Скільки книжок про здвоєних близнюків можна згадати на раз-два? «Близнюки» Соні Мукерджі, «Ангел, скинутий з небес» Пера Улофа Енквіста, «Одна» Сари Кроссан, «Половина життя» Шеллі Джексон, «Тринадцята казка» Діани Сеттерфілд, «Розсічення» Абрагама Вергезе, «Дівчата» Лори Лансес… Особливо напружуватися не довелося — чесно кажучи, таких книжок не так уже й мало, а в 2010-х тема активно пішла в янґедалт. А значить, мотив здвоєних близнюків якимось чином кореспондує з гострими проблемами самоідентифікації (бо це якраз фішка янґедалту): абстрактність безпосередньо недоступних читачеві досвідів дозволяє історіям здвоєних близнюків ставати такою собі лабораторною метафорою для розмови про щось іще, окрім біографії двох людей. Мабуть, це таки привід поговорити про ставання-собою.
«Асинхронія» Екатеріне Тоґонідзе вийшла у Сакартвело 2013 року і стала романним дебютом авторки (доти Екатеріне впевнено працювала в жанрі новели на полі соціальної прози). Флеш-роман розказує історію двох близнючок, Діани й Ліни, вони ішіо-омфалопаги, з’єднані хребтами у формі літери Y. (Судячи з опису тіла близнючок, прототипом для них стали сестри-американки Гензел, Ебіґейл і Британі, вони, здається, є й однолітками героїнь Тоґонідзе.) І в цій історії важить саме наголос на «ішіо», бо вона якраз про серце: ця книжка досліджує, наскільки здатність людини любити залежить від соціалізації, а наскільки є вродженою. Сердець же у близнючок — два.
Фокус у книжці припадає то на близнючок, то на університетського викладача Ростома Морчиладзе. Починає цю історію саме він, Ростом.
(Ростом — грузинська версія Рустама. Історія багатиря Рустама з «Шах-наме», народженого, коли його матері розрізали черево за порадою птаха-Семурга, а сам він згодом випадково вб’є свого єдиного сина, величні і болісні, як то завжди буває за Доби Героїв, родинні стосунки Рустама — все це має бути десь на споді літературної пам’яті, поки ми читаємо про Ростома та дівчат. Адже то там, то тут подибуємо і те розсічення заради народження, і цих птахів-пророків, і, власне кажучи, дітовбивство. Алюзії під рукою.)
Отже, Ростом живе сам, осиротілий і нежонатий. Часом його ваблять юні дівчата, схожі на портрети Модильяні, але він придушує то в собі. Часто згадує про матір, портрет якої висить на стіні, й та досі контролює синка. Ростам отримує листи і повідомлення: міський морг закликає його або організувати похорон своїх дітей, або сплатити за зберігання тіл. У першій же сцені перед Ростомом лежить такий лист, а фоном — новина по телевізору: закривають міський цирк (тут скоріше напівлегальне вар’єте). Обидва ці повідомлення — місток від Ростома до дівчат.
Уже абсолютно точно ясно, що він — батько близнючок, який їх не знав чи волів не знати. А цирк? В одному з віршів Ліна марить про вибір, котрий їм із Діаною надало життя. Вони можуть стати дружинами мусульманина, котрому дозволено мати дві жони, а за довгою чадрою ніхто не побачить їхнього тіла. Можуть стати монахинями — роба скриє «роздвоєну душу», а Господь-бо мусить їх любити саме за неї, двічі-душу. І нарешті, вони можуть виступати в цирку… Заміж близнючки не вийшли. І до монастиря не подалися.
На стіні в кімнаті дівчат висить портрет Елене — їхньої покійної матері, й вона страх як схожа на дівчат із портрету Модильяні. А Ліна і Діана схожі на маму. Ми познайомимося з дівчатами 6 березня, коли Діана зробить перший запис у щоденнику, а потім свої нотатки почне писати Ліна. А попрощаємося 11 вересня, коли спочатку Ліна, а потім Діана залишать у зошитах останні записи. За пів року стається сила-силенна подій.
Ліна і Діана живуть за містом, у глушині. Дівчатам заборонено виходити з хати, й про них ніхто не знає, окрім дядька Зази, котрий час від часу привозить їм смаколики і дрібнички. Опікується дівчатами бабуся, колишня вчителька, яка суворо попереджає: зовні — люди, які бажають дівчатам зла, насамперед лікарі. Коли бабуся слабне, дівчата не викликають лікаря. Бабуся помирає, стається величезний розлив ріки поблизу (ні, це не великий тбіліський паводок, він стався у червні 2015-го, а книжка вийшла раніше, хоча опис аж надто схожий), їхній дім змивають води, але дівчат рятують і доставляють до лікарні. Тепер світ може побачити їх, а вони — побачити світ.
Дівчата не написані як допельґенґери (хоча до цього текст часом прямує: Ліна легковажна — Діана пильна, Ліна залюблюється — Діана закривається, Ліна бісексуальна — Діана асексуальна, Ліна-емоція — Діана-інтелект тощо; але історія вчасно себе осмикує і не надається до спрощення). Вони — дві цілісні особистості, дуже різні, й насправді їм важко вжитися. Дівчата погано ходять: кожна контролює свою ногу, ходьба вимагає надконцентрації, щоби синхронізувати рухи. Зрештою, їх змусять навчитися танцювати. Показовий момент у лікарні: Діана перебуває без свідомості, Ліну оглядає лікарка. Торкається Ліни, перевіряє рефлекси, питає, що та відчуває. Потім починає торкатися тіла Діани і питати, що відчуває Ліна. Ліна не може зрозуміти самого запитання: чому вона має відчувати щось, коли торкаються її сестри? Їхня смерть у фіналі — наслідок того, що скільки б самі близнючки і люди поруч не казали «У вас на двох — одне тіло», Ліна і Діана сприймають себе як двох різних людей, автономних душевно й тілесно. «Дві роздвоєнні душі», — скаже Ліна і бідкатиметься, що навіть у її рідній мові не існує слів, котрі точно передали б її стан і відчуття.
А тим часом горе-пророки у вставних розділах зі спогадів Ростома п’ють за взаєморозуміння і наголошують: краще смерть, ніж самотність.
Німецький переклад книжки так і звався — «Самотні сестри». Він позиціонувався як роман про людей з інвалідністю.
Тоґонідзе є вельми помітною активісткою спільнот людей з інвалідністю, тож таке потрактування романів вочевидь пов’язане саме з цим. Та і герої Тоґонідзе завжди ідентифікуються через якусь фізичну ознаку. Скажімо, дівчина з оповідання «Ураган Марго» не вимовляє літери Р і має родиму цятку на щоці. Це перше, що ми про неї дізнаємося, бо вона саме так нам і відрекомендовується: довге волосся, довга шия, нема літери Р і є велика родимка. Це типовий для авторки і вельми дієвий прийом. Але, як на мене, назвати її прозу автоматично дісейбл-прозою (хоча цьому напрямку роман щонайменше заборгував) було б нерозумно, це зводить «Асинхронію» до конфлікту самотності та ізоляції. Ризикну припустити, що «Асинхронія» — все-таки роман ідентичності, в якому інвалідність є фактором, але не темою. Навіть ота вже згадана побіжно Марго розкаже, що родиму плямку мати «поставила» їй спеціально, коли донька була в утробі. Адже в такий спосіб картвельські матері буцімто здавна позначали своїй дітей, щоби тих не викрали лезгіни (бо плямки — ніколи не просто-плямки, але передовсім таки родимі).
Стежимо за руками?
На стіні в кімнаті дівчат висить мапа — здається, політична карта світу. Вона тут затуляє щілини, щоби менше було протягів у халабуді, що її утримує бабця на копійчану вчительську пенсію. Вся карта одним шматком не влізла, тож її роздерли на дві половини і потім наклеїли. (Мені так цікаво, де саме пройшло це розсічення — але ні, не підкажуть, залишають уяві читача.) Дівчатка певні: місця, де вони живуть, нема на жодній мапі, вже точно не на цій. Вони говорять про бабусину хату, та міркують, мабуть, таки ширше — про країну.
Ростом, намагаючись з’ясувати щось про близнючок, шукає разом із таксистом дім, де колись жила Елене. Вулицю перейменували, тепер вона зветься вулицею Джамарджашвілі, Ростом і не чув про неї. Таксист пояснює: вулиці перейменували на пошану полеглих у Серпневій війні. Лементує для годиться: нашу молодь убивають весь час — то в Афгані, то от тут, — і додає: «Хоч би дописали “світлої пам’яті”, щоби усе було пристойно». Сама «гола» згадка про полеглих — непристойна. Сама Серпнева війна, не «посилена» іншими інтервенціями-окупаціями, непереконлива. Будинок вони знаходять, там Елене ясно що давно не живе, вона мертва. Тепер це дім Зази, який продав дівчат у цирк — фактично в бордель, — бо колись зненавидів їхнього батька.
У романі в принципі відбувається таке собі зависання на 2008 році. Складається враження, що ця дата притягує до себе. От є момент, де дівчата читають роман нобелівської лавреатки про світ, розділений на жінок і чоловіків. У тому світі от-от почнеться війна, все завмирає в очікуванні. Йдеться про Доріс Лессінґ, нобеліантку 2007 року — згадка про «Тріщину» (здається, то вона була) перетворюється на картинку про «день напередодні». Скоро по тому захворіє бабця.
Такі штуки — не знаю, наскільки свідомі — створюють напруження в творі, який очевидно не є політичним висловлюванням такого штибу. У передмові авторка пише: мовляв, коли до мене звернулися з України щодо перекладу роману, я була певна, що мене питають не про «Асинхронію», а про інший роман — той, що про війну. «Коли країна у стані війни, — пише вона в передмові до українського видання, — неможливо думати про неї в будь-якому іншому контексті, дивитися на неї з іншої точки зору»… Це двосторонній рух, знаєте, і от я своєю викривленою оптикою бачу таке. Серпнева війна тут переживається як така собі ініціація, яку пройшла — точніше, мусила би пройти — країна. Ініціація, що мала би принести дорослішання і перехід на інший рівень, але непомірна жорстокість, буквальне зіткнення з неконтрольованим насиллям спричиняє втрату-себе. Ініціація — власне, протилежність хаосу, яке несе насилля, вона — спосіб той хаос контролювати. І от нам кажуть: «Бери щось, що ти мусиш пережити», — і дають те, що ти не знаєш, як пережити. Виходить антиініціація, яка прикидається лімінальними процесами.
Про це, власне, й оповідає історія близнючок (як би так її розказати, щоби не заспойлерити… не зумію: не читайте далі, якщо ще не читали роман).
У цирку з дівчатами працюють і інші люди — гримерка, фокусник, танцюристка, акробати, хтось іще. Якось вони вирішують, скажімо так, розіграти сестер. Це обертається на акт лютого фізичного і психологічного насилля. Ми почуємо згодом голоси з того кола, куди мали увійти сестри, якби пережили випробування насиллям, нам дадуть пряму мову злочинців. Ці голоси — два з них із російським акцентом, до речі — щиро не розуміють, у чому проблема. Ну поболить, ну поплачеш, ну зростеться розрив, але ж ти станеш одним із нас, що не ясно, це честь — бути навіки символічно прив’язаним до свого ката спільністю вашого досвіду насилля. Мене били, я б’ю, ми ж родина, ми ж цейво, брати, ну майже… І дівчата виходять із цього кола насилля не через спротив — у них нема інструменту до спротиву, — а через добровільну смерть.
Розумієте, про що я? І так, роман «Асинхронія» Екатеріне Тоґонідзе навряд саме про це. Мабуть, так: він точно не про це. Але коли в країні точиться війна, ти бачиш її всюди. «Асинхронія» таки актуалізує проблеми ідентичності, просто не в один очевидний спосіб, а в різні неочевидні.
Але може таки бути, що це просто історія двох з’єднаних близнючок, яким дуже не пощастило зустрітися в житті з людським ставленням. Дівчата, які народилися з талантом і гострою потребою любити, потрапляють до світу, який виховували цієї любові нікому просто так не віддавати. І така історія теж буде цікавою: кого ми звемо потворами в світі, який майстерно штампує потвор.