Аскет із літературного скиту

Валерій Олександрович Шев­­чук – автор десятків кни­­жок, із яких художньою прозою є хіба що третина. Він один із небагатьох направду популярних (хоч Шевчук цього слова й не любить) представників старої гвардії української літератури. І хоча цей письменник вважає, що література «не підлягає законам базару», його книжки запитують у книгарнях не рідше, ніж твори Андруховича й Карпи. Шевчук – людина сувора, зацікавлена ті­­льки в одному – аби не заважали писати. Його кабінет на Соло­­м’янці нагадує печеру самітника: стелажі з книжками від підлоги до стелі залишають досить вузький прохід і малесенький закапелок для письмового столу. Тут панує атмосфера творчості й родинного затишку: повсюдно десятки світлин – із дружиною, друзями, братом, дітьми, онуками… Проте домінують книж­­ки – ретельно каталогізовані (це помітно за наклеєними на обкладинки па­­пірцями) старовинні фоліанти. Літописи, хро­­­­ніки, словники… Валерій Шев­­чук погодився по­­говорити з Тижнем за умови збе­­реження особливостей мовних норм, яких він дотримується.

Невпізнана історія

У. Т.: Який період в українській історії є вашим улюбленим?

– Загалом мене цікавлять усі періоди української історії – в кожному з них намагався щось пізнати непізнане і то чи зі спонук письменницьких, чи наукових історичних, адже за фахом я історик. Коли ж казати про літературне освоєння, то через оповідання, повісті, есе, романи намагався охопити всю нашу історію від дохристиянських часів до тих, у яких мені дав Бог жити. Навіть свідомо уладновував твори в різночасні так, щоб більше чи менше з’явити наше минуле, а це значить для мене – пізнати українську людину не в типовому, а в індивідуальному її зарисі. Нудно було б перераховувати ті твори, написано їх чимало, але творилися вони так. Найбільше однак уваги віддав епосові бароко, тобто XVI–XVIII століття, особливо як історик: тут у мене є і монографії, і розвідки, й збірки з перекладами пам’яток при їхньому науковому осмисленні, зрештою, маю немало й літературних творів своїх і зібраних антологічно чи в тематичних виданнях. Сучасна ж історична проза не вельми багата, але цікаві зразки творять Василь Шкляр, Галина Пагутяк та інші.

У. Т.: Ви ґрунтовно вивчаєте пласти польсько-української культури XVI – І половини ХІХ ст. Чому саме ця тема й цей період? І чим цей культурний шар відрізняється від українсько-московської культу­­ри XVII –XIX століть?

– Тут є кілька причин. Річ у тім, що українська культура – багатопластове явище: крім питомих форм, будучи в колоніяльному становищі, має форми й міжнаціональні, яких також не можна оминати увагою, інакше своєї культури не збагнемо. Щодо польсько-укра­­їнської ку­­ль­­тури, мій інтерес, можливо, здобув стимул через голос крові: батько був українцем, а мати писалася полькою – за її лінією маю дотичність до шляхетства Річі Посполитої, але після повстання 1831 року мої предки Малецькі були шляхетського звання позбавлені. Не можу певно сказати: чи був це рід справді польський, чи полонізований український (через прийняття ри­­мо-католицької конфесії), певніше – останнє. Але стимул вивчати саме україн­­сь­­ко-польські культурні чи істо­­ричні явища в мене наявний.

А чому саме цей період? Бо саме тоді українці входили в державне тіло Річі Посполитої, де керманичами були польські королі. З другого боку, саме укра­­їнсько-польський культурний прошарок залишався досі мало вивчений, хоча його можна назвати якісно потужним, а кількісно витворив значну кількість пам’яток. І їх треба було, освоївши, повернути в контекст української літератури або ж розглядати як міжнаціональні явища.

Пласт українсько-москов­­сь­кої літератури в XVII столітті був дуже невеликий, бо Росія тоді залишалася порівняно з Україною цілком дикою і замкненою перед Європою, хіба залітали в Московію нечисленні українські культуртрегери (Ісая Кам’янча­­нин, Славинецький, Са­­тановський, По­­лоцький) – усе це досить вивчено. За Петра І розпочалася геноцидна акція супроти України: окрім нищення фізичного (канальні роботи, далекі військові походи) до Московії було насильно вивезено основну ос­­вітню, культурну й церков­­ну силу, яка зайнялася актив­­ним культуртрегерством (у позитивному значенні цього сло­­ва) і підтягла дику північну країну коли не до свого, то близького собі рівня. Цей процес тривав усе XVIII століття, пере­­хо­­дячи поступово до культурної агресії Московії супроти України, а піс­­ля знищення Козацької держави, а з нею української освітньої системи з русифікацією її в ІІ половині XVIII – І половині ХІХ століть, з’явилася досить сильна українсько-росій­­ська і ро­­сій­­сько-українська, мож­­на її назвати малоросійською, культу­­ра. Явище Миколи Гоголя – яс­­кравий тому приклад, та й не тільки Гоголя тут можна назвати, а й десятки інших імен. Я цю про­­міжну культуру вивчаю також.

КУЛЬТУРНА МІМІКРІЯ

У. Т.: В одному з інтерв’ю ви порівняли громадян України з «радянським народом» і сказали, що «держави Україна» не існує. Це було ще за президентства Ющенка. Що скажете тепер?

– Не треба перекручувати того, що я сказав насправді. Не міг я казати, що держави Україна не існує, бо її існування – загальновизнаний у світі факт. Я ж казав, що не існує Української держави в Україні, тобто держави українського народу, а не населення України. Не всі в ній українці, є немало представників інших етносів, підчас українцям ворожих. Навіть за правління Ющенка українськість держави була більше декларативна, ніж реальна. Вважаю головною вадою попереднього правління його яло­­­вість у національному питанні та культурній політиці. Нічого не було зроблено, щоб засоби масової інформації стали справді, а не видимо, українські, так само і при творенні культурних фондів – не як фінансових організацій, а у формі систематичних видань української літератури, пропаганді власного образотворчого, музичного мистецтва, домінування українських театрів, творення національного кіно, а не поодиноких жахливих російських мульок, сприяння музеям, бібліотекам, які, за допомогою держави, мали б стати українськими. Все нікчемно животіло, тиражі наших книжок стали смішні. Не освоєно достатньо радіо (один лише канал «Культура», який можна назвати справжнім), а телевізійні засоби допущено в чужі для України руки. Таким чином, упровадження української культури в народ творилося на мімікрійному рівні, а отже, не було й упровадження в життя української національної ідеї, хоч кожна нормальна національна держава свою національну ідею кладе в основу основ, адже без цього будь-яка держава буде слабка. Результат уже маємо: саме така ялова політика й посприяла приходу до влади відверто антиукраїнських сил, що сповідують малорусизм і готують нашому народу нове поневолення. Перспективи сумні. Й жодних нових вартостей, ідей, принципів нова влада не несе, бо її ідеї і принципи – повернути Україну в позавчорашній день, а це вже загрожує існуванню й тієї аморфної держави Україна, яку творили попередні її керманичі.

У. Т.: Чому, на вашу думку, література української діаспори досі не стала популярною в Україні? Меншовартісна? Не дотягує до нашого рівня? Чи просто чужа для сучасних українців?

– Література української діяспори, що тільки частково твердо ввійшла в загальноукраїнський культурний контекст, попри свою потужність, мало відома через недостатнє освоєння. А в кращих своїх зразках вона цілком сягала світового рівня, має свої шедеври, при тому справжні, а не дуті, особливо в прозі. Вважаю, саме ця література заповнила зяючу порожнечу в питомій літературі, тобто твореній на власній землі, що утворилася після фізичного знищення творців літератури 1920-х. На моє переконання, тоталітарна, соцреалістична література з її стовпами і стовпчиками творилася, як і наука історія чи літературознавство, на фальшивих, псевдоестетичних та псевдонаукових підставах і її інакше, як ерзац-літературою не назвеш; оця література і є меншовартісна. Частина діяспорної в Україні перевидана, а певною мірою й ні – навіть у своїх шедевріяльних зразках. А чому не здобула, як ви кажете, «популярності»? А тому, що не було проведено усвідомчого акту через засоби преси, яка в нас переважно російська і антиукраїнська, телебачення (також переважно російське) та інші засоби культурної пропаганди. Отож і стався парадокс недооцінення. І це в той час, коли маємо в діяспорній літературі видатних, ба великих письменників, не слабших світових (Т. Осьмачка, У. Самчук, О. Теліга, О. Лятуринська, Н. Ліви­­цька-Холодна, Л. Мосендз, О. Оль­­жич, Г. Журба, І. Багряний, Д. Гуменна, Ф. Мелешко,
С. Гординський, Б. Нижанківський, В. Домонтович, І. Качуровський, Ю. Косач, Ю. Ше­­вельов-Шерех і В. Державин у критиці, В. Вовк тощо). Немало є письменників середнього рівня, але цікавих, бо справжніх. Для українців ця література не чужа, хоча для малоросів і їм подібних таки чужа, бо українська в дусі.

У. Т.: Чомусь щоразу, як українська інтелігенція йде в політику, це обертається або посміховиськом, або зрадою інтересів України – і жодної користі для батьківщини… Може, політика – це не справа інтелектуалів?

– Не треба аж так узагальнювати: не вся інтелігенція, а окремі її представники. А погляньмо, хто в політику йде? Не люди типу Франка, Грушевсь­­кого чи Хвильового, для яких ідея була понад усе, а здебільшого дрібнóта, типу Мороза (навіть українські вірші пише, хоч і погані), які хочуть щось для себе урвати, ще й значне. А отже, це люди морально неповноцін­­ні. З письменників визнаних сяк-так (прина­ймні вони члени Спілки пи­­сьменників) ідуть малі осо­­бис­­­­­тості типу Мовчана чи йому подібні. То що ви від таких здеградованих чекаєте? Справжньому митцеві там нічого роби­­ти, бо то не його сфера, його призначен­­ня – творити мистецтво. Отож знову згадаю приказку «швець знай своє шевство». А загалом у політику часто йдуть не люди духу, а авантюристи, відповідно така в них мораль. І нічого дивного тут не бачу. В політику мають іти не інтелектуали (хіба як дорадники, без здобуття матеріяльної користі), а ті, хто народився бути суспільним діячем, адже й такі таланти є. Окрім того тут діє ще один цікавий закон: у політику часом ідуть люди, які, перебуваючи на своєму питомому місці, жили б як нормальні, чесні, навіть добрі люди, а вступивши в той кагал, поступово тратять ці якості: обличчя їхні стають бетонні, погляд важкішає, людина надувається, ніби пухир, і стає така, як інші в цьому загадковому сере­довищі. Але ця сфера для мене темна, хоча річ певна: політика псує і достойних людей.[1942][1941]

БРАТИ ПО КРОВІ й ПО ДУХУ. Старший брат Валерія Шевчука Анатолій (праворуч) – письменник-шістдесятник, новеліст, літературознавець. У 1966 році був заарештований за участь у виготовленні самвидаву, відбував покарання в таборах суворого режиму