Зауваги щодо зросійщення або, відповідно, полонізації цих верств мають під собою певне підґрунтя. Проте було вдосталь й інших прикладів, коли українські аристократи мали виразну національну ідентичність і були готовими служити на благо власної нації й держави. Одним із таких був граф Михайло Тишкевич. Його життя — це історія не лише про повернення представника полонізованого роду до своїх українських коренів, а й про стіну упереджень і ворожості, якою тодішня інтелігенція відгороджувалася від національних еліт.
Довгий шлях до себе
Михайло Тишкевич народився 20 квітня 1857 року в селі Андрушівка Липовецького повіту Київської губернії (сьогодні Вінницька область). Українцем він усвідомив себе ще в досить молодому віці, але цьому передував довгий і звивистий шлях. Міркуючи про своє життя, граф писав, що в ранні роки він перебував передусім під польським і французьким впливами, до того ж останній істотно нівелював попередній. Першою мовою, якою він спілкувався, була французька, що не було рідкістю для тогочасної аристократії. У віці шести років Михайло разом із матір’ю виїхав з України й наступних десять років мешкав то у Вільнюсі, то у Варшаві.
Першим чинником, що підштовхнув хлопця шукати власну ідентичність, була природа. Коли малий Михайло в 1863 році покидав Україну, він був такий вражений степовими краєвидами, що навіть через багато років саме природа Поділля дала йому наснагу повернення до рідного дому. Ці враження доповнював інтерес до минулого України та Польщі, до того ж в останньому випадку він надавав перевагу історикам на зразок Міхала Бобжинського, який не ідеалізував Річ Посполиту, а навпаки, тверезо аналізував причини її занепаду. Натомість козаччина стала для молодого Михайла втіленням свободи, що здавалася йому органічною рисою пристепового краю. Не обійшлося й без творів Тараса Шевченка. У своїх спогадах Тишкевич наводить цікавий і характерний для того часу епізод. Коли один з андрушівських селян побачив у графа погруддя Кобзаря, то сказав так: «Шевченко? Це звісний розбійник!»
Соціально неблизький. Попри свої республіканські переконання, граф Михайло Тишкевич залишався для керманичів УНР чужорідним елементом
Проте вирішальну роль в еволюції ідентичності Михайла відіграло вивчення родинної історії. Тишкевичі були давнім шляхетським родом, корені якого (по жіночій лінії) йшли від Василя-Костянтина Острозького та, за однією з версій, від великого князя литовського Ґедиміна. Дослідження власних коренів відіграло помітну роль в усвідомленні Михайлом Тишкевичем себе як українця. Одним з ключових епізодів стало те, що він знайшов у Вільнюсі надгробний камінь свого предка — берестейського воєводи Остафія з написом українською мовою. Українські традиції рід Тишкевичів зберігав попри власну полонізованість. Відомий поляк-українофіл Францішек Духінський писав, що саме в оселі діда Михайла, Генріха, вперше відчув себе українцем і мав перед очима приклад дому, що був польським і українським водночас. Вагомим для Михайла був також приклад його матері Олени, яка піклувалася про селян, зокрема допомагала їм під час епідемії холери в 1856 році, та носила народне вбрання. А в 1861 році навіть заснувала для селянських дітей українську школу (яку, щоправда, російська влада швидко закрила) й надавала стипендії для студентів, які походили із села.
Читайте також: «Золота рибка» херсонських степів. Історія успіху Софії Фальц-Фейн
Турбота про селян, наслідування їхніх звичаїв — так зване хлопоманство — не було рідкісним явищем серед Правобережної шляхти в ХІХ столітті. Найчастіше цей термін асоціюють з Володимиром Антоновичем та очолюваним ним гуртком вихідців з полонізованих шляхетських родів, які вважали, що їхній шлях до українства лежить через цілковитий розрив зі своєю верствою. Вони стали прикладом народницького світогляду, що асоціював минуле, сучасне й майбутнє українства з «простим народом» — селянством. Місця для представників аристократії в такій національній концепції не було. А Тишкевичі перебували серед тих, хто простував іншим шляхом. Вони належали до представників шляхти, для якої основним чинником була територія — земля, що її обробляли та боронили їхні предки. Тому своїм становим обов’язком вони вважали турботу про цю землю та її мешканців. Це багато в чому перегукується з поглядами іншого шляхтича — В’ячеслава Липинського, який на початку ХХ століття активно пропагував навернення до українства серед правобережної шляхти. До речі, Михайло Тишкевич був одним зі спонсорів часопису «Przegląd Krajowy» («Огляд крайовий»), який тоді видавав Липинський.
Та вибір Тишкевича важко пояснити єдиним територіальним патріотизмом чи хлопоманством. Адже шляхтичів, які добре ставилися до селян і належали бодай трохи до хлопоманів, було значно більше, ніж тих, хто зрештою чітко усвідомив себе українцем. У випадку Тишкевича відіграв роль конкретний випадок. У 1863 році під час Січневого повстання на їхній маєток нападали загони партизанів-поляків, адже батько Михайла — Станіслав Тишкевич — не підтримував збройної боротьби. Натомість українські селяни всіляко допомагали графові вберегти майно.
Важливе значення для Михайла Тишкевича мало також знайомство з Володимиром Антоновичем, який став для графа сполучною ланкою з багатьма провідними діячами українського руху. Залученість до українських справ ще напередодні Першої світової війни привела Тишкевича до Галичини, де він познайомився з Костем Левицьким, Іваном Кивелюком, Кирилом Студинським, Олександром Барвінським. Граф був здивований тамтешнім польсько-українським протистоянням, що лише набирало гостроти, оскільки на Правобережжі тоді превалювали патріархальні відносини у форматі «землевласник — селянин», а не «поляк — українець». Характерним є спостереження Тишкевича, що «під московським чоботом панувала згода, але під м’яким пануванням Австрії розвивалися свобідно характеристичні риси обох націй». Галицька ситуація була провісником того, що невдовзі прийшло й на Правобережжя, — нових ідей, насамперед націоналізму.
Від крайовства до українства
Слід зауважити, що до початку ХХ століття серед еліт на українських теренах були поширені варіанти подвійної самосвідомості: польсько-української («Gente Rutheni, Natione Poloni», тобто «русини польської нації») чи «малоросійської», характерної для нащадків козацької старшини. Та дух епохи швидко змінювався, й утвердження націоналізму в останнє десятиліття перед Першою світовою війною кидало виклик усталеним уявленням. Тепер правобережній шляхті доводилося обирати: чи вони поляки, чи українці. Спробою відтермінувати неминуче була концепція крайовства. Своїм існуванням цей феномен завдячує насамперед глибокій укоріненості місцевої еліти у власній землі, малій батьківщині. Земельна власність, що впродовж століть належала аристократичним родинам, стала невіддільною складовою їхнього світогляду. Коли шляхта опинилася під тиском модерного націоналізму, то зробила спробу витворити подвійну ідентичність на основі належності до польської політичної нації й любові до української землі.
Читайте також: Між традицією та сучасністю
Однак крайовцям не вдалося усвідомити бодай рівність українського й польського начал, до того ж останнє відчутно домінувало. Це визначило долю їхніх спроб створити власний політичний рух. Крайову партію, створену в Києві в серпні 1907 року, поховало саме те, що в тогочасних реаліях місця подвійним ідентичностям уже не було — і більшість обрала польськість, зважаючи на давніші соціальні поділи й відповідну культурну орієнтацію. Невдача крайовства остаточно переконала Михайла Тишкевича в неможливості поєднати польські та українські начала. Тож він фактично порвав зі шляхетським середовищем і зосередився на розпочатій раніше меценатській діяльності задля підтримки українського національного життя. Серед численних заходів Тишкевича в цьому напрямі можна окремо виділити два. Ще в 1887 році він заснував «Михайлову премію» — нагороду за найкращий літературний твір на історичну тему, а в 1914-му пожертвував 20 тис. рублів на потреби Наукового товариства імені Шевченка у Львові.
М'яка сила. Франкомовний тижневик «L’Ukraine», що видавався за участі Михайла Тишкевича, був голосом УНР у Франції
На останні передвоєнні роки припадає знайомство й початок дружби Михайла Тишкевича з митрополитом Андреєм Шептицьким. Очільник Греко-католицької церкви планував придбати частину маєтностей графа, проте цьому завадила російська влада. Від справ бізнесових вони перейшли до політичних, особливо активно — вже в роки війни. Тодішнє листування графа й митрополита демонструє трагедію тогочасних українських аристократів — остракізм, якому вони піддавалися з боку вітчизняної інтелігенції. Позицію останньої добре відбиває давня заувага греко-католицького єпископа Григорія Яхимовича: «Русини народ такий, що не має своєї шляхти, та й не треба її йому». Такі настрої Тишкевич добре відчував. У 1914 році він писав Андрею Шептицькому: «Я переконався, що нема для нас місця в молодій, — новій — Україні!… Ніхто не оцінить і не подякує». Вживання фрази «для нас» вказувало також на непростий досвід митрополита, аристократичне походження якого неодноразово ставало об’єктом дорікань в українській пресі.
Під час війни Михайло Тишкевич мешкав у швейцарській Лозанні та спрямував значні зусилля на те, з чим в українців справи були геть кепські, — на пропагування українського питання серед урядів і народів Європи. Промовистим є фрагмент некрологу на смерть графа в 1930 році у львівському «Літературно-науковому віснику»: «Ціла швейцарсько-французька преса була засиплювана підписаними ним або ним інспірованими статтями й замітками про Україну… Його маленька кімнатка… була свого роду осередком українців, що жили у Швейцарії». Але йшлося не лише про статті — наприклад, за участі Тишкевича у швейцарській Лозанні виходив франкомовний тижневик «L’Ukraine». Велику увагу роботі з тамтешньою суспільною думкою Тишкевич приділяв тому, що був симпатиком Антанти й вірив у її перемогу. Активність графа була такою масштабною, що викликала помітне невдоволення поляків. Усі інші Тишкевичі, які вважали себе поляками, публічно відреклися від «блудного» родича, а в деяких польських газетах Михайла називали людиною, що «вигадала Україну».
Дипломатичний фронт
Найвідомішою сторінкою життя Михайла Тишкевича й водночас піком його політичної кар’єри була дипломатична служба в УНР у 1919–1920 роках, спочатку як першого представника української держави у Ватикані. До речі, потенціал графа помітив і Павло Скоропадський: Тишкевичу пропонували стати дипломатичним представником Української держави у Швейцарії. Однак він пояснював на шпальтах львівської газети «Діло», що не міг узяти на себе представництво уряду, політичні цілі й наміри якого не були для нього достатньо ясними. Тож свій дипломатичний хист графу випало показати на службі соціалістичної республіки — і цей шлях виявився дуже непростим. Призначенню Тишкевича представником УНР при Святому Престолі передували гострі дискусії всередині українського уряду. Попри його заслуги, чимало осіб вбачали у графові не особу, яка своїми знаннями й уміннями могла бути корисною державі, а насамперед аристократа-консерватора, «класового ворога» й узагалі чужого для майбутньої України елемента. Лише заступництво Дмитра Дорошенка та Петра Карманського змусили уряд схвалити кандидатуру Тишкевича — додатковим аргументом на користь графа було його римо-католицьке віросповідання. Проте уряд так і не спромігся навіть видати офіційний документ про призначення на посаду, тож місія не здобула офіційного статусу. Та попри все, за лічені місяці роботи йому вдалося здобути визнання УНР Апостольським престолом (де-факто, але не де-юре) й налагодити дипломатичні відносини.
Читайте також: Вдячність, лояльність та забуття
Улітку 1919 року Тишкевича призначили на найвідповідальнішу дипломатичну посаду — очільника української делегації на Паризькій мирній конференції, де країни-переможці вершили долю світу, зокрема й України. Консервативна ідея була такою нестерпною для еліт УНР, що навіть приязно налаштований до графа Симон Петлюра писав йому вже як очільнику делегації в Парижі: «Подбайте про те, щоб не мали Ви закидів щодо клерикалізму та консерватизму з боку деяких кругів. Демонстрування нашої демократичної програми (парламентаризм щирий, аграрна реформа etc) є найкращим засобом для нейтралізування впливу таких закидів, якби вони були». І це попри те, що у своєму консерватизмі Тишкевич зовсім не був ортодоксом. Наприклад, у 1915 році, перебуваючи під враженням від карколомних історичних подій, він міркував про те, що «Соціалістична «утопія» — це факт, це стан людства, до якого воно наближається всупереч своєї волі». Хоча тут же зауважував: «Якби соціалізм дав нам культуру й волю — дві речі, від яких він держиться дуже далеко, — я з ним згодився б». Соціалістичну політику Центральної Ради він критикував, бо вважав, що вона руйнує патріотизм землевласників, які також прагнуть здобути державність. А це, побоювався Тишкевич, підірве опірність України в разі наступного нападу Росії — і тут він, на жаль, не помилився.
Свята справа. Будучи представником УНР у Ватикані, Михайло Тишкевич домігся від Папи Бенедикта XV визнання республіки
Але повернімося до дипломатії. Стан справ, який застав Тишкевич, коли він прибув у вересні 1919 року до Парижа, був критичним (див. Тиждень № 82019). У липні Найвища Рада Паризької мирної конференції погодилася на польську окупацію Східної Галичини. Водночас через попередні непродумані кроки делегація фактично перебувала в ізоляції. Її членам бракувало й дипломатичного досвіду, й банального знання іноземних мов (окрім російської та частково польської). Зсередини делегацію роз’їдали суперечності між делегатами від ЗУНР і УНР, а серед останніх ще й процвітали міжпартійні чвари, адже ключовою засадою формування делегації були партійні квоти. А перший її голова — колишній міністр пошт і телеграфів УНР Григорій Сидоренко — був інженером за освітою, не мав необхідного досвіду в дипломатії та не знав тонкощів цієї гри.
Діяльність Тишкевича в Парижі якраз засвідчила важливість у міжнародній політиці досвіду, особистих контактів, різносторонньої освіти, знання мов тощо. З перших днів він розгорнув активну кампанію в пресі для популяризації української справи — напрям, занедбаний за його попередника. Інтерв’ю з графом виходили в провідних французьких часописах — зокрема на шпальтах Le Temps і Le Figaro. Приділяв він увагу й неформальному спілкуванню з журналістами. Авторитет, розуміння дипломатичних тонкощів і налагоджені ще до війни особисті зв’язки допомогли Тишкевичу отримати аудієнції у президентів Франції Раймона Пуанкаре та його наступника Поля Дешанеля. Найуспішнішою стала зустріч з верховним головнокомандувачем військ Антанти маршалом Фердинандом Фошем, який висловився на підтримку визнання незалежності УНР. Також Тишкевичу вдалося разом із депутатом французького парламенту Дене організувати депутатську групу, що намагалася привернути увагу до українського питання. Значний резонанс мав виступ з парламентської трибуни впливового в католицьких сферах депутата де Ґаяр-Банселя, який 6 лютого 1920 pоку виступив з вимогою негайно визнати УНР.
Читайте також: (При)забутий консерватор
Окрім добре знаних несприятливих зовнішніх обставин (воєнні поразки УНР, антипатія багатьох політиків Антанти до неї через підозри в більшовизмі тощо), під час перебування Тишкевича в Парижі сповна виявилося несприйняття його українськими політиками-соціалістами — а таких у делегації була більшість. Власні підлеглі регулярно й публічно звинувачували графа в полонофільстві (і це тоді, коли поляки закидали йому протилежне) та клерикалізмі й блокували роботу місії — аж до невдалої спроби викрасти печатку тощо. Водночас повноваження змінювати склад делегації Тишкевич отримав від Петлюри лише в грудні 1919 року. Раніше він описував її не як «місію з шефом, який усім керує», а як «парламент, республіку або совдеп, що нав’язує свої директиви». Можливо, Володимир Винниченко й справді ніколи не говорив фрази, що «Україна буде або соціалістичною, або ніякою», але, на жаль, вона добре передає спосіб мислення багатьох тогочасних українських діячів.
Дипломатичний фронт. Паризька мирна конференція 1919-1920 років стала для делегації УНР справжнім випробуванням
Зважаючи на міжнародну та воєнну ситуацію, у вересні 1920 року українську делегацію в Парижі ліквідували. Її функції перебрала на себе надзвичайна дипломатична місія УНР у Франції на чолі з Олександром Шульгиним. Морально виснажений півторарічною роботою в Парижі Тишкевич відмовився від пропозиції стати його радником. Це стало кінцем політичної та дипломатичної кар’єри графа. Він оселився в Польщі й далі писав про Україну до європейської преси й займався науковою діяльністю — аж до своєї смерті в польському Жидануві 3 серпня 1930 року.
Невивчений урок
Історія Михайла Тишкевича підважує досі популярне уявлення про те, що українці були народом без еліт, селянською масою на чолі з нечисленною інтелігенцією. Так, далеко не всі вихідці зі шляхетського прошарку долучилися до визвольного руху. Але навряд чи можна пояснити це лише їхньою полонізацією чи зросійщенням. З одного боку, чимало з них, зокрема й родичі Тишкевича, справді зробили вибір на користь польської ідентичності. Але з другого — не меншу роль відіграла й непримиренність інтелігенції, захопленої лівими доктринами, які спонукали її відштовхувати від української справи навіть таких відданих представників аристократії, як Михайло Тишкевич.
Практичні наслідки такого ставлення загальновідомі — зокрема критичний дефіцит якісних кадрів, від якого потерпала УНР. Як писав у листі до Тишкевича Андрей Шептицький, «такий пригнобляючий брак людей при такій потребі людей — се хіба рідке в історії явище». Як виявилося, навіть найщиріше захоплення найбільш «прогресивними» ідеями не компенсує відсутності практичного досвіду й елементарних професійних рис. На жаль, сьогодні — через 100 років після описаних подій — погляд нашого суспільства на те, кому і як слід розбудовувати державу, досі далекий від тверезого сприйняття світу. І можливо, саме тому ім’я Михайла Тишкевича нині майже повністю забуте. Бо пам’ять про таких, як він, невідворотно примушуватиме нас переглянути багато своїх уявлень і цінностей та полишити зону світоглядного комфорту.