Як так вийшло, що у «вотчині» Наталії Вітренко переміг націоналіст?
— Ну «конотопська відьма» програла. І я вам більше скажу. Вотчина це наша, моя особиста, я там народився, мій рід іде звідти, а Наталія Михайлівна, вона там була лишень парашутисткою. Задурманила людям голову, але вони нині, слава Богу, прозріли — і бачите результат.
На нього якось вплинула ваша участь в АТО?
— Якоюсь мірою так. Більше поваги. Жителі міста дослухаються до того, що говорить людина у військовій формі. Те, що віддали голоси за свободівців, націоналістів і, зокрема, за мене особисто, можна вважати певним протестом.
Як відбувалися вибори?
— Будучи діючим військовослужбовцем, я зміг викластись відсотків на 60, не більше. Команда, яка зі мною ішла, не мала великого досвіду політичної боротьби, тому здебільшого тягнув сам. Але собі в заслугу цього не ставлю, бо ж вона, хоч і недосвідчена в агітаційному сенсі, але працювала злагоджено, як один організм, тож і виштовхала всіх.
Читайте також: Сумщина: Схід і Захід одразу
Скільки витратили на кампанію грошей?
— Офіційної статистики щодо фонду не пам’ятаю. Але скажу, що левову частку забрало пальне. Пішло приблизно 90 тис. грн. На агітаційні матеріали — приблизно 10–15 тис. Люди працювали безплатно. Зараз я, звичайно, купив усім шампанське, пригостив гарним столом, але нікому нічого не платив.
Яка була реакція на результати виборів колишнього, так би мовити, патрона міста Андрія Деркача та його ставлеників?
— Вони в шоці. Чесно вам кажу. Не процитую дослівно для преси, що вони сказали, коли дізнались, але — шоковані. Домовлятись навіть не пробують. Якщо до виборів були якісь натяки, «давай порєшаєм», то тепер ніхто й не поткнувся. Я зробив заяву на телебаченні: якщо до мене приходять «порєшать вопрос», домовитися, щоб хтось там залишився на роботі чи про щось іще незаконне, то я про це говорю публічно. Викликаю журналістів, не міліцію, і називаю прізвища, хто, за кого, як. Тому, в принципі, охочих поки що немає. В отакий-от спосіб, максимальної прозорості, й боремося.
Знань для управління містом вистачить? Це ж усе-таки труби, ями, ЖЕКи…
— Якщо в сенсі освіти, то так. Думаю, не забракне. Досвіду, сподіваюсь, набуду. Освіти в мене дві: технічна й економічна. Перша — технік-механік, друга — фінансовий аналітик. Грубо кажучи, і в фінансах, і в інженерії базу маю, хоч не кажу, що супер розуміюся. Досвіду роботи у владі не здобув, це для мене все нове, але не здаюсь. До речі, зараз хочу заїхати в Києві на ринок «Петрівка» й купити собі екземпляр Податкового кодексу з коментарями. Це в мене буде настільна книга на найближчі кілька днів, поки я її від палітурки до палітурки проштудіюю, щоб принаймні орієнтуватися, куди за яким пунктом дивитися. Меж самовдосконаленню не існує. Прагну, стараюсь, хочу довести людям, що вони не помилилися.
Читайте також: Донбас. Без принципових змін
Команду маєте?
— Є в мене база людей, це свободівці. А решту добираю за відкритим публічним конкурсом, який відбувається у присутності ЗМІ. На мій телефон надходить дедалі більше дзвінків із проханням узяти до команди. Кажу: «Ви ж розумієте, що отримуватимете копійки, а йдете на каторгу?». Люди відповідають: «Ми знаємо й хочемо у вашу команду, усе це розуміємо, але маємо бажання щось змінювати».
А як ставитеся до інституту префектів, що повинен з’явитись у процесі децентралізації?
— Інститут префектури — найганебніше явище, яке тільки могла придумати ця влада. Префект — це фактично князь, якого призначає особисто президент за поданням Кабміну. Але ми вулична партія. Виведемо народ на Майдан. Може, наш місцевий, може, на рівні області. Одначе, коли щось діятиметься всупереч інтересам громади, коли, не дай Боже, тиск абощо, — відразу під обласну адміністрацію чи навіть до Києва. У нас є вже до семи сотень осіб, які збираються на перший поклик. А якщо підготувати ґрунт, то відстоювати свої права зможуть поїхати й понад тисяча людей. Це реальні цифри.
Як ви собі уявляєте децентралізацію, котра набирає обертів, точніше її наслідки. Це добре чи погано з погляду мера?
— Узагалі «Свобода» за децентралізацію і надання більших повноважень громадам, але не зовсім за таку, яку робить нині Порошенко. Я її розумію як величезну зраду нашої держави. По-перше, цей режим внутрішньої окупації вписав окремим рядком особливий статус Донбасу (закон від 16 вересня 2014 року), і те, про що там ідеться, це взагалі злочин. По-друге, мені як людині з вищою економічною освітою, фінансовому аналітикові досі не зрозуміло, як місцевий бюджет міста Конотопа стовідсотково забезпечить життєдіяльність нашої громади. Як? У місті практично немає підприємств, які працювали б і стояли на ногах. Такі на пальцях можна перелічити. Їх два з половиною. Чому з половиною? Бо одне — газовидобувної галузі — є приватним і зарплату не виплачує по два місяці. Працює тільки Авіакон (Конотопський авіаремонтний завод) і поршневий завод (ТОВ «Мотордеталь-Конотоп»), який належить, до речі, росіянам, і ви розумієте, що там за бухгалтерією проводять одне, а решту «контрабасом» везуть у Росію. Але коли уважно прислухатися до всіх їхніх обіцянок, то стає очевидним, що ми практично забезпечуватимемо, наприклад, усю освіту, наші технікуми й інститути. Це ж і зарплата, і капітальні видатки на ремонти та обладнання. Просто винос мозку, чесно кажучи.
Читайте також: Олігархи знову поділили Україну
Де гроші братимете?
— Намагатимемося їх економити й заробляти, створюючи знову комунальні підприємства, що були знищені на догоду колишнім можновладцям. Як-от КП з благоустрою, прибирання міста й вивезення побутових відходів. Нині його немає, а є приватне (власник, до речі, Іван Огрохін — регіонал, екс-мер Конотопа), яке ще отримує близько 12 млн грн із місцевого бюджету. Це шалені гроші. За них місто саме придбало б ту саму снігоприбиральну техніку, бодай дві одиниці. Багато чого можна було б за них купувати щороку. Тож ми плануємо розірвати відносини із цими приватниками (вони, до речі, технікою користуються тією, що раніше належала місту й була списана як металобрухт), хоча, звісно, розриватимемо не відразу, бо місто не може залишитися без машин. Ну і, звичайно, залучення інвестпроектів, може, якихось грантів. Хочемо брати інвесторів тим, що ми чесні, відкриті, доступні й максимально сприятимемо реалізації ідей, із якими вони приходитимуть. Уже зараз реконструюємо кінотеатр. Я особисто зустрічався з Пилипом Іллєнком, головою Держкіно, плануємо втілити в Конотопі його проект кінотеатру. Дуже цікавий. Зробимо два парки. Кошти в бюджеті знайдемо, плануємо підтягнути благодійників і спонсорів, які вже сказали: коли чесно витрачатимуться гроші, то допоможуть фінансувати. Плани в нас наполеонівські, тож прагнутимемо, щоб усе це здійснилося.
Із якими політсилами співпрацюватимете?
— Із громадою, з людьми. Підкреслюю ще раз: ми вулична партія. Виноситимемо на голосування ті проекти рішень, які стосуватимуться життєдіяльності громади, тобто створення комфортних умов для людини, для життя в місті. І ці проекти ми обов’язково робитимемо публічними. Усі матеріали сесій будуть у вільному доступі в інтернеті, а не так, як нині. Я особисто приходитиму до студій коментувати, а також закликати людей у разі якогось непопулярного рішення, наприклад відновлення комунального автопарку, збиратися під стінами міської ради. Звісно, зустрічатимусь особисто з керівниками фракцій, пояснюватиму, що це необхідно зробити, а потім хай визначаються, голосувати чи ні. Якщо ні, тоді ми відчиняємо двері міськради й люди заходять у гості. Усе дуже просто. Отак бачимо співпрацю. Якщо готові долучатися «Самопоміч», УКРОП чи інші політсили, ми не проти. Єдине, з ким точно не взаємодіятимемо, — це з регіоналами та комуністами. Ну комуністів, слава Богу, немає. Навіть під іншими
вивісками в місті вони не пройшли.
Ви постійно мешкаєте в Конотопі?
— Останні рік і два місяці я військовослужбовець. Жив у Трьохізбенці, під Луганськом, у місті Щастя, у Новоайдарі, брав там участь у бойових діях. Доти жив навпіл у Конотопі та Києві. Від 2002-го до 2011‑го — стовідсотково в столиці. До Конотопа приїздив буквально разів п’ять за весь період, але з 2011 року більше там. Чому так, розкажу. У 2002‑му під час виборчої кампанії був керівником відділу роботи зі ЗМІ виборчого штабу «Нашої України» в Конотопі. Тоді вперше безпосередньо зіткнувся з електоральним процесом. На той час я вже був унсовцем (від 1999 року) й побачив: якщо захочеш іти в політику, не маючи під собою фундаменту, то в тебе 99% шансів стати політичною повією і лише 1% — залишитися нормальною, порядною людиною, яка робитиме те, що їй кажуть серце, душа і свідомість. Тому, подивившись на весь той бруд (як кинули нашого кандидата на посаду мера, як відбувався процес підрахунку голосів), я зрозумів просту річ: мені треба спочатку стати на ноги, а потім повертатись у політику. Політика — це сенс усього мого життя, хоча досі я непогано почувався й у бізнесі.
А прагнення розвивати підприємництво часом не стане на заваді чесності, прозорості, непідкупності?
— По-перше, як і інші свободівці, я ідейна людина. По-друге, у мене немає якихось таких фінансових труднощів. Та й конотопський бюджет не той, щоб заради нього поставити на собі велику пляму чи, не дай Боже, хрест, беручи участь у якихось там схемах. Ні, я не хочу. Я хочу далі йти в політику, і це сходинка. Я не збираюся зупинятися на Конотопі.
—————————————————————–
Артем Семеніхін — новий мер Конотопа на Сумщині. Народився 1982 року в тому самому місті. Освіта вища, підприємець, директор ПП «Космо». На момент виборів — військовослужбовець 92-ї бригади ЗСУ. Голова Конотопського міського осередку ВО «Свобода».