А вже через півроку був не менш упевнений у тому, що «мир на Донбасі забезпечать лише миротворці ООН чи місія ЄС». Ще більше за словесний пафос перші особи полюбляють закордонні візити: оплески, почуті у Брюсселі чи Вашингтоні, зачаровують, додають упевненості в собі, створюють ілюзію неймовірного успіху. Державі уже майже чверть століття, а її еліта й досі перебуває в пубертатному періоді, бо як інакше пояснити нестримну любов до зовнішніх спецефектів, самоствердження, затяту боротьбу за об’єкт своїх симпатій?
На перший погляд, усе ніби йде як треба. Потрібно виконувати вимоги фінансових донорів, потрібен прогрес на шляху євроінтеграції, потрібні реформи, а отже, й «варяги» в уряді для їх успішного втілення. Ніхто не мав ілюзій, що на другий день після Майдану прокинеться в Амстердамі чи Відні. Революцію робили ті, хто не живе надіями на якусь «халяву». Політики, що замість закордонних турне мусили тоді мерзнути на сцені й дихати чадом горілих шин, добре почули головний суспільний запит: на справедливість, передусім на невідворотність покарання для функціонерів злочинного режиму. Звісно, виконання цього запиту – завдання також не з легких, потребує часу, але… Імітація боротьби тривалістю понад рік стала більш ніж очевидною. Якісь там слідчі дії ведуться, ба навіть перші судові засідання у справах пересічних беркутівців розпочались, але на такі процеси наважився б і сам Янукович, якби це було необхідно для збереження влади.
На більше нинішня влада чомусь не наважується. Ну так, президент не може тиснути на суддівську гілку влади, яка в нас, звісно ж, недосконала, але dura lex, sed lex. Умити руки і спустити на гальмах із артистичним запитанням: «А я тут до чого? Нехай суд вирішує!» – теж відомий прийом. Його, до речі, використовував Янукович, коли йшлося про ув’язнення Тимошенко, тримається цієї лінії і Владімір Путін, коли вимушений коментувати справу Надії Савченко. На щастя, Захід справи Майдану цікавлять куди менше, ніж дотримання мінських угод, тож Петрові Порошенку нечасто доводиться відповідати на ці не зручні запитання. Але, коли й доведеться, відповідь не забариться: є новий генпрокурор, суворіший і принциповіший (той самий, що днями встиг публічно попередити про можливе зняття недоторканності із Сергія Клюєва й Сергія Мельничука та їх арешт), він діє, а суди… ну там потрібна реформа.
Міжнародні правозахисники аплодуватимуть такій аргументації і навіть зголосяться допомогти розробити відповідний законопроект, але чи задовольнить ця відповідь суспільство? Ні, бо воно за видимістю дотримання демократичних процедур та імітацією оперативно-розшукової діяльності помічає, як уникають відповідальності функціонери режиму Януковича.
Розчарування електорату ніби не таке вже й страшне, як дефолт, гіперінфляція чи ігнорування з боку західних партнерів, – пережити можна, не вперше: перевибори, переформатування коаліції, нові обіцянки та скандали на ток-шоу – й успіх гарантовано. Але чи сяде народ знову грати за один стіл із шулерами. Українці навчилися багато в чому жити без держави, замінювати її функції волонтерськими ініціативами – непогано виходить. Однак стихійне й самоорганізоване правосуддя – це суд Лінча з усіма можливими наслідками. І якщо для прискорення якісних змін української Феміди владі потрібно зрозуміти таку загрозливу ініціативу, то прикладів уже не бракує: від жартівливого «купання» чиновників у смітниках до жорстоких розстрілів міліціонерів. Які ще попередження потрібні?
Читайте також: Світ про Україну: Європа не робитиме за Київ важку роботу
Але є і те, що гірше за всі економічні негаразди, міжнародні іміджеві втрати й навіть спалах самосуду, – поразка у війні. Авральне будівництво фортифікаційних споруд на Донбасі у травні за умов, коли сяке-таке перемир’я триває від лютого, – дуже тривожний сигнал. Виходить, потрібна переконлива канонада для того, щоб цивільне, а за ним і вище військове керівництво почало розуміти, що все це всерйоз і надовго, а Плотницький, Захарченко та їхні московські ляльководи, виявляється, зовсім не джентльмени. Складається стійке враження, що в так званій АТО для офіційного Києва пріоритетом номер один є знову-таки враження міжнародних спостерігачів і закордонних посередників: продемонструвати вірність мінським домовленостям, а там хоч трава не рости.
Звісно, західних емісарів бентежить і непокоїть той факт, що під обстрілами зі 120-го і 152-го калібру гинуть наші бійці й мінські угоди «невповні» виконуються сепаратистами. Але для влади в Києві це взагалі звичні речі. Можна зі спокійною совістю давати зведення про кількість обстрілів, загиблих та поранених і водночас старанно дотримувати домовленостей, про які по той бік фронту забули в день їх підписання.
Читайте також: Порошенко-1 чи Ющенко-2? Чи повторить президент помилки 10-річної давнини
Дуже показовою є ситуація з добровольчими батальйонами. Із правового погляду й мови не може бути про будь-які збройні формування поза офіційними силовими структурами, і якби цей факт по-справжньому турбував Банкову, питання було б вирішене ще минулого літа. Але сталось інакше: добровольці почали муляти очі західним партнерам, які, своєю чергою, дозволили російській пропаганді переконати себе в тому, що в Україні під прикриттям влади діють якісь мало не неонацистські банди. Уголос цього ніхто не казав, але простежмо логіку: Кремль із перших днів війни наполегливо створює образ «карателів», серед яких найбільш жорстокими й неконтрольованими є добровольці, згодом вимогу про ліквідацію їх як явища (без оціночних конотацій) чуємо вже від західних партнерів, і ось вона вже в мінських угодах під цнотливим формулюванням «роззброєння всіх незаконних груп». Цікаво, звісно, які з угруповань «ЛНР-ДНР» і ким визнані законними, але це дрібниці на тлі того, що сепаратисти й від важкої артилерії не відмовляються. Натомість Київ і далі справляє позитивне враження на Захід, стискаючи всі внутрішні пружини.
Але де межа міцності цих внутрішніх пружин? Чи добре це знають можновладні любителі закордонних турне? Якщо їхня поверховість, безвідповідальність і пристрасть до зовнішніх спецефектів призведуть до поразки у війні, то, навіть коли ворог не наважиться на повноцінну окупацію значної території, на Україну чекають чорні часи. Розчаровані озброєні маси не подарують владі злочинної легковажності: країна може скотитися до стану європейського Сомалі чи справжньої фашистської (в розумінні необмеженої влади, що спирається на насильство) диктатури. Аналітики Банкової, вочевидь, прораховують і такий сценарій. Якщо так, то є надія. Не так на патріотизм чи здоровий глузд влади, як на інстинкт самозбереження, адже в разі повстання в Україні жоден міліціонер не візьметься захищати владу від свого народу: точку неповернення пройдено. Отже, надія є. Бодай на інстинкти.