Із середини «нульових» це прізвище асоціювалося тепер уже з мистецьким авангардом, адже він став одним із найвідоміших арт-кураторів і галеристів в Україні. Павло Гудімов – це приклад культуртрегера, який, попри брак будь-якої державної підтримки, нерозвиненість інституту меценатства, тотальну вульгаризацію публічного простору, з унікальним оптимізмом і далі займається своєю справою.
Дистанція між мистецтвом та людьми має поступово скорочуватися – це і моя функція як куратора, і кожного художника. Чому ми боїмося мистецтва? Тому що не розуміємо його. А те, чого не розуміємо, агресивно намагаємося відштовхнути. Насправді це совок, який досі бурлить у наших жилах, відкинув і далі відкидає людей від мистецтва, але це не означає, що ця відстань є неподоланною.
В Україні зовсім невелика частина мистецького доробку є соціально активною. Якби в нашій ситуації опинилися французи, то вже було б дві-три революції, чиновники сиділи б тихо, працювали б на народ і вибачалися за кожне зайве слово чи рух. А українці чомусь постійно дають знущатися над собою. І це проходить раз, два, а тепер уже стало системою.
Є дві формули співпраці держави з мистецтвом. Перша – американська, коли держава просто не лізе в ці справи та й годі. Щонайбільше фінансує певні цільові фонди, тоді як більшість музеїв, галерей приватні. Є, звісно, певний національний запас культурних продуктів, але він не домінуючий. Друга – французька, де, навпаки, майже все, що пов’язано з культурою, регулюється і фінансується державним коштом. В Україні наразі діє псевдоамериканська модель, де всі основні культурні одиниці мають приватне походження, а держава нібито відповідає за музейне збереження цінностей. Насправді варто нарешті визнати, що без держави мистецтво існувати не може, всупереч усталеним стереотипам. Вона має використовувати культурний фактор для того, щоб Україну перестали вважати у світі країною третього світу з незрозумілим минулим і ще більш незрозумілим майбутнім.
Українські митці вже здатні генерувати власними силами важливі й знакові арт-події. Це якраз приклад того, як культурно орієнтоване громадянське суспільство починає діяти. Візьмемо останній рік і кілька подій, що відбулися впродовж нього, чим підтверджують це й дають певну надію. Наприклад, проект «Незалежні» в «Мистецькому Арсеналі», приурочений до Дня Незалежності. Це вже круто, що обійшлося без вишиванок, сала й досягнень сільського господарства. Другий факт – «ГогольFest», що відбувся того ж таки 2012 року без будь-яких спонсорів чи тим паче участі держави. Ну а як не згадати виставку Івана Георга Пінзеля в Луврі? А ще виставка «Міф «Українське бароко», що відбулася в Національному художньому музеї. Так, у царині мистецтва ми дуже відрізняємося від інших країн, але це не означає, всупереч стереотипам, що відстаємо. До того ж дуже обнадіює молоде покоління українських художників. Їм зараз 20–30 років, вони активні, професійні, амбітні, у гарному сенсі навіть нахабні.
Намагаюся оцінювати українське мистецтво та художників за міжнародними критеріями. Я чимало поїздив світом і поспілкувався з фаховими людьми, щоб так робити. І це мені дуже допомагає в моїй діяльності, саме тому художники, які потрапляють до «Я Галереї», є, так би мовити, міжнародно орієнтованими. Так само й з музикантами. Саме через це я тепер розумію, чому «Океан Ельзи» свого часу був нецікавий на Заході, не кажучи вже про «Братів Гадюкіних», які ніколи й не мали жодного шансу. У «ВВ» натомість був цей шанс, та вони зарано здалися. Наразі ж справді міжнародний продукт робить хіба що «ДахаБраха», бо він є фольклорним гуртом, але не шароварним, чим грішить більшість українських митців.
Арт-орієнтований прошарок суспільства навіть у суперрозвинених країнах становить 3–5%. Це люди, які постійно відвідують виставки, ходять до музеїв тощо. Звісно, мають бути й поважні обивателі, які щодня повертаються з роботи додому, сідають і їдять те, що їм дають, – і в харчовому, і в культурному сенсі. Та вони не є дієздатними, не є зубастою інтелігенцією, яка спроможна змінювати суспільство під себе. В Україні їх немає і піввідсотка. Той, хто хоче вилізти з цієї маси, не повинен бути мільйонером чи олігархом – зовсім ні. Варто просто перестати бути інертним об’єктом для маніпуляцій, почати по-іншому, свідомо жити, рухатися, спілкуватися.
БЕЗКОШТОВНО В МАЙБУТНЄ
Інститут промоутерів та кураторів мистецтва штучно створити не вийде. З одного боку, коли на ринку праці відчувається брак якихось людей, то їх просто треба взяти і виховати. Однак постає питання: хто це має робити? Держава? А з іншого – нафіга нам потрібно, щоб якась там Академія мистецтв штампувала по 200 кураторів щороку, а потім вони стояли в черзі на посаду піар-менеджера в одній із фірм, абсолютно недотичних до мистецтва? Я ж можу сказати, що коли ти хочеш бути куратором, варто розпочати з максимальної особистої інтеграції в цю сферу. Куратора неможливо виховати – тільки виростити. Думаю, що все знову-таки зав’язане на молодому поколінні і його не треба примушувати до якоїсь визначеної заздалегідь палітри дій. Їм треба виробити свою мову, яка неодмінно відрізнятиметься від моєї, наприклад.
Мистецтво – це не ринковий продукт. Пам’ятаю, як до кризи 2008 року в колі багатіїв ходила ідея про так званий арт-банкінг. Тобто хотіли створювати певні трасти, які мали скуповувати витвори мистецтва, а потім продавати їх удесятеро дорожче. Я їм казав, що мистецтво за таке мститиметься. Така система ненадійна, фальшива. Адже якщо мова йде про сучасних художників, майбутнє яких буде зрозуміло років через 20–30, ти не можеш вгадати його – значить, треба самому інкорпоруватися всередину цього середовища. А якщо почнеш просто скуповувати, щоб потім реалізувати, пролетиш неодмінно. Не можна осягнути розумом бізнесмена, навіщо займатися мистецтвом. Тому вхід до «Я Галереї» є принципово безкоштовним. Я вважаю, що ввести навіть мінімальну плату – це відвернути тих людей, які не можуть її внести. Взагалі, щоб щось отримати, треба спочатку щось віддати.
Художник не має бути піарником. Для того щоб бути художником, необов’язково закінчувати Академію мистецтва. Він уже живе своєю творчістю, навіть якщо наразі в нього немає кусня хліба чи даху над головою. Більшість художників, із якими я співпрацюю, – це все ж таки художники. Тобто творчі люди, які не мріють якомога швидше заробити копієчку та монетизувати свою творчість, а хочуть робити щось справді гостре і незалежне. Вони цінують культурну, а не комерційну складову. Сучасні українські художники не мають гарантованих прибутків, виставок, аукціонів тощо. Тому ті, хто щось робить, роблять це для себе, бо не можуть не робити. Саме тому українське сучасне мистецтво через багато років дуже прискіпливо вивчатимуть мистецтвознавці, адже воно і створювалося, і створюється зараз поза будь-якими комерційними факторами. Тобто є справжнім.
Для того щоб осягнути справжнє мистецтво, має минути 100 років. Окей – зараз час ущільнився, давайте візьмемо 20 років. Цей показник часу багато що розставляє на свої місця. Українське суспільство просто ще не виховане достатньо, щоб сприймати сучасне мистецтво. Зверніть увагу: тільки тепер до українського загалу почали доходити роботи 1990-х років і суспільство стало хоч почасти, але сприймати їх. А тоді вони геть не сприймалися, хоча насправді залишилися такими самими, як і були.
МИСТЕЦТВО НАТЯКУ
Мистецтво – це спеція до життя. Себто без нього неможливо відчути буття у всій його повноті. І саме тому воно не може бути для всіх, бо тоді це буде «фастфуд». Коли виринає мистецтво «для всіх», воно одразу перетворюється на соцреалізм чи будь-яку іншу тоталітарну форму. Але мистецтво, хай на рівні натяків, – це реальна картина того, чим дихає країна. То не якесь абстрактне поняття чи мрія одинака-інтелігента.
Якщо художник працює в авангарді, дивіденди зможуть отримати хіба що його онуки. Мистецтво нашого дня перебуває в дуже складних стосунках із людьми, які мають у голові так званий класичний канон. Але чомусь так завжди виходить, що художники, які свого часу були аутсайдерами, той самий Гойя, Босх, ван Гог, з часом і стають основними гравцями, символами своїх епох. Бо нерозуміння митця сучасниками ще геть нічого не означає. А ось модні ремісники, яких багато в усі епохи, дуже швидко забуваються. Ті ж, хто увійшов в історію, здебільшого були неуспішними у свій час.
Мистецтво має право спекулювати. І коли художник використовує мову тіла, мову відвертості, мову провокації, мову кічу, навіть порнографії, йому не можна казати, що це аморально і ми тебе просто викреслюємо з історії мистецтва. А Захід, Європа зараз якраз переживають не найкращі часи з погляду пошуку якогось стандарту моралі, бо цей процес дуже часто перетворюється на банальне полювання на відьом. Наприклад, нині поширюється тенденція нерозуміння сучасного мистецтва, що виявляється в банальних наїздах на нього. І в цьому сенсі ситуація в Україні набагато краща, ніж, приміром, у Росії, де кураторів просто відправляють до в’язниці.
На зламі тисячоліть відбулася зміна вектора в плані світового культурного розвитку. У XX столітті було ніби вже все: і пуританські спалення, і сексуальна революція, і дегенеративне мистецтво тощо. Тому зараз усе перебуває в якомусь ніби підвішеному стані. До того ж немає імперії, яка взяла б на себе роль культурного лідера – такого, яким була наприкінці XIX – у першій половині XX століття Австрія, потім – Франція 1920-х років. Та ж таки Британія, наприклад, фантастично використовує власне культурне надбання для збільшення надходжень до бюджету – так продавати свій мистецький продукт, літературу, кіно, музику вміють тільки на Туманному Альбіоні. Але в цьому немає новизни, вогника, без яких неможливий якісний розвиток. Нещодавно багато чого очікували від Китаю, який вкотре розбудовує Велику Піднебесну, але його продукт не дотягує до лідерського в масштабах усього світу. Тому вектор сучасного мистецтва найкраще наразі виражає знак питання.
Не буває неважливих елементів. Не буває неважливих днів, людей – ми просто можемо когось чи чогось не помічати. Важливо все: те, як ми збираємо навколо себе всі елементи, з яких і складається життя.