Коли у травні 2021 року Володимир Зеленський дав велику прес-конференцію під інтригуючим гаслом «Президент 2.0», цей меседж був прочитаний багатьма як заява про намір балотуватись на другий термін. Мовляв, Зеленський-бунтівник, який прийшов, щоб «зламати систему» і «передати країну новому поколінню політиків», перетворився на Зеленського-політика, який боротиметься за владу, скільки зможе. Так це чи ні, неясно й досі. Проте деякі зміни все ж відбулись. Найпомітніші зрушення в царині ідеології: тут від колективного Зеленського зразка 2019 року справді мало що залишилось. І це хороша новина: видається, що національний порядок денний в Україні формується суспільством, а не спускається з кабінету на Банковій.
Пішовши на вибори з гучними миротворчими обіцянками, Володимир Зеленський доволі довго дистанціювався від будь-якого «мілітаризму». Аж настільки, що 2019 року в День Незалежності замість військового параду влада організувала Ходу гідності, під час котрої військових заховали поміж медиків, спортсменів, вчителів та інших «трудящих». «Танки, бронетранспортери, літаки — це не атракціон для киян і гостей столиці. В країні, яка захищає свій суверенітет зі зброєю в руках, техніка має бути не в мирному Києві, а на передовій», — наголошував президент, обіцяючи провести парад вже після досягнення «сталого миру». Але «демілітаризувати» головне державне свято не вийшло: паралельно з офіційними заходами у Києві пройшов Марш захисників України. Вочевидь, саме тоді на Банковій почали усвідомлювати, що «мілітаризм» — це не «фішка Петра Порошенка», а природний запит громадян країни, що воює. І що подальші спроби накинути суспільству альтернативний порядок денний принесуть більше політичних збитків, ніж вигод. Неофіційні паради все одно відбуватимуться і будуть постійним докором владі, а потенційно — ще й політичним ресурсом для опозиції.
Читайте також: Новий раунд
І ось вже за рік, на 30-річчя відновлення Незалежності у Києві відбувся військовий парад — здається, наймасштабніший в історії нашої країни. Якщо у своїй минулорічній промові Зеленський робив акцент на миротворчих досягненнях, то тепер — на обороноздатності, згадавши і про військово-морський флот, і про ракетну програму, і про НАТО. Промовиста деталь — участь у цьогорічному параді брала авіація НАТО: поряд з українськими «МіГ-29» летіли британські та польські винищувачі. Хоча неважко пригадати, що, будучи кандидатом, Зеленський ставився до теми НАТО доволі стримано. Перш ніж вступати до Альянсу, треба спочатку «об’єднати країну», говорив Зеленський — вочевидь, не бажаючи дражнити проросійський електорат. Після зміни влади у 2019 році Київ дещо «охолов» і щодо затвердження Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО. Як казав у листопаді 2020-го очільник МЗС Дмитро Кулеба, не треба зводити ПДЧ до рангу культу. Але вже на початку 2021 року Зеленського ніби підмінили.
В лютому він поставив Джо Байдену своє знамените риторичне запитання: «Пане президенте, чому ми досі не в НАТО?». А в червні, напередодні саміту НАТО, президент заявив прем’єр-міністру Великої Британії Борису Джонсону, що Україна зробила все для отримання ПДЧ і тепер слово за «нашими партнерами і союзниками по Альянсу». А нещодавно Зеленський підписав наказ про Стратегію комунікації з питань євроатлантичної інтеграції до 2025 року, в межах котрої планується «донесення до кожного українця змісту та практичної цінності членства України в Альянсі». І ще цікава деталь: якщо у торішній промові Зеленський до Дня Незалежності уникав слова «окупація» взагалі, то цьогоріч ужив його аж чотири рази. Словом, Зеленський ще не «яструб», але вже точно не «голуб».
Не менш помітно змінилася позиція президента й у гуманітарних питаннях. У квітні 2019 року речник команди Зеленського Дмитро Разумков пропонував «винести за дужки все, що може роз’єднувати українців: віру, мову, територію, якихось історичних лідерів». Якийсь час нова влада намагалася дотримуватись цього принципу. «Неважливо, як названа вулиця, бо вона освітлена та заасфальтована. Немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш дівчину, в яку ти закоханий», — сказав Зеленський у своєму першому новорічному зверненні в ролі президента. Ці слова йому пригадували увесь наступний рік: «какая разница» стало в’їдливим політичним мемом, який охоче підхопила опозиція. Але час йшов, і ось на 30-річчя відновлення Незалежності Зеленський виступив із промовою, витриманою майже в націоналістичному дусі. Принаймні апеляцій до ідентичності, історичної тяглості та героїв у ній було більше, ніж протокольних згадок про поточні здобутки. Президент навіть анонсував створення національного пантеону героїв. Ця ідея витає у патріотичних колах із ранніх 1990-х, а 2015-го Петро Порошенко навіть видав відповідний указ. Можливо, чинна влада спробує продемонструвати свою «історію успіху» й тут.
Читайте також: Життя під куполом
Про зміни курсу влади свідчить також її позиція у мовному питанні. Після виборів 2019 року існували цілком реальні побоювання, що нова влада почне ревізію мовного законодавства. Бо ще під час передвиборчої кампанії кандидат Зеленський обіцяв провести «ретельний аналіз» закону про мову на предмет його відповідності конституції — бо він, мовляв, ухвалювався без «достатньо широкого обговорення із громадськістю», та ще й «під час виборчого циклу». Але переступити цю червону лінію влада не наважилась. Спроби підважити мовне законодавство були, проте достатніх підстав вважати їх ініціативою Банкової нема. Тож у кінцевому підсумку все лишилося без змін. Цього літа Конституційний суд підтвердив відповідність мовного закону усім належним нормам, і президент дав чіткий сигнал, що у цьому питанні час ставити крапку. «Найбільш справедливим буде не піднімати це питання. В українському законодавстві є все, щоб ми жили, працювали, розмовляли і підтримували нашу країну і мову. Я вважаю, що все зроблено», — заявив Зеленський у липні 2021 року. Звичайно, ситуацію у мовній сфері годі вважати ідилічною (наприклад законодавство намагаються саботувати деякі телеканали), проте цілком очевидно, що й тут влада прийняла політичну реальність такою, як вона є.
Змінилася риторика Зеленського і щодо церковних справ. «Є речі, які ми ніколи не обговорюємо за столом у моїй родині… Питання релігії — номер один. Ми ніколи не обговорюємо речі, які розколюють сім’ї й суспільство», — заявляв він 2019 року, ще будучи кандидатом і явно протиставляючись Петру Порошенку, який щойно повернувся із свого «томос-туру». Але з часом президент став менш категоричним. Якщо звернення з нагоди дня Хрещення Русі можна вважати протокольними, то цьогоріч Зеленський ще й впровадив цього дня нове свято — День державності. Збіг не випадковий: підписуючи указ, президент назвав хрещення Русі «днем розквіту нашої державності», а самих українців — «молодою родиною з роду хрестителів». Не слід пояснювати, що із винесенням релігійних питань «за дужки» це вже не має нічого спільного. Що стосується міжконфесійних стосунків, тут Зеленський також не зміг залишитись рівновіддаленим від усіх. Намагаючись не втручатись у протистояння і «канонічними православними», він все ж налагодив конструктивні взаємини із ПЦУ, а також на належному рівні прийняв у Києві Вселенського патріарха Варфоломія.
Читайте також: Рецепти від гетьманця
Словом, теперішній Володимир Зеленський вже не видається послідовним ідеологічним антагоністом Петра Порошенка із його «армією, мовою, вірою». Навпаки, позбуваючись ідеологічної аморфності, чинний президент дедалі виразніше наближається до позицій свого попередника. З політтехнологічної точки зору це можна розглядати як стратегію перехоплення порядку денного опонента з метою нейтралізації останнього. Звичайно, ці зрушення поки що доволі поверхові, проте для масового виборця їх цілком достатньо, аби на наступних виборах ідентифікувати Зеленського як патріотичного кандидата. Особливо якщо його головним суперником виявиться проросійський політик на кшталт Юрія Бойка. Привласнювати патріотичний порядок денний владу спонукає і те, що до 2024 року Зеленський остаточно втратить свій головний козир — образ «молодого і контрсистемного», який забезпечив йому блискучий політичний дебют. І для мобілізації електорату патріотична програма — хай навіть не надто оригінальна — працюватиме набагато краще, ніж розфокусований популізм та обіцянки майбутніх звершень.
Якщо така тенденція збережеться надалі, для Петра Порошенка це означатиме серйозні проблеми, адже 2024 року йому доведеться змагатися з власним політичним альтер-его. Втім, ідеологічну еволюцію Зеленського навряд чи слід пов’язувати виключно з політтехнологічними розрахунками. Власний еволюційний шлях проходив і його попередник. І напрямок цих змін встановлювала не так політична кон’юнктура, як запит активної частини суспільства. Як точно його розшифровують і як вдало втілюють у високих кабінетах — питання дискусійне. Наприклад, всупереч очікуванням політтехнологів, так званий «томос-тур» не приніс Петру Порошенку очікуваних електоральних вигод. Але так чи інакше, можна стверджувати, що з 2014 року українське суспільство формулює власний запит на зміст державної політики. І це без перебільшення можна вважати одним із найобнадійливіших трендів останнього десятиліття.