Я ріс у 1960-і роки, коли довкола вже не залишалося повоєнних руїн. Але в хлоп’ячих іграх світ усе одно поділявся навпіл: на «наших» і «німців». Я з острахом позирав на отвір у дверях дідусевої хати, залишений німецькою кулею, і здригався, уявляючи, в якому жорстокому часі виростали батьки (на травень 1945 року їм було по 17). Часі, який забрав у матері її батька й старшу сестру. А винним у наших втратах, у пролитій крові здавався цілком конкретний народ – «німці». «Німці» означало «вороги».
Кров, пролита на війні, не забувається. Тим-то навіть спогад про неї так легко перетворити на пропагандистський прийом: «Не забудем, не простим». Або навіть «Папа, убей немца». Як це сталося в Радянському Союзі та в путінській Росії.
Читайте також: Війна за розум західного світу — це гарантія нашої незалежності
І ось знов щодня ллється українська кров. Що далі, то більше. Ще пару тижнів тому переважна більшість харків’ян зберігала цілком толерантне ставлення до північних сусідів. Ну, може, часом іронічне, або й співчутливе. Бо для нашого народу, звиклого шанувати свободу, запобігливе ставлення росіян до влади ніколи не було зрозумілим. Але коли цей дивний сусід вривається до твоєї хати, по-дикунському безтямно руйнує надбане роками, садистськи розстрілює мирних жителів – шок обертається ненавистю.
Жоден найпідступніший провокатор не зробив би більшого для розпалювання в українцях ворожости до Росії, ніж злочинні стратеги вторгнення на нашу землю. Кожна краплина крови падає зерном ненависти в обпалену ракетами душу. Ненависти до ворога, до вбивці. Боюся визнати – вбивці, що відтепер називатиметься в дитячих іграх «росіянином».
Під час війни важко говорити про любов. Але саме вона — єдина сила, здатна привести нас до перемоги в боротьбу за рідну землю і протистояти руйнівній силі ненависти. Це любов до України, до свого міста, родини, своєї домівки, вулиці, на який виріс. Любов один до одного – соратників у спільній боротьбі. Любов до Бога, батьківську підтримку якого українці вже так виразно відчули на собі за ці дні. А ціна фарисейських гасел окупантів уже розкрилася загиблими в Харкові минулої неділі церковнослужителями Озерянського храму Московського патріярхату й постраждалими від обстрілів Успенським собором і Мироносицькою церквою. Теж, до речі, Московського патріярхату.
Читайте також: Юрій Макаров: «Владімір Путін є породженням російського плебсу»
Йде війна між світами любови й ненависти. В ній відкривається перспектива есхатологічної боротьби «не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах» (Ефесян 6:12). Неймовірно важливо знайти правильне місце в цій боротьбі. А цінності, які ми в ній боронимо, запевняють нас у неодмінній перемозі. Бо з Богом любови ми завжди перемагаємо.
Харків, 3 березня 2022 р.