Але що знаходиться за парадним фасадом? Якими ЗСУ були та якими стали? Який реальний стан сучасного українського війська? Чи тривають якісні зміни, чи поменшало проблем і чи готова армія сьогодні дати відсіч агресору?
Військо продовжує бути у фокусі уваги нашого суспільства та користується високим ступенем довіри. Але насправді розуміння важливості армії як інституту держави проявилося лише в останні роки, і пов’язане воно з необхідністю захищатися від зовнішньої агресії з боку Москви.
У спадок від СРСР незалежна Україна отримала величезний уламок «Советской Армии» чисельністю майже один мільйон військовослужбовців, десятки тисяч одиниць техніки та третій за потужністю арсенал ядерної зброї у світі. Тодішнє керівництво абсолютно не розуміло, що ж робити з усім цим. Почався процес постійного скорочення та розпродажу озброєння (як офіційного, так і нелегального). Ядерну зброю на підставі Будапештського меморандуму передали РФ. Так нужденна Україна намагалася скоротити свої фінансові видатки на, як багато хто вважав, непотрібну армію. Усе це прикривали начебто програмами реформування та модернізації ЗСУ, але насправді поряд зі скороченнями особового складу та озброєння не відбувалося ефективних змін і трансформацій самого укладу українського війська — воно залишалося наскрізь пронизане «совком», радянськими традиціями й організаційною культурою чи краще сказати безкультур’ям. Низький загальний інтелектуальний рівень і нестатутні відносини між військовослужбовцями, відсутність ініціативи, погане фінансове й матеріальне забезпечення зменшували мотивацію до служби та відштовхували професіоналів, для реалізації яких у цивільному житті було значно більше можливостей. Такий спадок радянської армії був небезпечний, бо знищував військо зсередини, підривав його бойовий дух.
Збройна агресія Москви у 2014 році значно змінила становище армії в суспільстві та прискорила всі трансформаційні процеси всередині ЗСУ, адже зміни у війську стали питанням виживання українців як політичної нації. Те, що не змогла організувати держава, взялося виправляти суспільство й породило потужній волонтерський рух, який допоміг армії витримати перший удар. А далі держава поволі, але цілеспрямовано почала відновлювати армію, наповнюючи її озброєнням та ресурсами. Не залишилися осторонь союзники, як-от США, Канада, Велика Британія, Польща, країни Балтії, Туреччина тощо.
Сьогодні наше військо дійсно оснащене набагато краще, ніж у 2014 році: речове та продовольче забезпечення на достатньому рівні, на озброєння прийняли нові зразки техніки та високоточну зброю, як крилаті ракети «Нептун» чи протитанкові комплекси «Джавелін», а закуплені в Туреччини безпілотники «Байрактар» викликають у російських «експертів» і пропагандистів напади люті та печії. Чисельність українського війська зросла, армія змінюється на краще, але є й багато але. «Радянський спадок» вимивається із ЗСУ занадто повільно, частина реформ пробуксовує, і головна причина цього — саме «совкова» організаційна культура, яка заважає повноцінній модернізації українського війська. Та й заробітна платня, хоч і збільшилося, як порівняти з минулими роками, все ж «не дотягує» до рівня, який би дозволяв військовослужбовцю забезпечувати себе та родину всім необхідним. Як наслідок, звільнення людей з армії, водночас спостерігаємо відтік саме професійно підготовлених та перспективних військовослужбовців.
Реформи всіх видів забезпечення, реформа військової освіти, сержантська реформа, розбудова територіальної оборони, зміни в інформаційній політиці та гендерних підходах, цивільно-військове співробітництво й ідеологічно-ціннісні сенси тощо — усе це є, але темпи змін мають бути більш динамічними. І ми повинні адекватно оцінювати внутрішню ситуацію, адже від цього буде залежати наша здатність протистояти агресору. Слід зрозуміти, що лише об’єктивне оцінювання поточного становища дозволить українській армії діяти раціонально та ефективно, місця для «рожевих окулярів», «показухи» та «совка» наразі немає.