Відзначаючи День незалежності України, ми думаємо про значно давнішу історію, ніж минулі 34 роки. Про різні етапи та труднощі на шляху до незалежності та роль Української греко-католицької церкви в історії України Тиждень поговорив із владикою Ігорем Ісіченком — архієпископом-емеритом УГКЦ, професором кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, автором книжок «УГКЦ: зацікавлений погляд» (2025), «Ми просто йшли… Спогади» (2018), «Війна барокових метафор. “Камінь” Петра Могили проти “підзорної труби” Касіяна Саковича» (2017) та інших.
— Чому історію Української греко-католицької церкви варто починати не з Берестейської унії, а з хрещення Русі 988 року?
— Це одна із засад деміфологізації нашої історії. Без розв’язання цієї проблеми ми й далі обертатимемося довкола старих імперських міфів, які закріпились у XVIII столітті. На жаль, козацьке повстання, яке відбувалося під гаслами захисту православної віри, допровадило до розчинення лівобережної, а згодом і наддніпрянської частини Київської митрополії в московському православ’ї і мінімізації присутності традиційних елементів в українському православному побуті ХІХ–ХХІ століть.
Українська греко-католицька церква, пригадаймо, створювалася не з чиєїсь чужої волі, а рішенням більшості єпископів Київської митрополії з 1590 року, схваленим Папою Римським 1595 року до офіційного проголошення 1596-го. Проголошення Берестейської церковної унії стало закріпленням позиції Київської митрополії у юрисдикційній палітрі кінця XVI століття, але не змінило засадничого характеру Київської митрополії. Навіть Софія Київська до прибуття до Києва митрополита Петра Могили належала до унійної церкви.
Отже, ця друга частина Київської митрополії зуміла, попри перешкоди, зберегти тяглість традиції київського християнства й подарувати її нашому часові. Показово, що коли почалися перші спроби повернення до автентичної київської духовної традиції у православному сегменті українського церковного життя, то, скажімо, митрополит Василь Липківський [творець і перший митрополит відродженої 1921 року Української автокефальної православної церкви. – Авт.] вказував, що при відновленні автентичної української традиції треба звертатися до досвіду унійної церкви. Чимало таких деталей мусимо пригадати, щоб не бути жертвами російської пропаганди.
— Чому досі панує кліше про Берестейську унію як «окатоличення й ополячення»?
— Ці наративи почалися ще за життя творців Берестейської унії. Не забуваймо, що її опонентами були не рядові парафіяни, а ті, кого ми нині називаємо олігархами, хто вважав можливим диктувати церкві правила розвитку — на чолі з князем Костянтином Василем Острозьким. Олігархат боїться визволення підвладних їм особистостей. Очевидно, що рух єпископів до унії не влаштовував тих, хто звик бути визначальним чинником діяльності церкви. Ба більше, рух до свободи не влаштовував не тільки найбагатшу верству магнатів, а й міські православні братства, де священник зазвичай був слухняним виконавцем волі міського патриціату. Тоді й формується ідеологема, яка виправдовувала небажання приєднатися до унійної церкви.
Потім наклався козацький феномен. Гетьман Сагайдачний відчув вакантний простір в опіці над Церквою. У змаганні зі старою політичною елітою — шляхтою як державотворчим станом у «сарматській» Речі Посполитій — він натомість у руському (тобто українському) сегменті Речі Посполитої вирішив затвердити козацтво як силу, що патронує розвиток руської культури й Церкви. Політична стратегія, яку потім експлуатували й наступники гетьмана Сагайдачного, полягала в тому, що військова верства формувала розвиток Київської православної митрополії — попри опір частини митрополитів. Адже Петро Могила, Сильвестр Косів і їхні наступники були категорично проти козацького домінування й виступали за незалежність Церкви від мілітарних і світських аристократичних еліт того часу.
Коли Київська митрополія почала розчинятися в російській синодальній, підлеглій монархові, церкві, постав імперський міф про жорстоке гноблення неполяків на теренах Речі Посполитої, про протистояння польських панів і українського селянства і про те, що московська армія буцімто прийшла на ці терени з визвольною місією. І тут ми знаходимо чимало паралелей із сьогоденням: Путін і його армія теж вдерлися в Україну з гаслами «визволення», і історичні міфи, які російський диктатор повторював на Алясці під час зустрічі з американським президентом, фігурували вже у XVIII столітті, повторювались у ХІХ столітті. Тоді унійна церква домінувала на Правобережжі: після того, як православний Київський митрополит перетворився на ординарного єпископа синодальної церкви в Російській імперії, Перемишльська, Львівська, Луцька єпархії, правобережна частина Київщини перейшли в унію. Це відбувалося мирно й не викликало спротиву — неможливо навіть точно встановити, коли почаївська монаша громада прийняла унію, бо за тих умов це видавалося єдиним логічним кроком.
— Як Почаївський монастир став головним культуротворчим осередком у XVIII столітті, коли Київ втрачав свої позиції?
— Почаївська друкарня була лише одним із чинників присутності отців василіян у духовному житті України. Василіянський чин виник на території сучасної Білорусі, об’єднав величезну кількість монастирів у XVIII столітті на теренах України, де було створено Руську провінцію, її центр почергово переходив із Троїцького монастиря у Вільні до Успенського монастиря в Почаєві. Це монаше середовище стало тим, що нам нині важко уявити через спостереження за сучасним життям чернечного стану деяких церков. Тоді ж, у XVIII ст., василіянський чин був інтелектуальною елітою нашої нації.
Водночас Київ, попри всі асиміляційні російські впливи, не цілком втратив роль культуротворчого центру, і самі росіяни визнавали специфіку релігійного життя «Південно-Західного краю» порівняно з іншими єпархіями імперії. Після польських повстань 1830–31 і 1863–64 років, коли поляки вважалися головною загрозою для цілісності Російської імперії, влада з антипольських міркувань почала стимулювати дослідження руської культури часів Речі Посполитої. Тоді Київська духовна академія дала низку цікавих дослідників, які видали корпус джерел і власні студії, що розкривають характерні особливості українського етноконфесійного минулого, попри стереотипи мислення деяких авторів. Не випадково саме з КДА вийшли перші посібники з історії української літератури — праці професора Миколи Петрова.
Водночас помітна і протилежна тенденція: один із найвідоміших дослідників церковного життя часів Петра Могили, Степан Голубєв, був затятим противником українства й не допустив до викладання Василя Біднова [історик української церкви. – Авт.], оскільки той написав листа українською мовою, що було розцінено як загроза імперії. Цей епізод свідчить про складну та суперечливу атмосферу в КДА.
— Якою була роль греко-католицького духовенства в національному пробудженні Галичини ХІХ століття?
— Після входження Галичини до складу Австрійської імперії унійна церква, що отримала назву греко-католицької, стала жертвою просвітницьких реформ імператора Йосифа ІІ, які призвели до закриття монастирів і посилення державного контролю. Це спричинило певний занепад церковного життя.
Варто пам’ятати, що національне відродження не починалося зі Львівської семінарії. Наприклад, на Закарпатті єпископ Андрій Бачинський ще в 1770-х мріяв про об’єднання української греко-католицької церкви в єдину митрополію, чому завадили угорці. На початку ХІХ століття Перемишль став потужним руським духовним центром, де відкривалися початкові школи та формувалося національно свідоме священство.
Читайте також: «Русский мир» Галичини
Натомість Львів як центр провінції був більш залежним від польської аристократії. Українське національне пробудження в Галичині, що збіглося в часі з польським національним рухом у Російській імперії, стимулювало семінаристів до пошуку власної ідентичності. Адже тоді ситуація у Львові була подібна до тієї, що існувала в Києві, Харкові чи Одесі перед російсько-українською війною, коли серед молоді домінувала російська мова. Саме біль історичних втрат спонукав львівських семінаристів [Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького, Івана Вагилевича. – Авт.] — до пошуку свого національного минулого в архівах та фольклорних експедиціях.
Характерно, що імпульси до національного пробудження в Галичину прийшли зі Слобожанщини, де Харківська школа романтиків уже збирала фольклор та видавала українські вірші, де публікував свої твори Григорій Квітка-Основ’яненко. Однак після «Весни народів» 1848 року на Заході України почалася стагнація. На тлі протистояння з польською елітою та імперською владою значна частина української інтелігенції, яка складалася переважно з греко-католицьких священників, почала шукати опори в Російській імперії. Так виник феномен москвофільства. Ще на початку ХХ століття до двох третин греко-католицьких священників мали москвофільські настрої.
Ситуація радикально змінилася наприкінці XIX — на початку XX століття. Це пов’язано з появою політичних рухів, «Просвіти» та, що найважливіше, з постаттю митрополита Андрея Шептицького. Він став справжнім національним лідером, «Мойсеєм українського життя в Галичині».
Читайте також: «В нашій волі змінити себе»: Андрей Шептицький
Остаточно москвофільство в Галичині було практично подолане за часів Першої світової війни, під час російської окупації, що супроводжувалася нищенням українських книжок, переведенням церков під синодальне управління та арештами, зокрема й митрополита Шептицького. Це стало для суспільної свідомості Галичини такою травмою, що москвофільські настрої занепали. Додатково цьому сприяли й каральні заходи австро-угорської влади, яка сприймала москвофільство як антидержавний рух, фінансований Росією, — і не безпідставно. Проте на Закарпатті залишки москвофільських настроїв зберігалися в середовищі греко-католицької церкви майже до нашого часу.
— Митрополит Андрей Шептицький, чий ювілей відзначаємо цьогоріч, зумів стати беззаперечним моральним авторитетом і діяльним лідером у період двох світових воєн та бездержавності. Якою була ця роль лідера в часи випробувань його народу?
— Я думаю, що митрополит Шептицький — величезний дарунок провидіння для України. Для сучасної України, яка так болюче переживає процес дерусифікації. Народжений і вихований у польській аристократичній родині, він, однак, походив з українського боярського роду. Шептицький пройшов шлях, який сьогодні проходить значна частина українців: шлях болісного усвідомлення власної ідентичності. Це було непросто для його родини, особливо для матері, яка була побожною римо-католичкою, поеткою й маляркою. Незважаючи на застереження батька, юнак обрав василіанський чин, виборовши своє право на цей шлях.
Шептицький став символом порозуміння, а водночас активно виступав на захист українського народу в часи гострих конфліктів. Під час Українсько-польської війни 1918–1919 років, одразу після його звільнення з російського ув’язнення, він був інтернований польським військом у соборі Святого Юра. Навіть у складні міжвоєнні роки, не зважаючи на пацифікаційні заходи, утиски українців та руйнування церков, він залишався у Львові й виступав на захист своєї пастви. Шептицький ніколи не зраджував свого покликання й не йшов на світоглядні компроміси, що є цінним дороговказом для нас сьогодні, в час цинічних пропозицій «миру» коштом сумління.
Водночас митрополит надав прихисток російським православним єпископам, які тікали від більшовиків, і виступав за об’єднання церков. Він показував шлях до справжньої християнської єдності, що ґрунтується не на зраді ідеалів, а на пізнанні загальнохристиянської, соборної спадщини.
Шептицький, хоч і був лише Львівським митрополитом, прагнув об’єднати всі українські громади, зокрема й у діаспорі. Він намагався скликати єпископські синоди та уніфікувати богослужбові книги, роблячи мудрі та далекосяжні кроки. Його життя є прикладом того, як поєднання двох національних еліт в одній родині може стати потужним креативним чинником для розвитку всього народу, не тільки греко-католицької церкви. Смерть Шептицького настала з початком другої радянської окупації Галичини, однак він передав справи гідному наступнику, заклавши основи для збереження й розвитку Української греко-католицької церкви всупереч логіці імперії, яка намагалася її знищити.
— Як УГКЦ вдалося вистояти в умовах тоталітарного режиму СРСР і зберегти свою духовну силу?
— Ми повинні уважно вдивлятися в цей унікальний феномен. Коли теперішній митрополит, а тоді світська людина, Борис Ґудзяк, приїхав в Україну, він почав зі створення Інституту історії церкви, першим завданням якого був запис усної історії — спогадів тих, хто належав до церковного підпілля. Ця робота є надзвичайно важливою, адже свідчень про ті часи залишилося обмаль. Коли окремі апологетично наставлені автори починають суб’єктивно, з пафосом описувати часи катакомб, це примітивізує, спрощує драматичну добу боротьби за збереження віри. А коли говориш із реальними учасниками підпілля — їх є серед наших єпископів ще кілька: владики Тарас Сеньків, Володимир Війтишин, Ярослав Приріз та інші, — вони розповідають про це абсолютно інакше, досить буденно, посміхаючись. Згадують, як лісом ховалися від кадебістів, які заходили в село в той час, коли там починалася служба, чи як люди готували до служби місце, і треба було туди дістатися, пройшовши оточення. Очевидно, що репресовані за віру, які пережили арешти, не прожили довго. Попереднє покоління відходить — ті, хто пригадує найбільш суворі часи.
Коли я зустрічаюся з молодими священниками греко-католицької церкви, нагадую їм: слухайте, вчіться, цінуйте! Це найдорожче, що має наша національна пам’ять за повоєнний час.
Я не належав до катакомбної церкви, я в греко-католицькій церкві не так давно, і прийшов туди, тільки коли спільними зусиллями різного роду недругів була знищена ідея Української автокефальної православної церкви.
Для Церкви вкрай важливо бути вільною від державного втручання. Церква стає найпотужнішою в той час, коли вона незалежна від зовнішніх чинників: від олігархів, від державної політики. Мене часом насторожує в сучасній церкві, коли починають говорити про державотворчу роль Церкви, про служіння державі. Церква повинна бути совістю цієї держави. Вона повинна говорити, що добре, що погано, спрямовувати на шлях правди, але бути незалежною силою.
Ось ця незалежність і збереглася на території Радянського Союзу завдяки цій жменьці людей. Їх було насправді не так багато: священників, монахів, монахинь. Я не чув, щоб хтось із монахів і монахинь перейшов до православної церкви — всі зберегли свою віру, вірність своїм обітам (зі священників частина прийшла до Московського патріархату, потім дехто каявся, повертався в різний час до Греко-католицької церкви, хтось лишився в православній церкві). Саме ця громада показала, що навіть у межах такої тоталітарної імперії, де, здається, ніякої підпільної діяльності бути не може, де кожен другий доносить на своїх сусідів, у цей час існувала розгалужена релігійна мережа зі своїми підпільними семінаріями, монастирями. Ієрархи передавали апостольське спадкоємство свячень, передчуваючи свій арешт, чи смерть, чи виїзд із Радянського Союзу, як патріарх Йосиф Сліпий.
Це була абсолютно бідна, жертовна Церква, зі своїми убогими ризами й літургійним посудом. У Яремчі, що нині стало дуже жвавим туристичним центром, є унікальний музей отця Михайла Косила. Там, у присілку Дора, за монастирем отців студитів, на узвишші, стоїть невеличка церква, біля неї могила отця Михайла Косила, а далі серед хат — домашній музей. Це хата колишнього підпільного священника, у якого на горищі була каплиця, престолом служив звичайний столик, за комином було місце, де ховалися ризи й чаша, дискос. Чашею була чарочка, дискосом — невеличке блюдце. Все це ховалося, щоб не відібрали кадебісти. Це один із тих неоціненних спогадів про минуле, який треба зберігати у своїй пам’яті.
Крім того, це й пересторога, бо ми маємо сьогодні аналогічну ситуацію на Донбасі, в Криму, на окупованих територіях Таврії, де з російським вторгненням відразу забороняється Українська греко-католицька церква. Значна частина парафій нашого Донецько-Запорізького екзархату знищена росіянами. У цей час ми мусимо пам’ятати про джерела своєї сили і вшановувати тих подвижників минулого, беатифікаційні процеси яких ми ще маємо пройти.
— Як святкування тисячоліття хрещення Русі в діаспорі за участі УГКЦ стало поштовхом для Радянського Союзу дати власну відповідь?
— У цьому процесі активну роль відіграли не тільки церковні чинники, а й українська інтелігенція, студентство в різних навчальних закладах за кордоном. Одним з ініціаторів проєкту святкування тисячоліття хрещення Русі був Омелян Пріцак, який організовував наукові імпрези та заходи зі вшанування ювілею в місцях зосередження української спільноти. Тоді вже діяв Синод єпископів Української греко-католицької церкви, яка в діаспорі часто називалася просто Українською католицькою церквою.
У відповідь на це Радянський Союз вирішив організувати власне святкування, яке, однак, перетворилося на відзначення тисячоліття суто російського християнства. Це виглядало образливо і сприймалося багатьма – навіть освіченими росіянами – як шовіністичний шабаш. До того ж це національне приниження наклалося в Україні на Чорнобильську трагедію, люди ще не оговталися від біди, помирали ті, хто отримав великі дози радіації.
1988 року отець Михайло Гаврилів від греко-католицької церкви приїздив до Києва, але йому так і не дали відслужити молебень. Євген Сверстюк виступив із промовою біля пам’ятника князеві Володимиру. Саме в цей час почалися масові акції, люди сходилися до місць явлення Богородиці. На Дрогобиччині, у Грушеві, в першу річницю Чорнобильської трагедії явилася постать Богородиці, яку побачила дівчинка. Це викликало масові прощі, і люди, попри всі перешкоди, приходили й молилися. Почався масовий рух за відродження УГКЦ.
В ньому поєдналися незбагненні імпульси, воля провидіння й відчуття національної образи. Як сказано в гімні ОУН: «Зродились ми великої години». Ця година, година зневаги та нищення ідеалів, стала поштовхом для людей із почуттям гідності. Так група греко-католицьких священників на чолі з владикою Павлом Василиком і владикою Софроном Дмитерком почала регулярно виїздити до Москви, пікетувати Раду міністрів і влаштовувати голодування на Арбаті. Це стало сигналом пробудження і згодом призвело до згоди Горбачова на легалізацію Української греко-католицької церкви.
Але за цим усім стоїть ще одна потужна постать, про яку не можна забувати, — Папа Іван Павло ІІ. Наш історичний шанс був пов’язаний саме з тим, що тоді на апостольському престолі перебував він. У той час, коли в Україні єпископи Московського патріархату проповідували російською, він виголошував проповіді українською мовою, звертався до наших єпископів і направив окреме послання до Української церкви з нагоди тисячоліття хрещення України-Русі. Будь-які історичні моделі відродження нашої незалежності мусять враховувати унікальну пастирську місію Папи Тисячоліття.
Читайте також: Передвісники незалежності: український Харків напередодні розпаду СРСР
Свідомість вірян Української греко-католицької церкви була переплетена з тонким відчуттям національної ідентичності. Синьо-жовті прапори часто з’являлися саме під час церковних заходів. Зокрема, 17 вересня 1989 року, у 50-ту річницю вторгнення радянської армії на Захід України, відбулося масове богослужіння, яке стало початком масштабних акцій. Ці події мали вирішальне значення для проголошення незалежності України. Часто можна почути думку, що незалежність нібито була проголошена «випадково» комуністичною Верховною Радою. Однак це не так. Влада ніколи не зробила б цього без масового народного руху, частиною якого була й хода вірян від монастиря Кармелітів Босих (тепер монастиря Студитів) до собору Святого Юра у Львові, що тоді ще був зайнятий Московським патріархатом.
Ці чинники були дуже важливими і ставали певним уроком. Навіть на Харківщині, коли створювалися перші громади Української автокефальної православної церкви, ми вчилися саме в цього середовища, як торувати шлях до відродження власної церковної ідентичності.
— Формально УГКЦ постала з прагнення єдності. Чи ми нині наближаємося до єдності Церков в Україні?
— Якщо говорити про міжцерковні стосунки, немає підстав для оптимізму. На жаль, відносини між церквами в Україні сьогодні дуже складні, і розбрат між ними має не релігійне, а суто політичне походження. Однак проблема Української православної церкви — це не лише її належність до Московського патріархату, а й ідеологія «русского міра», яку православні богослови вже офіційно визнали найнебезпечнішою єрессю наших днів. Вона становить небезпеку, оскільки ставить національне російське вище за релігійні цінності.
У православ’ї цей феномен називається «етнофілетизмом». Він формує чужу християнству психологію сектантської відрубності від вселенської церкви, виправдовувану псевдомесіанською доктриною унікальної місії свого народу. Державні чинники недооцінюють цей складник церковної психології УПЦ й пробують протистояти маніпулюванню УПЦ російськими політтехнологами й спецслужбами суто адміністративними заходами, патронуючи альтернативну конфесію.
Читайте також: Архієпископ Ігор Ісіченко: «Кожен народ гартується, проходячи спільне випробування»
Коли наприкінці XVI століття українські й білоруські єпископи укладали унію з Римом, у них не було відчуття фатальної розірваності Церкви, яку нині вносить Московський патріархат. Адже в 1054 році не було формальних рішень про церковний розрив. Українсько-білоруська церква, Київська митрополія, продовжувала зберігати свідомість того, що існує єдина вселенська церква і що відриватися від неї — ненормально. Для українських єпископів повернення до цієї церкви було логічним. Берестейська унія 1596 року усвідомлювалася як акт повернення до втраченої єдності.
Свідомість того, що найвищий авторитет перебуває в Римі, жила в Україні, про що свідчить, наприклад, послання митрополита Мисаїла з XV століття, який звертався до Папи Римського з проханням затвердити його обрання. Це був приклад спокійного, неконфліктного входження в ширший контекст християнського життя. На жаль, цьому перешкодили світські еліти того часу, згодом — московські союзники, і ворогів унії вистачало і в пізніші часи.
— Як УГКЦ бачить свою роль під час війни?
— Церква не може благословляти війну, і священник не може брати до рук зброю. Однак Церква може й мусить благословляти людей, які захищають свою гідність і свободу. Сьогодні Українська греко-католицька церква виконує саме цю місію: дбає про духовну опіку воїнів, формує капеланів, адже справжній капелан має бути і досвідченим душпастирем, і водночас орієнтуватися у військовому житті. Нині розглядається можливість створення окремого ординаріату для військових — своєрідної єпархії, якою б займався окремий єпископ. Наразі за капеланське служіння в армії відповідає єпископ-помічник Стрийської єпархії Богдан Манишин.
Приклад гідної пастирської місії під час війни дає Блаженніший Патріарх Святослав, який з початку повномасштабного вторгнення щодня надихає церковну спільноту своїми проповідями та навчаннями в інтернеті. Його діяльність охоплює всю територію українських поселень, адже парафії УГКЦ існують в усьому світі — в Австралії, Новій Зеландії, Південній Азії, у Канаді, США, Бразилії, Аргентині.
На кожному богослужінні, хоч де б я був — в Україні, Північній Америці чи Західній Європі, — ми молимося за українське військо і за перемогу. Водночас церква постійно нагадує, що перемога приходить не лише тоді, коли подоланий ворог, а й коли подолана власна слабкість. Христос дає нам силу стати переможцями, показуючи, що, попри всі спроби схилити нас до компромісів, перемагає правда і служіння правді.