АртМайдан

Ця двохсотлітня споруда, збудована на межі бароко й класицизму, щасливо уникнула долі стати торговельним центром, гаражем, бути підірваною, аби розчистити ділянку під ще одну висотку, яка б мала всі шанси візуально задавити Києво-Печерську Лавру. Натомість, арсенал, де за визначенням виробляли й зберігали зброю, згодом занедбана промзона, де в радянські часи готували Третю світову, впевнено перетворюється на «кузню» сучасного українського мистецтва та музейний простір європейського штибу.

Доказом цього у новостворюваному музеї вже стала попередня імпреза «De profundis» та щойно відбувшийся ярмарок. Його підсумок: 45 тисяч відвідувачів, продано артефактів на мільйон доларів, ще на півтора мільйони можливі покупці взяли тайм-аут, – твори мистецтва чекають на їхнє остаточне рішення. А ще Міжнародні круглі столи «Музей у сучасному контексті» та «Мистецтво довкілля: 1989–2010», в яких взяли участь директори й куратори провідних сучасних музейних інституцій світу, благодійний аукціон «Українські художники – назустріч дітям», а також публічні лекції, що їх прочитали для всіх охочих знані музейники.

І, звісно, більш ніж 14 тисяч мистецьких квадратних метрів, які по-дружньому розділили традиційні галереї, по зав’язку забиті картинами й скульптурами, приватні зібрання та експериментальний простір: багатоекранні інсталяціі відео-арту, кінетичні скульптури, шокуючи перформанси, щоденний скринінг провокативного фільму знаменитого британського графітяра Бенксі «Вихід через сувенірну крамницю». Проте родзинкою творчої зони все ж стала непередбачувана стихія стріт-художників на чолі з «дідусем» європейського вуличного мистецтва Гаральдом Негелі.

Та попри щільний графік конференцій, лекцій та спецпроектів Тижню все ж вдалося взяти декілька інтерв’ю.

Гаральд Негелі: ART–KYIV– хороший початок, він може стати шансом для молоді

УТ: Яким чином хлопець з заможної родини в благополучній Швейцарії став бунтарем?

– З дитинства й дотепер я вважаю головний закон капіталізму щодо недоторканості приватної власності злочинним. Тому й вийшов на вулицю виборювати свободу й зараз продовжую займатися цим. Починав з політичних лозунгів, згодом перейшов на малюнки. Вони з’являлися як бомби швидкої або повільної дії: це залежало від того, наскільки швидко їх знайдуть та знешкодять.  По природі я радикал, і хоча не шукаю конфліктів, проте завжди готовий до них. Мій досвід: тільки вчинками можна здобути свободу. Не давати суспільству приспати себе, роз’ятрювати думки, спонукати до дій, – так вважали ті, хто першими вийшов на вулиці з балончиками фарби. Вуличне мистецтво часів моєї молодості ставило під сумнів головні підвалини капіталістичного устрою. Зараз багато чого змінилось, молоде покоління графітярів наслідують американських спреєрів, витоки творчості яких йдуть від реклами. Звідси бажання здивувати, порадувати перехожого, задовольнити смаки пересічного бюргера. Це великі розміри, розмаїття фарб, та за цим зазвичай немає ані думки, ані почуттів, ані обов’язкового для вуличного мистецтва гумору. Я розумію, що молодь прагне віднайти себе, та для цього треба не дивитися по сторонам, а зазирнути якнайглибше у своє «я».

УТ: Як співіснують ваша медитативна «хмара в просторі» з брутальністю графіті?

– Це дві рівноправні частини моєї творчості.Хмара тісно пов’язана з стріт-артом. Це дві сторони мого єства. Хмара – це початок усього, первинність. Це не маніфестація моєї особистості, це маніфестація космічно-людського закону, тобто не йдеться про те, щоб відобразити частину моєї особистості, а тільки закономірність світу. Це акумуляція часу в графіці. Це утопія, мої стосунки з часом, з вічністю. Я щодня працюю над нею. Вона одна, єдина, безкінечна, є вже біля 500 її зображень, чи фрагментів, назвіть, як хочете. Цей безкінечний малюнок, що складається з елементарних складових, я почав 15 років тому і буду продовжувати до кінця свого життя. Техніка: білий папір, перо й туш. За місяць я роблю 30 малюнків. Хмара ніколи не завершена, вона скінчиться тільки з смертю митця. В роботі над нею задіяна спокійна творча енергія. В графіті – спонтанний вибух емоцій, який буквально виштовхує мене на вулицю, аби зруйнувати стереотипи мислення моїх співгромадян. Працюю я виключно чорним кольором: в стріт-арті це балончики з чорною фарбою, в графіці – туш. Глядач, перехожий може на власний розсуд своєю фантазією побачити це в кольорах.

УТ: Що хотіли б сказати про експозиції київського художнього ярмарку?

– Це хороший початок, він може стати шансом для молоді. Хоча поки що те, що представлено, важко назвати чимось унікальним, аналогічні проекти можна побачити всюди в Європі, але я не люблю судити інших художників. Можу тільки зазначити, що рівень непоганий.

Біографічна нота.

Гаральд Негелі, художник, один з засновників європейського стріт-арту, легендарний «спреєр із Цюріха»

Народився у 1938 році у Швейцарії.

Отримав класичну академічну освіту в престижних художніх школах Швейцарії та Франції

У 1977 році почав малювати на вулицях Цюріха і за цей «вандалізм» потрапив до в’язниці.

На його захист стали Генріх Бьоль, ВілліБрандт, Йозеф Бойз.

Після відбування строку не полишив займатися стріт-артом, за що час від часу сплачує чималі штрафи.

Автор тисяч станкових та настінних малюнків.

Пітер Нойвер: не копіювати, не наслідувати авторитети, а шукати свій самобутній шлях

УТ: Що окрім арт-ярмарку вдалося вам побачити в Києві?

– Нову забудову. Вона жахлива. Так само як і в Москві. Всі ці недолугі спроби стилізувати сучасну архітектуру Заходу… Повторю вам слова, які вже сказав у Москві: вашу сучасну архітектуру треба ховати, вона непристойна. В пострадянській традиції прийнято лаяти архітектуру СРСР, але попри страшні хащі блочних будинків спальних районів на теренах колишнього Союзу є, не побоюсь цього слова, шедеври конструктивізму й архітектури сталінського періоду. Саме вони, разом з давньою, історичною забудовою презентують наразі і Київ, і Москву. Післявоєнні будинки на Хрещатику прекрасні. В них є енергія переможців, надія на вихід з сірої буденності.

УТ: Ви відомий руйнівник стереотипів. Багатьом здається кощунством перебудови й новобудови в очолюваному вами музеї. Що скажете?

– Річ в тім, що основною ідеєю пана Ейтельберга, коли він започаткував у Відні Музей декоративно-прикладногомистецтва, було виховання смаку. Як на мене, утопічна на сьогодні мета. Він сам задумав цей музей, сам знайшов гроші, особисто працював з архітекторами. Тобто, людина зробила те, що хотіла. І це викликає в мене величезну повагу. Звісно, можна критикувати, не погоджуватися з ідеєю, з концепцією, тим більше, що це набагато легше, ніж втілити від початку до кінця щось своє. Проте йде час. Змінюється світ, змінюємося й ми. Мені дійсно закидають, що я змінив концепт музею, його характер. Так, я запросив сучасних художників, і кожен з них запропонував свій варіант експозиції. Тож зараз наш музей не тільки колекція мистецьких речей, але й колекція художніх жестів, метафор, символів. І мені все ж здається, що я продовжую вектор, який заклали засновники музею. Взагалі культивування будь-чого веде до застою, руйнації. Тому щодо Мистецького Арсеналу, то мені здається дуже важливим не робити культу з цієї дійсно цікавої історичної споруди, а надати можливість різним художникам міняти естетику й смислове наповнення комплексу, його контекст, його пульс.

УТ: Що ще хотіли б побажати-порадити Мистецькому Арсеналу?

– Початок, це завжди життя, надія, енергія. Важливо, щоб цей новостворюваний музей не копіював, не наслідував якісь авторитети, не повторював сам себе, а шукав свого самобутнього шляху. І ще. Добре, коли арт-ярмарки мають комерційний успіх, проте завжди не втрачаймо надію, що це слугуватиме загальному розвитку мистецтва.

Біографічна нота.

Пітер Нойвер, мистецтвознавець, куратор та дизайнервиставкових проектів

З 1986 року –генеральний та арт-директор Австрійського музею прикладних та сучасного мистецтва (МАК) у Відні.
У 1994 році заснував Центр Мистецтва та Архітектури МАК у Лос-АнджелесіСША).

У 2006 – Музей Йозефа Хофманна у Бртніце(Чехія).

Викладає аналіз дизайну у Віденській Академії образотворчого мистецтва та музеєлогію у Віденському університеті прикладних мистецтв.

У 1982-1994 рр. був видавцем і шеф-редактором архітектурного журналу UMRISS.
Працює над архітектурними й мистецькими проектами  у різних країнах як-от: ленд-арт інтервенція «The Pit» у Брейтенбруні (Німеччина), дизайн терасного плато у саду МАК музею, Contemporary Art Tower, спільний із Сеппом Мюллером та Міхаелем Ембахером проект Колекція ХХІ століття (всі Австрія), спільний із Карлом Пруска проект Гавана (Куба) тощо.  

Валері Хіллінгс:вивчаючи російське мистецтво, я відзначила в ньому значну українську складову: самобутню й потужну

УТ:Наскільки вірно, що культуру України сприймають у світі передусім беручи до уваги її етнографічну, фольклорну складову (так звана шароварна Україна)?

–Дійсно, таке сприйняття було, але це в минулому. Цьому історичному викривленню є пояснення. Україна тривалий час не мала власної державності, тож її митці, зазвичай, ставали знаними в світі як російські. Не так вже й давно навіть у ґрунтовних працях з історії мистецтв, говорячи про таких знаних майстрів парадного й камерного портрету Російської імперії як Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський, майже ніколи не згадували, що вони за походженням українці, народилися й здобули освіту в Україні. Щодо мене, то про Україну я дізналася ще в школі на уроках історії. Ми вчили і СРСР, і розпад цього союзу. Коли навчалась в Університеті, то вже нормою стало писати про Казимира Малевича, Давида Бурлюка, Володимира Татліна: українського походження, або українсько-російський художник. Коли в нашому музеї ми готували проект «RUSSIA!», то ми наполягли на саме таких підписах на виставці й у каталозі. Ще хотіла б сказати, що там-таки в Університеті, вивчаючи російське мистецтво, я відзначила в ньому для себе значну українську складову: самобутню й потужну. До того ж в США з величезним пієтетом ставляться до українсько-американського скульптора Олександра Архипенка, знають і цінують дереворити Якова Гніздовського. Сполучені Штати –багатонаціональна країна, і ми дуже цінуємо той внесок, який йде від різних культур.

УТ:Ви в Києві вдруге, чи вдалося познайомитися з нашими художніми зібраннями? Чи побачили щось варте того, щоб показати його у Нью-Йорку в музеї Соломона Ґуґґенгайма?

– Так,насправді,я багато чого вартого уваги побачила у вас. Проте наразі я дуже зайнята в Арабських Еміратах. Наша кураторська команди працює над створенням майбутнього музею Фундації Ґуґґенгайма в Абу Дабі, що має відкритися у 2013 році. Проте я знаю, що після дуже вдалої виставки «Український модернізм», що відбулася у США десь роки чотири тому, розмови про те, щоб експонувати українське мистецтво в нашому музеї були.

УТ:Які враження від ART–KYIVcontemporary2010?

– Хоча висновки робити зарано, гадаю, що цей арт-ярмарок може стати справжнім стартом для молодих митців. Галереї з різних регіонів країни мають тут змогу якнайширше презентувати краще, що є на місцях. Це шанс заявити про себе не тільки в Україні, але й перед іноземними гостями. Про себе можу сказати, що я відзначила достатньо високий професіональний рівень представлених робіт, їхню різноплановість. Тож маю надію, що Арт-Київ буде розвиватися й стане послідовним провідником суспільства у царині сучасного українського мистецтва. А для художників – зв'язком з мистецтвознавцями, критиками, покупцями. Важливо також, щоб такі ярмарки мистецтва супроводжувалися лекціями, майстер-класами, обміном ідей та думок.

Біографічна нота.

Валері Хіллінгс, мистецтвознавець

Отримала ступінь магістра і доктора наук з історії мистецтва в Інституті образотворчого мистецтва Нью-Йоркського університету. Досліджує мистецтво 1950-60-х років.

З 2004 року куратор Музею Ґуґґенгайма та проектів у мережі музеїв Ґуґґенгайма в Нью-Йорку, Більбао, Берліні, Ґуґґенгайм-Ермітажі, а також в Австралії.

ОрганізаторвиставокHanne Darboven's Homage A Picasso,Modern Masters from the Guggenheim Collection,Picturing America: Photorealism in the 1970s.

Валері Хіллінгс була членом журі Премії Кандинського в 2007, 2008 і 2009 роках.
Проект «RUSSIA!», що було створено під її керівництвом у 2005 році, вважають найбільш успішною виставкою в історії Музею Ґуґґенгайма за кількістю відвідувачів та широким культурним резонансом. 

Валері Хіллінгс є членом кураторської команди, що створює музей Фундації Ґуґґенгайма в столиці Об’єднаних Арабських Еміратів Абу Дабі. 

Дмитро Горбачов: у нас є критична маса для виставки у музеї Соломона Ґуґґенгайма

УТ: Широкомасштабна виставка українського мистецтвав музеї Ґуґґенгайма у Нью-Йорку це реально?

– У2006-7 роках у Нью-Йорку та в Чикаго з величезним успіхом, навіть з тріумфом пройшла виставка «Український модернізм». Всі картини були з українських збірок. Спочатку хотіли представити тільки авангард, але немає у нас критичної маси, щоб представити повноцінну авангардову експозицію: майже все понищено або вивезено за кордон. Тож, коли ми раніше робили виставки українського авангарду, то збирали з усього світу: з Парижу, Москви, того ж Нью-Йорку. А без залучених робіт виходить слабенько… І от автор ідеї української виставки у США знаний колекціонер та мистецтвознавець Нікіта Лобанов-Ростовський каже, – давайте розширимо тему: добавимо сецесію, тоді ми зможемо показати цього геніального самогубцю Максимовича. Так і зробили, і дійсно Всеволод Максимович викликав ажіотаж в Америці, казали український Клімт. До речі, Обрі Бердслей, яким захоплювався Максимович, не намалював би таких масштабних картин, та ще й в кольорі. У Бердслея графіка, малий формат…

І от після тієї резонансної виставки «Український модернізм» тодішній постійний представник України в ООН Валерій Кучинський та директор нашого Національного художнього музею Анатолій Мельник подалися з каталогом виставки до директора музею Ґуґґенгайма, а той сказав, що більшість представлених у альбомі художників вони вже показували окремо, того ж Малевича, Бурлюка. Родченко, Екстер, Татліна… Тож сенсаційною така експозиція бути не може, а от якби додати фрески Софії Київської, то була б достойна критична маса…  

А я подумав, щоб виставка дійсно була б сенсаційною, треба, щоб вона складалася з таких пунктів: мозаїки з нашого знищеного Михайлівського собору, їх нема ані в Європі, ані в Америці, давня скульптура: половецькі баби й скіфські богатирі з оцими оголеними фалосами, оцей первісний жах і первісна сила. Далі – українська парсуна: портрети українських урядовців-козаків та українського духовенства, монахів. Те, що малювалося у Києво-Печерській Лаврі, такий печерний містицизм, XVIIIстоліття. І ще Майстер Пінзель, украинский геній, найкращі у світі дерев’яні скульптури пізнього рококо, це друга половина XVIIIстоліття, довершене й унікальне явище. Йдемо далі – Сорочинський іконостас, це українське бароко. Якби повністю його перевезти, а він величезний, розкішний, це був би фурор. Під ним ще Гоголя хрестили, і в пластиці гоголівських творів є та барокова щедрість: от вам і піар, і зв’язок часів… Ну й звісно, виставка Максимовича і окремо кращі роботи Богомазова й Малевича українського періоду. Оце була б світова виставка, яка повністю задовольнила б побажання музею Ґуґґенгайма. Тобто, критична маса у на є.

Зараз у Мистецькому Арсеналі ми готуємо на 2013 рік грандіозну виставку «Казимир Малевич і київська школа спектралізму». Це буде збірка з усього світу, і з музею Ґуґґенгайма теж. Вже домовилися з Російським музеєм в Петербурзі, з Третьяковкою, з Амстердамським музеєм, де є багато Малевича. Під час виставки планується також провести Міжнародну конференцію присвячену його творчості та кінофестиваль фільмів про Малевича. Нам є, що показати…

Київська школа спектралізму, до якої належав і Малевич, буде представлена  Богомазовим, Пальмовим, ще був такий Голуб’ятников, і буде також там розділ документів з київських архівів: родова книга, герб Малевичів тощо. Відзначимо й теоретичну роботу Олександра Богомазова, в якій він довів, що квадрат – найбільш досконала геометрична форма, тобто саме він теоретично створив перший «чорний квадрат»…

Між іншим, улюбленою стравою Малевича було сало й часник. Коли в Конотопі він продав свою ще самодіяльну картинку, одну з найперших, то написав: «Мені дали п’ять карбованців, і я цілий місяць міг їсти сало. О, Конотоп, як там сидять рядами сальниці!!!». Я завжди возив до Парижу сало, роздавав по шматочку. І ось знаний французький мистецтвознавець Жан-Клод Маркаде, коли побачив сало, раптом: «О, така тональність, як у Малевича «Біле на білому»…

УТ:Які враження від арт-ярмарку на новому місці?

– Добре, що перебралися з Українського Дому. Тут інший масштаб, і є, куди розширюватися. Добре, що наші художники говорять світовою мовою. Це дуже важливо. Вони абсолютно вписалися у світовий простір, що є найголовнішим для кожної національної культури. Багато з них вже відомі на Заході, їх купують: Ілля Чичкан, Олександр Ройтбурд, Олександр Гнилицький…. Олега Голосія взагалі вважають мало не фундатором українського сучасного мистецтва… Інколи кажуть, от знову Ройтбурд, знову Чичкан, а я відповідаю, що на Заході знову Пікассо, знову Далі і нічого, терплять. А нам що? Не повбивати ж. До речі, свого часу становленню багатьох сучасних українських художників дуже спричинився Фонд Джорджа Сороса. Вони отримували гранти, їхали закордон, набиралися вражень…

Сучасні митці говорять такою постмодерністичною мовою, де немає конфліктного моменту по відношенню до попередніх напрямків, течій мистецтва, шарів культури. Бо зазвичай, мистецтво як розвивалось: вичерпується якась концепція, і їй на зміну різко приходить, протистоїть інша. А зараз у світі, і у нас художники всеїдні: все, що зроблено в мистецтві, вони приймають, включно з соцреалізмом. Постмодернізм до всіх попередників ставиться з пієтетом, робить парафрази. Ви ж бачили на виставці й Арчимбольдо, й соцреалізм, й цитати з Караваджо… Як правило, це дає такий виграш побавитися, погратися, дає поштовх іронії… Між іншим вони не проти й академізму. А головний жанр академізму – оголене тіло. З часів ренесансу професіонал – це той, хто вміє малювати оголене тіло. У академістів була завжди проблема знайти сюжет, який би виправдав появу такого тіла: «Останній день Помпеї» – насправді ніч, хто там вночі буде вдягатися… А художник демонструє: я професіонал…

Шевченко дуже любив малювати напівоголених жебраків, щоб показати свій академізм, це було попереду, було найголовнішим, а вже потім мистецтвознавці додадуть соціальний аспект.

І тут, на виставці, як бачите дуже багато голого тіла. Просто спасу нема, куди не поткнешся – всюди геніталії… Проте в цьому теж є іронія – посилання до реклами, яка експлуатує голих дівчат і хлопців… Зараз мистецтво переживає момент повернення до культу фалічності, таке собі повернення до первісності, бо тоді головна проблема була плодючість, а зараз плодючість з іронією: нас забагато на планеті – може й не прокормити. А з точки зору гедонізму – щоб було чим помилуватись, чи трошки похвилюватись…

І до того ж сучасна мистецька мова не чужа поп-арту, тобто культу готових речей, серед яких живуть мільярди людей на планеті.Те, що бачимо по ТБ, тобто масова інформація розрахована на мільярди людей, і художники не відмовляються від того, чим живуть маси, навіть ідеалізують, звісно, з присмаком іронії…

Ця масовидність, то велика річ, її започаткували авангардисти на початку минулого сторіччя, які надихалися колективним неусвідомленим, тобто архетипністю. А зараз митці живляться колективним свідомим, чим живуть маси, мільярди. В цьому плані вони навіть демократичні певною мірою, а от момент витонченості, аристократизму наразі в мистецтві не спрацьовує. Але потреба в цьому вже з’являється, і думаю, ще трохи й почнеться якійсь неосимволізм…

Що далі чекає на Арсенал? Є грандіозний план зробити тут Музей українського мистецтва: виставки і постійна експозиція. Добре б було щось втнути до Євро2012: бо куди ж після стадіону дітися?

Біографічна нота.

Дмитро Горбачов, історик мистецтва

Професор, кандидат мистецтвознавства.

Працював головним хранителем Національного художнього музею України.

Викладав у Київському театральному інституті ім. Карпенка–Карого.

Автор численних книг, статей, сценаріїв кінофільмів, теле та радіопередач, присвячених українському мистецтву часів бароко й авангарду.

Куратор виставок українського авангарду в Києві, Загребі, Мюнхені, Тулузі, Торонто, Чикаго, Нью Йорку.

Учасник наукових конференцій в Україні, Росії, Франції, США, Ізраїлі.

Лауреат премій Олександра Білецького та Івана Огієнка.

Нині – науковий працівник музейного комплексу «Мистецький Арсенал».

 

Фото: Андрій Ломакін