Прихід до влади партії «Право і справедливість» (ПіС) породив у Польщі один цікавий парадокс. Багато людей — і журналісти, і політики, і громадські діячі — висловлюють незгоду з політикою нової влади, нещадно критикують її, проводять масові акції, зокрема під егідою громадського Комітету оборони демократії (КОД). Проте мало хто зауважив, що політика Дуди полягає в продовженні лінії, започаткованої ще Юзефом Пілсудським. При цьому Пілсудського шанують, йому ставлять пам’ятники як героєві польського народу та засновникові нової Польщі, про нього пишуть книжки й зазвичай його думки вважають слушними.
Пілсудський обстоював ідею федерації держав Східної Європи як противагу Росії та Німеччині. Саме тому він уклав угоду із Симоном Петлюрою, а в часи боротьби з більшовиками польське військо співпрацювало з латвійським у битві за Динебург. Проте Ризький трактат у березні 1921 року поклав край цим ідеям. Замість концепції Міжмор’я, потужної федерації від Балтійського моря до Чорного з політичним центром у Варшаві, Пілсудський змушений був укласти мир із більшовиками. Як наслідок — поляки припинили визнавати Українську Народну Республіку, натомість визнали Українську Радянську Республіку. Польща була змушена піти на цей крок, аби покласти край війнам і територіальним конфліктам, що точилися від 1914 року. Зрештою, умови Ризького трактату викликали великі суперечки в Польщі. Українці та поляки втрачених Польщею земель відчували, що вони зраджені своїми керівниками. Як українці, так і дуже багато поляків із берегів Бугу, Дніпра та Березини сприйняли трактат як зраду. І досі в Польщі точаться гострі дискусії, чи не можна було вирвати в більшовиків бодай Кам’янець-Подільський, Проскурів (сьогоднішній Хмельницький) та Мінськ. Тим паче що 1937 року НКВД здійснив масові убивства поляків на цих теренах у межах великої чистки. Тож багато досі тримається думки, що Ризький трактат став труною давньої Речі Посполитої.
Читайте також: Зрозуміти Польщу
Пілсудський прагнув відтворити Велике князівство Литовське як федерацію трьох кантонів: литовського, польського та білоруського. Сам він вважав себе «литвином польської культури». Однак литовці не погодилися із цим баченням, і наприкінці війни з більшовиками восени 1920 року загони генерала Желіґовського зайняли Вільнюс та область, утворюючи так звану Республіку Центральної Литви, жителями якої були здебільшого поляки. Сьогодні ця операція для пропутінських груп у Польщі є знаряддям пропаганди, її порівнюють із зайняттям Криму.
Рішення Петлюри про підписання угоди з Пілсудським щодо федерації також викликало великі суперечки. Петлюра вважав, що найбільшою загрозою є вторгнення радянської Росії і що треба віддати Галичину полякам, які тоді контролювали її після війни 1918–1919 років. Це, своєю чергою, обурило галичан, що звинуватили його в зраді. Цей союз тривав до укладення миру з більшовиками, себто до Ризького трактату. Попри те, у Польщі Петлюру бачать як «козака, з яким можна було домовитись», і протиставляють керівникам ОУН.
У Пілсудського був політичний супротивник — Роман Дмовський, творець концепції польського націоналізму. Він був певен, що часи змінились і не слід мріяти про багатонаціональну федерацію чи конфедерацію, натомість кожна країна мусить виборювати свою незалежність та успішність. Власне, саме ця концепція перемогла в кінцевому підсумку через той-таки Ризький трактат і дальшу зміну кордонів після Другої світової війни.
Ці дві концепції — Пілсудського й Дмовського — є головними для Польщі дотепер. І серед політикуму, і серед простих громадян чимало прихильників і того, і того напрямів розвитку країни. Як слушно зауважив колись Єжи Ґедройць: «Польською політикою керують дві труни: Пілсудського та Дмовського».
Власне, суперечка між Пілсудським і Дмовським зводилася до відповіді на ключове запитання: хто є найбільшою загрозою для Польщі? Пілсудський вважав, що це російський імперіалізм, а Радянський Союз бачив черговим втіленням великого князівства Московського. Тому прагнув якомога слабшої Росії й після Першої світової війни волів радше червоних, ніж білих. Адже червоних тоді сприймали як деструкційний чинник для Росії. Натомість Дмовський вважав, що Німеччина є більшою загрозою, ніж Росія, оскільки вона була сучасною, динамічною, культурною та економічною силою. Натомість Росію бачив нижчою цивілізацією й тому менш грізною. Дехто переконаний, що Дмовський був проросійським, але багато висловів цього політика свідчать про те, що в бік царату його штовхали радше прагматичні розрахунки, а не якась симпатія. Тоді як більшовиків він вважав чистим злом. Зрештою, це було взаємно: більшовики, увійшовши до Польщі, ревно переслідували членів його партії.
Два образи історичної пам’яті
Міжвоєнний період лишив у поляків та українців різні образи історичної пам’яті. Перші переважно асоціюють цей час з ідилічною візією Кресів, країною мішаних шлюбів та сусідів, що відвідують одне одного на свята. Цей образ ідеалізували в часи ПНР, коли доступ до Львова, Гродна чи Тернополя був ускладнений. Тож Східні Креси жили в розповідях переселенців і дедалі більше ставали «казковим сном», аніж реалією. Натомість другі асоціюють цей період радше з твердою поліцейською палицею, різними формами дискримінації, політичних репресій і нищенням церков. Це було пов’язано також із фрустрацією. Після Першої світової війни чехам, словакам, литовцям і латишам вдалося повернути собі свої країни, а українці після величезних втрат унаслідок війни та в 1917–1921 роках залишалися поділеними між різними державами.
Читайте також: По-сусідськи
Безперечно, обидва ці образи правдиві. Протягом усього міжвоєнного періоду обговорювали концепції, що робити з кількамільйонною українською меншиною. Існувало дві концепції асиміляції: так звана державна та національна. Перша полягала в тому, що українці в Другій Речі Посполитій Польській матимуть певну автономію, будуть лояльними громадянами, зберігаючи водночас свою тотожність. Найповнішою спробою втілення цієї концепції були дії друга Петлюри та міністра в уряді УНР воєводи Волинського воєводства Генрика Юзефовського. Друга так звана асиміляційна концепція полягала в поступовій полонізації українців. Були запроваджені обмеження на відкриття шкіл з українською мовою викладання. Українці також часто стикалися з проблемою дістати посаду в адміністративному апараті.
Остаточно польський уряд після смерті Пілсудського ухвалив концепцію полонізації, вважаючи, що країна має бути більш однорідною. Зрештою, тоді в Європі переважали націоналістичні погляди. Знаковою подією такої політики Польщі стала акція 1938 року з усунення так званих непотрібних православних церков на сучасній Люблінщині. Православне населення, втім, запекло захищало свої храми від руйнування. Протестували не тільки митрополит Андрей Шептицький, а й поляки, зокрема соціалісти та консерватисти, як, наприклад, Станіслав Цат-Мацкевич.
Знову-таки два образи історичної пам’яті стосуються й передвоєнної діяльності ОУН. Для поляків це сепаратисти та терористи, яким закидають убивство прибічників компромісу, зокрема Тадеуша Голувка та Сидора Твердохліба. Натомість українці вважають це визвольною боротьбою проти тиску та дискримінації. Поляки переконані, що дії УВО — ОУН, по суті, сприяли совєтам і німцям у послабленні Польщі. Українці наголошують жорстокість польської поліції та війська під час так званої пацифікації східної Малопольщі, проведеної у відповідь на акції ОУН. У Польщі також часто висловлюють думку, що ця акція поліції не розбила ОУН, а лише ослабила її та налаштувала проти поляків українське населення. Були й такі ситуації: у 1923 році молодий український націоналіст здійснив невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Однак політик клопотав про винесення йому якомога меншого вироку, адже сам у своїй кар’єрі організовував замахи на царських офіцерів.
Період війни
Це стосується й образу УПА. У Польщі УПА викликає образ Східних Кресів у вогні. Однак, коли одні цілковито її засуджують, інші вважають, що боротьба УПА із совєтами та німцями була доброю. В Україні УПА — символ антирадянського опору українського народу. Тож ця тема надалі є предметом суперечок істориків, політиків та націоналістів. Часто порушують питання дивізії SS Galizien, яку поляки також асоціюють з українцями. Тим часом часто забувають, що подібні дивізії мали й інші народи, а саме французи, латиші, бельгійці та ін. Фашисти створювали такі підрозділи з місцевого населення, антикомуністів чи полонених переважно проти Червоної армії. Під час Варшавського повстання німці кинули проти повстанців власне такі колабораційні загони. Цікаво, що варшав’яни туркменські чи азербайджанські називали калмиками, а слов’янські — українцями. Насправді більшість слов’янських солдатів із цих загонів були росіянами з бригади SS RONA. Ця тема час від часу повертається до дискусії в Польщі, зокрема у зв’язку зі справою Петра Дяченка, якому Верховна Рада надала титул героя. Його загін змагався у варшавському
повстанні та під кінець був скерований проти поляків. Павел Кукіз досить гостро висловлювався на цю тему в ЗМІ та обурювався на українців.
Річниця Волинської трагедії в 2013 році викликала дебати в Сеймі. Ярослав Качинський висловився за визнання цих подій геноцидом, натомість політики тодішньої правлячої партії виступали за м’якше формулювання: «з ознаками геноциду». Тим часом на тлі загального зацікавлення історією серед молоді цій річниці присвячували багато уваги, писали та говорили про неї, з’явилися популярні пісні в стилі реп. Нині триває робота над фільмом Войцеха Смажовського «Волинь» про події 1943 року. Сценарій постав на основі зібрання оповідань Станіслава Сроковського «Ненависть» і має провокувати до дискусії. Однак поляки неоднозначно це сприймають. Одні вважають, що зараз не час на такі теми, аби не давати поживи путінській пропаганді. Натомість інші впевнені, що варто висловлювати свою думку й висвітлення цих трагічних подій не означає автоматично гру на руку Путіну, що й для Польщі становить загрозу.
Читайте також: Ян Пєкло: «Нам треба зосереджуватися на майбутньому, а не на історії»
Однак не слід забувати ті сторінки спільної історії, що нас єднають. Відтак 24 серпня, перед початком Другої світової війни, Українське національно-демократичне об’єднання (UNDO) видало декларацію лояльності Польській державі, а 2 вересня Василь Мудрий із цієї партії та віце-маршал Сейму проголосив подібну декларацію від імені української меншини. Мало відомий також у Польщі факт, що серед 1 млн 200 тис. мобілізованих у вересні 1939 року до польського війська було 110 тис. українців. У травні 1946-го польські партизани, так звані прокляті солдати та УПА здійснили спільну атаку на прикордонне містечко Грубешів. Це був контроверсійний союз. Багато польських партизанів походили з Волині, а на околицях Грубешева перед тим тривала жорстока польсько-українська війна. Утім, українці та поляки почали співпрацювати в боротьбі проти совєтів. Цікаво, що в цій битві проти об’єднаних загонів партизанів змагався тоді поручник Войцех Ярузельський, пізніше генерал і комуністичний диктатор ПНР.
Кроки примирення
У післявоєнний період останнім акордом польсько-українського конфлікту був поділ націй. У ПНР офіційно представляли доброго українця як такого, що бив гітлерівців у Червоній армії або в прикордонних військах допомагав змагатися із загонами УПА. Характерно, що пропаганда зосереджувалася на діяльності УПА на теренах сучасної Польщі, адже тему зміни кордону в 1945 році не слід було наголошувати.
Якщо йдеться про погляди опозиціонерів, у колі яких постала «Солідарність», то найбільший вплив мала еміграційна паризька «Культура» Ґедройця. Головною ідеєю було погодитися з українським Львовом і литовським Вільнюсом. Звичайно, вже після війни поляки розраховували на третю світову та перегляд ялтинських кордонів. Був навіть такий приспів міського фольклору: «Труман, Труман, одна атомна бомба — і ми знову повернемось до Львова».
1946 року вийшла стаття римо-католицького священика Юзефа Маєвського «Жовто-блакитний прапор під львівською ратушею», у якій уперше було висловлено ідею погодження зі втратою Львова взамін на добросусідські відносини з українцями. Потім цю концепцію підхопив близький співпрацівник Ґедройця Юліуш Мєрошевський: так звана УЛБ (Україна — Литва — Білорусь). «Культура» стала платформою для низки проукраїнських ініціатив, зокрема 1959-го було видано антологію українського літературознавця Юрія Лавриненка «Розстріляне відродження».
Концепція УЛБ мала вплив на опозицію. «Солідарністю» захоплювалося багато дисидентів: Василь Стус писав про них «рицарі свободи». Утім, ніхто не думав про розпад соцблоку, популярною була лише ідея «фінляндизації», себто отримати позиції, подібні до Фінляндії, яка після 1945 року не стала частиною блоку, але мусила слухати Кремль. Проте були й нелегальна партія «Конфедерація незалежної Польщі» та конспіраційна організація «Солідарність, що бореться», яка посилалася на Армію Крайову. Вони просто стверджували необхідність розпаду СРСР.
Після 1989 року концепція УЛБ була головним принципом східної політики й із потребою підтримки України були згодні як політики з кола «Солідарності», так і посткомуністи, зокрема Квасневський. Якщо йдеться про контроверсійні питання, визнавали, що треба дати час пострадянським країнам, аби зміцнилися та утвердили свою незалежність.
У 2003-му президенти Леонід Кучма та Александр Квасневський відкрили пам’ятник убитим полякам у Павлівці, а в 2005-му Квасневський і Віктор Ющенко — відреставрований цвинтар Орлят у Львові. У 2006-му Ющенко та Лех Качинський відкрили пам’ятник вбитих українців у Павлокомі, а у 2009-му — вбитих поляків у Гуті Пеняцькій. Про поєднання також наголошував папа Іван Павло ІІ під час паломництва в Україну 2001 року. А в жовтні 2015-го Інститут національної пам’яті Польщі видав книжку «Польща — нарис історії» українською мовою під редакцією Влодзімєжа Менджецького та Єжи Брацісевича в перекладі Івана Сварника. Проте ідея такого видання народилася ще в листопаді 2009 року, коли колишній директор ІНП Польщі Януш Куртика, який загинув під Смоленськом 2010-го, зустрічався з українськими істориками в Києві. Зрештою, вибухали й конфлікти, коли Ющенко надав титул героя Степану Бандері, а Леха Качинського осуджували за нехтування пам’яттю жертв УПА.
Читайте також: ПіС: гра в чотири руки
Натомість уряд «Громадянської платформи» змінила течію східної політики, коли міністр закордонних справ в уряді Дональда Туска проголосив концепцію «Польщі в головній течії політики країн ЄС», себто взаємодії в межах спільної євросоюзної програми Східного партнерства, а не проведення окремих, самостійних ініціатив.
Схід чи Захід?
У часи Євромайдану для одних найважливішим був європейський вектор цих подій, а для інших — часто євроскептичних — бажання України вирватися зі сфери впливу Росії. Проте найбільші контроверсії та суперечки в колі польських правих викликала присутність там червоно-чорних прапорів. Однак кореспонденти з кола правих — Давид Вільдштайн, Войцех Муха та Павел Боболович — пояснювали, що партії «Свобода» й «Правий сектор» становлять меншість, а посилання на УПА має радше антиросійський та антикомуністичний характер, аніж антипольський. У цьому контексті згадували співпрацю Петлюри та Пілсудського. Писали навіть, що справжнім обличчям Майдану є не Степан Бандера, а Тарас Шевченко. Панували переконання, що в разі входження України до Митного союзу російські танки стоятимуть не під Ростовом-на-Дону, а під Львовом. Тому в Польщі був дуже популярним концерт із Майдану, який транслював тамтешній канал TV Republika 19 січня, перерваний подіями на Грушевського. У Gazeta Wyborcza та ЗМІ, що симпатизували правлячій коаліції, описували Майдан як проєвропейський та демократичний, порівнювали ці події з боротьбою «Солідарності» та польськими повстаннями. Навіть почали лунати голоси, що Gazeta Wyborcza чи канал TVN більше прихильні до «Правого сектору», ніж до польських націоналістів, зокрема Національного руху.
Натомість скептичні до Майдану публіцисти писали про загрозу бандеризації України, що часто було пов’язане зі спрощеним образом нашої країни крізь призму Галичини та стереотипів. Крім того, порушували тему польсько-литовських відносин.
Ці публіцисти писали, що Польща допомагала Литві, а зараз там поляки дискримінуються та хоч би у випадку України не сталося те саме. І тому є так званий ґедроцизм, себто переконання, що погляди Ґедройця не пасують до наших часів. Слід бути націоналістами та дбати про власні інтереси, як це робить Віктор Орбан в Угорщині, а не наражатися на російські санкції чи бути засобом західноєвропейської політики, тоді як самі надалі налагоджують співпрацю з Росією.
Читайте також: Географія впливів
Час Євромайдану був періодом найзапеклішої полеміки та суперечок щодо України. Окупація Криму й війна на Донбасі дещо змінили сприйняття поляків. Навіть часто скептичні щодо Майдану почали казати про необхідність підтримки війська, парамілітарних організацій і створення територіальної оборони. Є думка, що Польща має бути «вартовим псом» Західної Європи. З’явилося тоді також багато мемів. Наприклад, на одному був зображений косоокий, добре озброєний спецназівець із підписом «Усе це я купив у магазині для рибалки». То була ілюстрація слів Путіна, що він не знає, хто там у Криму, а все оснащення продається в мисливському магазині. І тоді згадали слова колишнього президента Леха Качинського, який у Тбілісі 2008 року застерігав проти російської агресії: сьогодні Грузія, а завтра Україна, Польща та країни Балтії. Однак у середовищі нинішньої влади вважають, і про це пишуть такі публіцисти, як редактор Gazeta Polska Томаш Сакевич, Антоні Рибчинський та Пшемислав Журавський, що з неоімперською Росією складно налагодити конструктивний діалог. Крім того, існують контроверсії щодо катастрофи на смоленському летовищі 10 квітня 2010 року. Тож сьогодні нагальною є вимога, щоб Росія спочатку повернула залишки президентського літака. А тому навіть скептичні до ПіС визнають значення Міжмор’я, солідарної співпраці країн Східної Європи в захисті безпеки та власних інтересів. Таким чином, повертаються до ідей Пілсудського. Поляки впевнені, що власне регіональна співпраця є важливою для країн Східної Європи, адже крім потужних союзників добре мати й добрих сусідів. Тим часом проблеми є. Зокрема, Польща може погоджуватися з Угорщиною й Чехією щодо ЄС, але щодо Путіна та російських санкцій існують різні погляди, а також труднощі з польською меншиною в Литві.
Сьогодні в Польщі зацікавлення Україною послабилося. Після парламентських виборів та хвилі протестів опозиції проти правлячої влади там радше бояться ісламізації Європи через хвилю біженців із Близького Сходу влітку минулого року. Польське суспільство неприхильно ставиться до путінської Росії. Однак є маргінальні, але активні групи, наприклад середовище довкола інтернет-ресурсу Xportal.pl, яке прямо підтримує кремлівську діяльність, а також маргінальна партія «Зміна» й організація «Фаланга». Подеколи можна почути як від частини правих, так і від колишнього учасника коаліції «Громадянської платформи» — Польської селянської партії й про потребу зійти зі стежки конфронтації із Москвою. Аргументи різні, зокрема необхідність триматися подалі від геополітичних ігор чи економічні наслідки болісних санкцій, особливо для польських фермерів. Дехто вважає, що Росія може стати противагою домінації Німеччини, котра переважає як з економічного, так і з цивілізаційного погляду. Тож бачимо, що ідеї Дмовського надалі живі.
Однак поляки зазвичай бачать українців жертвами російської агресії, а солдатів АТО вважають героями. Парамілітарна організація «Стрілецький союз», що посилається на ідеї Пілсудського, включилася восени 2014 року до організації конвою, ініційованого патріотичним товариством «Покоління». Велику проукраїнську діяльність веде також правозахисний фонд «Відкритий діалог».
Нинішній польський уряд воліє провадити активну політику налагодження добросусідської співпраці, запрошувати українців та приймати репатріантів із країн колишнього СРСР, а не культурно відмінних арабів та біженців мусульман. Сьогодні поляки скептично ставляться до запровадження реформ в Україні. Особливо після обрання Лешека Бальцеровича радником президента Петра Порошенка. Адже в самій Польщі одні вважають його реформи успішними, такими, що врятували від гіперінфляції, натомість інші — могильником польської промисловості, внаслідок чого поляки є дешевою робочою силою в Німеччині. Є побоювання, що, коли економічна ситуація в Україні не покращиться, Польща матиме проблему з ще більшою хвилею еміграції та спалахне польсько-український конфлікт. Попри побоювання конкуренції на ринку праці, українців сприймають як солідних фахівців і працьовитих людей. Тож сьогодні українець асоціюється радше з іммігрантом чи студентом, аніж із партизаном-бандерівцем.