Колись під виглядом майстерні я винаймала кімнату у величезній занедбаній комуналці. Квартира була давно розселеною, і в очікуванні «гуртового» покупця шахраювата власниця здавала її «вроздріб» різним волохатим неформалам. Загалом, це був звичайнісінький сквот.
Народу було багато, а меблів узагалі не було, й тому кожен улаштовував свій куток як міг. Це була концептуальна квартирка. Я мала найбільшу кімнату, тому вона виглядала особливо порожньо – попри креативну розкладачку, палас і соковиту китайську ковдру з тигром в очереті. Під триметровою стелею теліпалася самотня «лампочка Ілліча». На стінах розвішані мої картинки, а по кутках томливо лежали мої хіпові брати по боротьбі, з якими я й мешкала на цій житлоплощі.
Навіть безкласовому суспільству потрібен очільник. Командиром була я, по-перше, тому, що хіпарям чоловічої статі потрібна міцна рука, а по-друге, лише в мене були гроші на цигарки. Тому літали мої брати, наче віники, й боялися мене страшно. Черговий раз я доколупалася до них напередодні свята всіх цеткін і люксембург – мовляв, прийдуть гості справляти феміністичну учту, а в хаті безлад.
Два красунчики почухали нонконформістські мармизи й вирішили, що ліпше віддатися, тому вигадали зробити мені справжній подарунок до 8 Березня – красивий і корисний. Проаналізувавши інтер’єр, ці бовдури вгледіли голу лампочку під стелею й заходилися робити до неї абажур. Вони покремсали здоровезний аркуш мого ватману, склеїли з нього тубус, художньо розмалювали його червоною аквареллю, написавши навіть якесь революційне парканове гасло й, мало не вбившись, повісили цей шедевр. По тому гордо всілися чекати реакції шановної публіки.
Так, скажу я вам, цей витвір мистецтва, ні, навіть цей арт-об’єкт, справляв не просто враження – він валив із ніг. Коли вмикали світло, конструкція в червоних патьоках нагадувала величезний, пардон, вживаний тампакс. Це було шокувально, це було провокативно, це було справжнє епатажне мистецтво, Демієн Хьорст би плакав. Бомба! І за внутрішньою ідеєю – якраз до жіночого свята. Глядачі сунули до нас невпинно, бо розголос про «цю штуку» пішов гуляти богемою. Справжня квартирна виставка одного витвору.
Власне, дєдушка Лєнін був досить близький до істини, проголосивши, що мистецтво належить народові. Просто він не знав, яке саме. Мистецтво у високому сенсі нікому не належить, а от contemporary art – це справді власність мас. Більше того, воно цілком доступне тим масам, вони можуть породжувати його кілограмами. Ось де справжній демократичний процес!
І дихотомічний хармсівський діалог пролетаря з митцем уже страшенно випадає з контексту: «Ти хто?» – «Я художник». – «А по-моєму, ти гівно». Гівно художника тепер дорого коштує. Головне, правильно його позиціонувати.