Я хотів би присвятити кілька хвилин митцеві, який ненастанно пробуджує живі емоції, хоча його немає серед живих уже понад чверть століття. Я думаю про Олега Голосія, який трагічно загинув у 1993-му, маючи заледве 27 років.
У київському «Мистецькому Арсеналі», власне, вже закінчується ретроспективна виставка під назвою «Живопис нон-стоп» (відкрита до 11 серпня 2019-го), підготовлена кураторським колективом, до якого ввійшли Олександр Соловйов, Ігор Оксаметний, Соломія Савчук, Оксана Баршинова і Тетяна Жмурко. Тим, хто ще не бачив, рекомендую знайти годину чи дві й зануритися у творчість одного з найвидатніших українських живописців кінця XX століття.
Для мене зустріч із Голосієм (а також з Андрієм Сагайдаковським) була переломним досвідом, який спонукав мене серйозно зацікавитися сучасним українським мистецтвом. Я провів з Олегом лише один довгий день, і за цю можливість довіку буду вдячний Олександрові Соловйову, який нас познайомив. Картини, які я побачив у його майстерні в Києві на вулиці Паризької Комуни, гіпнотизували мене. Результатом тієї зустрічі стала моя постанова організувати виставку сучасного українського мистецтва в Центрі сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» у Варшаві. Показ під назвою «Степи Європи» відбувся восени 1993 року, вже після смерті Голосія, і презентував творчість 13 українських митців.
Я представив там тільки одну картину художника ― разюче зображення мосту, одну з останніх його робіт, хоча є люди, які вважають, що вона і є остання. Але присвятив тому пророчому твору на виставці у Варшаві особливу увагу й виділив окрему величну залу, яка уможливила його глибоке медитаційне сприйняття. У «Мистецькому Арсеналі» ця картина, що аж пронизує, стоїть на підлозі, зіперта на стіну, наче небажана сирітка, втративши всю свою силу. У проспекті до виставки в «Замку Уяздовському» я писав: «Олег горів, як факел. Бачивши його таким, я боявся, що він може легко вигоріти як художник, але помилився. Олег горів так інтенсивно, що вигорів як людина. Але залишився художником надзвичайно живим».
Згодом, 1999 року, мені ще раз випало працювати з образами Голосія, цього разу на виставці «Identity & Dіversity», що відкрилася в Парижі в Passage de Retz. Зверніть увагу: куратори запозичили назву київської ретроспективи зі статті Єкатєріни Дьоготь під назвою «Живопис нон-стоп», опублікованої в каталозі паризького показу. На виставці в Passage de Retz я показував двох своїх улюблених художників: Голосія і Сагайдаковського. У каталозі до неї поділився такими роздумами: «Коли стою безпорадний і довірливий перед їхньою творчістю, ― пам’ятаючи, що довіра є актом моральної, а не інтелектуальної заангажованості, ― усвідомлюю, що ті засади, котрі, як стверджують «сучасні теологи мистецтва», можна обґрунтувати в результаті умоглядних міркувань, становлять частину безпосереднього досвіду містика. Цей особливий «досвідний» підхід має основоположне значення й приводить до того, що його принципово не можна передати, хіба що тільки бездарними, неадекватними метафорами».
Спроба, до якої вдався «Мистецький Арсенал», залучивши аж п’ять кураторів, виявилася тільки черговим кроком на довгому шляху пізнання і засвоєння творчості видатного митця. Ця примірка, виконана в межах «музеєфікації міфу», виявилася вдалою тільки почасти. Тепер настає пора для ретельної праці, розрахованої на тривалий період. Шкода, що це необхідно робити знову й знову. Можливо, треба, щоб минули роки й відійшло покоління, яке, немов «за визначенням», краще знає Голосія, бо знало його особисто на зламі 1980–1990-х. На жаль, воно було нездатне до глибокої рефлексії в масштабі митця, творчість якого вивчало.
Невдовзі має вийти каталог виставки, що може пролити додаткове світло на ту виняткову постать, хоч, аналізуючи експозицію як елемент ширшої діяльності, яка й повинна, власне, музеїфікувати міф Голосія, я маю певні сумніви. Дуже не хотілося б, щоб це був тільки черговий крок до зростання ринкової вартості робіт, які є в Україні. Голосій заслуговує на більше, аніж додавання чергового нуля до ціни його творів. Я хотів би дожити до миті, коли побачу виставку Голосія, яку створив не «комітет», а тямущий куратор, здатний запропонувати більш-менш повну збірку творів митця, а не тільки третину його доробку. Хотілося б, щоб то була виставка не тільки аналітична, а й евристична. І щоб на ній не сталося таких ляпсусів, як-от демонстрація твору іншого художника як роботи Голосія. (Я знаю, що то за твір і хто його автор, але не викажу таємниці, лишаючи це завдання кураторам.)
Грецький афоризм «Життя коротке, мистецтво вічне» хоч і з’явився понад дві тисячі років тому, але звучить так, немов був написаний із думкою про Олега Голосія, бо його життя було коротким, як кліпання оком, тож лишається тільки вірити, що його мистецтво буде вічним, принаймні в перспективі нашого власного життя.