Євген Маланюк свого часу наголошував, що «нація є живим, отже більш або менш напруженим процесом, безперервним «становленням», і з цим важко сперечатися. Солідарність, що дає змогу народу діяти як цілісному політичному суб’єкту, не формується раз і назавжди, а мусить постійно відтворюватися та зміцнюватися — зокрема й шляхом цілеспрямованих зусиль із боку держави та самих громадян. Причому це питання не лише морально-етичного, а й практичного порядку, оскільки солідарність — одна з ключових складових успішності та життєздатності держав.
Основою солідарності сучасних суспільств, принаймні в межах європейської цивілізаційної моделі, є національна ідентичність. Як стверджує американський політолог Френсіс Фукуяма у своїй останній книжці «Ідентичність. Потреба в гідності й політика скривдженості», вона впливає на цілу низку сфер суспільного життя. По-перше, вона є чинником безпеки. Як свідчить досвід Сирії та Лівії, етнічне та релігійне різноманіття за відсутності спільного національного знаменника може мати вкрай деструктивні наслідки. По-друге, національна ідентичність впливає на рівень корупції. Не відчуваючи потреби захищати суспільні інтереси, чиновники та політики схильні ставити державу на службу іншим спільнотам: власній родині, клану, регіону, партії тощо. У правдивості цієї зауваги ми мали нагоду переконатися, зокрема, у часи Віктора Януковича, коли вся країна стала заручником інтересів «донецького» клану. По-третє, національна ідентичність — це одна з основ соціального капіталу, тобто здатності людей до співпраці на основі неформальних норм та спільних цінностей. І по-четверте, наявність національної ідентичності уможливлює належне функціонування демократії. Самі по собі інститути демократії не створюють солідарності, тимчасом як відчуття національної спільності дає змогу формувати консенсус навіть там, де інтереси строкатого соціуму важко піддаються узгодженню.
Читайте також: Разом нас багато…
Що саме є відправною точкою для формування національної ідентичності — питання дискусійне. Френсіс Фукуяма зазначає, що вона починається зі спільної віри громадян у легітимність політичної системи конкретної держави. Щодо цього можна стверджувати, що Україна вже має надійний фундамент: якби референдум про незалежність відбувся торік, «за» проголосували б понад 84% громадян. Причому абсолютна більшість, а саме 75% населення, вважає себе насамперед громадянами України, а не членами регіональних та інших спільнот («Демократичні ініціативи», 2020). Понад те, 85% українців вважають себе патріотами («Рейтинг», 2020). Утім, Фукуяма наголошує, що національна ідентичність також потребує культурної та ціннісної спільності. «Вона (ідентичність — Ред.) складається з історій, що їх люди розповідають про себе: звідки вони прийшли, які свята відзначають, що зберігається у їхній історичній пам’яті, що треба, аби стати правдивим членом суспільства», — пише політолог.
Курс на відновлення культурної спільності українська держава взяла ще в перші роки незалежності, коли були відкинуті спроби легітимізувати двомовність. Але що системнішою стає така політика, то більшої політичної витривалості вона потребує. Шлях до створення культурної єдності з українським змістом пролягає через декомунізацію, деколонізацію та дерусифікацію, проте суспільний консенсус щодо цього ще тільки складається. Якщо до запровадження мовних квот на телебаченні торік позитивно ставилися 65% громадян, то до зміни комуністичних топонімів — лише 30% («Демократичні ініціативи», «Центр Разумкова», 2020). Заборону російських фільмів, артистів, а також соцмереж підтримує близько третини громадян (КМІС, 2019). Нічого сенсаційного у цьому нема: будь-яка імперія прагне накинути колонізованим народам власну модель солідарності, і для зміни парадигми потрібна довготривала державна політика.
Про наявність більш-менш цілісної державної стратегії стало можливим говорити хіба з 2014 року, тож наразі Україна перебуває тільки на початку шляху. Втім, попри всі труднощі, зміни політичного ландшафту вселяють певний оптимізм: українська більшість — це вже не мета, а даність. Ще в середині 2000-х на політичному полі існували «проукраїнський» та «проросійський» табори, кожен із яких відображав відповідні суспільні настрої. Фактично предметом нашої внутрішньої дискусії було те, чи має Україна відбутися як національна держава, а чи існувати як безнаціональний пострадянський лімітроф. Але станом на сьогодні ця суперечка завершена: тепер «проукраїнським» став увесь політичний мейнстрим, а проросійський табір досить швидко перетворюється на «партию русских соотечественников» — на зразок тих, що існують у Латвії, Естонії, Литві.
Однак для формування національної солідарності культурної спільності замало. Також солідарність повинна знаходити вираження у соціально-економічній площині, а саме у взаємній підтримці та співпраці громадян. Одним із механізмів такої взаємопідтримки є благодійність. У минулому вона була глибоко закорінена у традиційний устрій українського життя. Наприклад, етнографічний опис Харківської губернії 1898 року містить такі факти. Більшість учнів із села Мостки (нині на території сучасної Луганщини) восени і взимку залишалися ночувати у школі. Оскільки спати їм доводилося на підлозі, то «ті, хто мав великі свити і шуби, лягаючи, укладали в середину маленьких і тих, кому було нічим вкритися». Так само, готуючи собі їжу, учні з заможніших родин дбали про те, щоб нагодувати бідніших товаришів. Цьому вони вчилися від своїх батьків, бо серед заможних селян у Мостках допомога бідним родинам вважалася моральним обов’язком. «У певні дні розносили по призьбах зерно у мішках і непомітно йшли. У полі залишали «для перехожого» хліб недокошеним, іноді вже складеним у копиці. Цей хліб називався «пайками для бідних», — розповідає етнограф.
Сьогодні можна стверджувати, що Україна перебуває на правильному шляху. Попри те що великі благодійні фонди переважно пов’язані з політиками та олігархами, котрі використовують їх для систематичної роздачі «гречки» потенційним виборцям та поліпшення власного іміджу, суспільство демонструє неабиякий прогрес. Британська компанія Charities Aid Foundation щороку укладає звіт World Giving Index, де аналізує рівень залученості громадян кожної країни у благодійність у формі допомоги незнайомцям, фінансових пожертв та волонтерства у громадських організаціях (на основі даних Gallup’s World Poll). Згідно зі звітом, Україна цьогоріч посіла 20-те місце серед 114 країн світу, випередивши, зокрема, Польщу (37-е місце), Данію (40), Швецію (64), Фінляндію (81) та Німеччину (85). За даними дослідження «Соціоінформ» станом на 2019 рік, українці найбільше допомагали важкохворим (50%), армії (18%), соціально вразливим групам населення (14%).
Утім, у сучасному суспільстві благодійність — це все ж доповнення до державної політики соціальної підтримки. Від ефективності останньої залежить не лише добробут мільйонів громадян, а й те, чи будуть почуті моральні проповіді єдності. В теорії чи не найбільшим механізмом турботи є пенсійна система, яка в Україні влаштована саме за солідарним принципом: відраховуючи кошти до Пенсійного фонду, зайняті громадяни утримують тих, хто вже не може працювати. Проте в реальності ця система не працює. Станом на 1 квітня 2021 року середній розмір пенсії в Україні становив 3700 грн. Тимчасом офіційно встановлений прожитковий мінімум, що нині становить 2379 грн, навіть приблизно не відповідає дійсності: у Мінсоцполітики зізнаються, що він занижений понад удвічі. Тож у своєму теперішньому вигляді пенсійна система України працює не на зміцнення єдності, а навпаки, на її руйнацію, унаочнюючи той факт, що задекларований принцип солідарності не працює. З огляду на об’єктивні демографічні обставини відновити функціональність солідарної пенсійної системи в Україні неможливо. Отже, перехід до накопичувального принципу — це один із кроків до відновлення солідарності, а не навпаки. Це стосується не лише пенсій, та й зрештою не лише грошей, оскільки турбота і взаємодопомога — це не тільки про виплати, а й про інклюзивність у широкому значенні цього слова.
Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років
Звичайно, поряд із цим слід боротись зі зловживаннями. Проте останнє виявляється не лише у соціальному паразитизмі, якому потурає неефективна соціальна політика, але й у демонстративній розкоші, котра увійшла в моду серед покоління пострадянських нуворишів. У наших умовах така практика становить серйозну перешкоду для встановлення соціального компромісу, бо є одним із головних політичних подразників. Особливо коли ця розкіш має виразно корупційне походження: навіть найбідніші легко пробачають надмірне споживання артистам, але не суддям, чиновникам та політикам. Та й великому бізнесу було б корисно позбутися цієї звички — принаймні доки демонстрація багатства не перестане породжувати суспільні підозри (див. Тиждень № 16/2021). Держава могла б сприяти зниженню соціальної напруги, запровадивши податки на розкіш, що є цілком звичною європейською практикою. Проте відповідні спроби українського уряду важко назвати успішними. Якщо податок на люксові авто більш-менш «влучив у ціль», то про податок на нерухомість цього не скажеш: межа «розкоші» для квартир починається після 60 кв. м. Причому не враховуються ані ринкова вартість житла, ані кількість осіб, які в ньому мешкають. Таким чином, «розкішшю» може вважатись як трикімнатна квартира преміум-класу в центрі Києва, так і радянська «трьошка» на околиці Слов’янська, де туляться три покоління української бідноти. До того ж щоб податок на розкіш справді сприяв соціальній гармонії, держава мусить довести громадянам ще й власну доброчесність. Бо якщо це просто спосіб натрусити коштів до бюджету, з якого безперешкодно користають олігархи і який розпорошується на президентські піар-проєкти, позитиву очікувати не варто.