними. Коли приземлилися, ми з Юрієм Даниловичем вийшли, обнялися. Репортерів не було. І ми стояли, дивилися на небо, на хмари. Це найпотужніша емоція була. Але й за три–чотири місяці після повернення до кінця не усвідомлював, що для мене все закінчилося», — розповів Тижню Афанасьєв.

Після повернення в Україну він поновив свою активістську діяльність. Постійно бере участь в акціях із підтримки політв’язнів у РФ, кримських татар та ін. Крім того, Геннадій, як і його колега Юрій Яценко, долучився до роботи МЗС. Афанасьєв став спецпредставником Міністерства закордонних справ та радником міністра Павла Клімкіна на громадських засадах. А ще співпрацює із Центром громадських свобод, який запустив кампанію Let my people go, як експерт залучений до роботи із «КримSOS». Зокрема, за завданням платформи при МЗС, яка займається темою ув’язнених, він спільно з «КримSOS» розробляв інтерактивну мапу з порушень прав людини в Криму.

«Після Майдану повернувся до Криму, почалася окупація. У цей момент я зайняв чітку громадянську позицію, допомагав організовувати акції. У той час прийшло розуміння, що займаюся важливою справою, яка може на щось вплинути. Тоді відчув себе справжнім громадянином. А повернувшись додому, зрозумів, що в РФ залишилося багато українців, яким треба допомагати. І ще одне: я маю свідчення й докази, які є унікальними. І це знання треба використовувати, що ми й робимо на міжнародній арені, задіюючи дедалі більше друзів для України. Зараз іще намагаюся долучитися до реабілітації ветеранів, допомагати їхнім родинам. Іде війна, і залишатися осторонь не можна», — переконаний він.

В умовах, створених російською каральною системою, для політв’язнів-українців важливою є підтримка суспільства: від написання листів до акцій протесту. Особливо відколи затриманих побільшало. Нині кількість українських бранців Кремля перевалила вже за четвертий десяток. Водночас, як вважає Афанасьєв, слід із розумінням ставитися до «свідчень», які дають люди в неволі. Адже російські силовики вміють умовляти.

Читайте також: In time проти «української пропаганди» За російську?

«Наші політв’язні мають знати, яка за ними хвиля підтримки від громадськості. Але, на жаль, це не допомагає під час тортур. Скажімо, коли по Захтею та Панову пустили струм, вони «заговорили». Хлопців важко звинувачувати в тому, що дали «свідчення». Просто це росіяни. І вони катують людей. Звісно, затримані відмовилися від своїх показів, щойно до них прийшли адвокати», — зазначає активіст.

Листи, які пишуть ув’язненим, відіграють важливу роль у їхньому житті. Так, 21 грудня правозахисники запустили марафон листування з українцями в російських тюрмах. Як розповідає сам Афанасьєв, якщо листів буде багато, це навіть може вплинути на ставлення керівництва тюрем до ув’язнених. Крім того, легше переносити полон, а вільний час зайнятий листуванням. Крім листів громадськість може допомогти своєю участю в акціях протесту.

«Кожна акція — це ЗМІ. Що більше ЗМІ, то більше шансів підняти прізвища в’язнів на міжнародній арені. І достукатися до євродепутатів. Щоб вони бачили ситуацію серйозно й розуміли, що то не іграшки. І це запобігає катуванню. Скажімо, так нам вдалося витягти Ільмі Умерова з психіатричної лікарні», — наголосив Афанасьєв.

Водночас залишається низка проблем. Зокрема, відсутність законодавчо закріпленого статусу політичного в’язня. До того ж, як пояснив активіст, наразі держава не передбачає фінансової підтримки полонених та їхніх сімей. Для прикладу: щоб мати Кольченка змогла побачити свого сина, їй необхідно зібрати 25 тис. грн на квитки.

«Це надзвичайно дорого. Передачу відправити також дорого. Навіть акція з написання листів передбачає певні фінансові витрати. Іще в нас понад 70 дітей, які внаслідок «роботи» російської каральної системи залишилися без батьків. Якщо їх вивозити за кордон на відпочинок, потрібен дозвіл рідних. А вони за ґратами. Тоді треба домовлятися з таборами в Україні. Адже діти зростають у стані стресу, їм треба відпочивати. А що як вони захворіють? Чи ще щось? Я не кажу, що ми маємо брати ці сім’ї на утримання, але, думаю, українське суспільство здатне допомогти грошима. Йдеться не про мільярди. Власне, у цьому напрямі й планую працювати. Нині ­завершуємо створення громадської організації, у якої буде доволі ­широкий спектр завдань. Так, я таким ніколи не займався, але треба вчитися. Врешті, за спроби по руках ніхто не надає», — зауважує ­Афанасьєв.