Нещодавно Держдума Росії прийняла рішення відмовитися від використання двох радіолокаційних станцій системи попередження про ракетний напад (РЛС СПРН), ще з часів СРСР розташованих в Україні: одна – поблизу Мукачевого, інша – під Севастополем. Гроші за їх використання Україна отримувала мізерні – $1,5 млн на рік. Втім, головнокомандувач космічних військ Росії Володимир Поповкін назвав ці витрати «кругленькою сумою». Цікаво, який епітет Поповкін підібрав би для визначення тих сотень мільйонів доларів, які росіяни витратять на створення адекватної заміни українським станціям на своїй території. Але не варто рахувати чужі гроші: краще спробуємо з’ясувати, який зиск від того буде нашій країні. Адже радари – не єдиний непотрібний військовий об’єкт України. Є ще «закопаний у землю авіаносець» – полігон «НИТКА» у Криму (ця російськомовна абревіатура розшифровується як Науково-випробувальний тренажер корабельної авіації). І, звісно ж, бази Чорноморського флоту РФ.
Ризик без перспективи шампанського
Зрозуміло, що наявність на території країни (на додачу до баз ЧФ РФ) військових об’єктів іншої держави – це ризик бути втягнутим у чужі геополітичні «розборки». Підрахувати кошти, які наразі компенсують Україні дискомфорт від присутності російських військових, нескладно. Як вже зазначено, це: $1,5 млн щорічних платежів за станції СПРН, близько $100 млн щороку за базування Черноморського флоту та $0,5 млн за використання полігону «НИТКА». Загалом близько $102 млн. Натомість у статтю «збитки» можна записати політичні проблеми та необґрунтовані звинувачення.
Росіяни постійно кажуть про недостатню фахову підготовку українського персоналу, який обслуговує радари СПРН. Насправді, це, здебільшого, ті ж самі люди, які займалися цією справою ще за часів СРСР. Раніше все влаштовувало, а зараз чомусь перестало. Російські військові неодноразово заявляли, що станції морально застаріли, та вже не відповідають сучасним вимогам. Але $20 млн, у які українські експерти оцінили вартість модернізації станцій, вони категорично відмовилися надавати. Мовляв, давати гроші на модернізацію української власності, якою є РЛС у Мукачевому та Севастополі, вони не будуть. Тобто, за їхньою логікою, Україна мала б за власний рахунок оновлювати радари, інформацію з яких вона передає російським космічним військам.
Щодо полігону «НИТКА» кожного року виникає проблема з отриманням навіть тих кількох сотень тисяч доларів, які нам платять росіяни за тренування своїх військово-морських льотчиків. (У 2006 році за користування полігоном РФ заплатила Україні $500 тис.).
І це при тому, що тренажер «НИТКА» є унікальною спорудою. Ззовні комплекс відтворює палубу крейсера-авіаносця, а основне начиння тренажера знаходиться під землею. Злітно-посадковий блок комплексу може розгойдуватися, імітуючи хвилі. Аналогічні тренажери є ще в Сполучених Штатах та Іспанії. Але «НИТКА» вважається найбільшим у світі.
До речі, за використання полігону російські військові час від часу розраховуються не грошима, а запчастинами для українських бойових літаків радянського виробництва. Цей факт також можна вважати досить вигідним для російської сторони, бо розрахункова вартість запчастин ринкова, а для російських військових вони коштують значно дешевше. Однак, щороку платежі або бартери затримуються. Нарешті, наприкінці минулого року, головнокомандувач ВМФ Росії Володимир Масорін заявив, що комплекс «НИТКА» застарів, тому прийнято рішення про будівництво до 2010 року нового комплексу з підготовки льотчиків палубної авіації на території Росії.
Ідеш – то йди
Навіть попри цілковиті відмови росіян від використання радарів та тренажера «НИТКА» на них можна спробувати заробляти гроші. Зазначимо, що Українській армії вони не потрібні оскільки у нас немає космічних військ і палубної авіації.
Ми можемо долучитися зі своїми двома станціями до розбудови загальноєвропейської системи протиракетної оборони, звісно після проведення їх модернізації. Не варто забувати і про Сполучені Штати, які вже цікавилися РЛС в Мукачевому та Севастополі. Але не важко уявити, яку реакцію російського керівництва викличе прихід на українські станції американців. Нічого не поробиш: військово-технічна співпраця – це майже завжди політика, або, як кажуть, «дружба проти когось». Зрештою, і закриття станцій в Мукачевому та Севастополі не слід розглядати як негатив для України. Наприклад, литовці ще у 1995 році висадили у повітря свою станцію СПРН у Скрунді й більше не повертаються до цього питання. Та й Україні, швидше за все, доведеться найближчими роками задовольнитися позаблоковим статусом, а в цьому разі потрібно триматися як найдалі від усіляких ПРО та СПРНів.
У випадку з полігоном «НИТКА» ситуація не на стільки драматична і заполітизована. Теоретично Україна могла б здавати його в оренду будь-якій країні, в якої виникла потреба у підготовці пілотів палубної авіації. У першу чергу це можуть бути Індія та Китай: для Індії росіяни будують авіаносець, а китайцям продають корабельні літаки Су-33. Але без участі Росії Китай та Індія навряд чи співпрацюватимуть з Україною. Якщо цей об’єкт просто спишуть на металобрухт буде дійсно шкода. [147]
ОБОРОННА ПРОМИСЛОВІСТЬ
Військові гроші
Приватизовані військові заводи непогано заробляють на оборонній продукції
Досі у складі вітчизняного оборонно-промислового комплексу (ОПК) залишаються підприємства, які вже кілька років перебувають в «анабіозі», з якого їх, теоретично, мала б вивести приватизація. Логіка дій влади має бути проста: якщо стратегічно важливе підприємство в змозі існувати та розвиватися завдяки державним замовленням, не варто поспішати з його приватизацією. У іншому випадку це єдиний вихід.
ВАТ «Мотор Січ» – найбільш яскравий приклад вдалої приватизації колишнього підприємства ВПК – одного з найбільших виробників авіаційних двигунів у світі. «Мотор Січ» змогла пристосуватися до ринкових умов і не втратити своїх головних замовників – російських авіабудівельних підприємств. Нині акції ВАТ «Мотор Січ» вважають на ПФТС одними із найліквідніших цінних паперів України.
До вдало приватизованих підприємств ОПК можна зарахувати ВАТ «НВО ім. Фрунзе», яке паралельно з випуском обладнання для газової промисловості зберігає виробництво стволів для танкових гармат.
ВАТ «Корпорація ФЕД» також не погано почуває себе на ринку агрегатів для авіації.
ВАТ «Хартрон» і після приватизації продовжує виробляти системи керування для ракет та космічних апаратів.
Нікопольський південно-трубний завод (НПТЗ) зараз відомий як ЗАО «Трубний завод ВСМПО-Авісма». Безшовні титанові труби, які він виготовляє, зокрема, використовують у конструкції російських підводних човнів та літаків. Однак для України не є позитивом той факт, що контроль над підприємством опосередковано перебрав на себе «Рособоронекспорт» – власник корпорації «ВСМПО-Авісма». Але в тому то й проблема, що після приватизації державі стає складно контролювати стратегічні підприємства. Водночас ситуація, яка склалася на держпідприємстві Нікопольський південно-трубний завод, який було створено на базі одного з цехів НПТЗ, та передано до управління Національного космічного агентства України (НКАУ), красномовно свідчить про вміння держави заганяти підприємства у глухий кут. ДП НПТЗ, як і ЗАО «Трубний завод ВСМПО-Авісма» спеціалізується на виробництві титанових труб, але на відміну від останнього знаходиться у стані банкрутства.
В Україні вже кілька років ведеться робота над створенням на базі Яворівського полігону (Львівська обл.) міжнародного центру з підготовки миротворців. Зацікавилися цим проектом низка європейських країн та США. Яворівський полігон, розташований поблизу західного кордону України, що сприяє його логістичному забезпеченню у разі співпраці з країнами ЄС. Полігон дуже цікавий своїм ландшафтом –він представлений майже усіма його європейськими типами, у мініатюрі.
Українськими полігонами цікавляться не тільки члени НАТО, але і їхні традиційні антагоністи. Білорусь висловила бажання готувати своїх військових льотчиків на полігонах українських ВПС у Миколаївський та Вінницький областях. Тобто, в України є усі передумови для розвитку вже наявної полігонної інфраструктури, в якій має знайтися місце і для «НИТКА».
