Єгор Соболєв, «Самопоміч»:
Застосування сили в політиці має дві причини. Традиційно хороша й погана. Хороша така: бійки, сварки, протистояння, які в частини людей викликають втому і несприйняття, є добрим сигналом того, що в українському політикумі нарешті розірвана кругова порука. В Україні упродовж років в усіх органах влади спостерігалися мир і злагода. Фактично це була одна клептократична корпорація, яка опанувала всі схеми перетворення влади на гроші. І хоча час від часу для телебачення під вибори вона демонструвала окремі протести й протистояння, але то була фальш, аби показати виборцям «боротьбу». Зараз у парламенті, уряді, ЗСУ з’явилася частина людей, які не хочуть бути членами корпорації, які не роблять бізнес на владі й не дають робити це іншим. Звідси й виникають яскраві конфлікти, які ми останнім часом спостерігаємо.
Погана причина полягає в тому, що ми, на жаль, не маємо правових інструментів для вирішення проблем. Ну заслухали ми тричі Шокіна на комітеті щодо розслідування справ по Євромайдану. І що? Кажемо Авакову: Паскала звільнили, Чоботаря звільнили, а якого біса на посаді начальника поліції Києва лишається Олександр Терещук, який був душителем волинського Євромайдану? Ну кажемо. І що? І таких «і що» дуже багато. Ми, як парламентський комітет (з питань запобігання і протидії корупції. — Ред.) стежимо за 200 розслідуваннями щодо корупції високопосадовців, злочинів проти Євромайдану тощо. І часто я безсилий. Як депутат я задіяв усі парламентські методи: антикорупційні закони, яких ми ухвалили більш ніж достатньо, механізми парламентського контролю, як-от звернення, запити, слухання на комітеті, навіть походи комітетом до посадовців. Скажімо, так ми ходили до Демчишина, коли він уклав контракт на постачання російської електроенергії. Але цього недостатньо. Як парламентарій я не маю права арештовувати. А ті, хто має таке право, і далі працюють із корупціонерами й найбільшими злочинцями держави. Як результат — кулак стає аргументом відчаю. Ти не можеш із цим миритися, але не знаєш, як у правовий спосіб це зупинити. Аргумент бійок працює, коли неможливі правові способи вирішення проблеми.
Разом із тим я не схвалюю силових методів, хоч і став ініціатором першої бійки в Раді. Це не личить парламентарію.
Читайте також: Похорон богів. Як Україна очищається від тоталітарної спадщини
Єгор Фірсов, Блок Петра Порошенка:
Якщо говорити про застосування сили в політиці, то тут завжди є тонка грань. І її потрібно відчувати і політикам, і суспільству. Це, напевно, одна з найважливіших якостей демократичного суспільства. На жаль, в Україні сила, там де потрібно, не застосовується. А в питаннях, де можна було б обійтися правовими методами, навпаки. Скажімо, за допомогою сили ми свого часу боролися проти Януковича на Майдані. Зараз ніщо не заважає підприємцям вимагати зменшення податків, суспільству вимагати ухвалення закону про державну службу тощо. Це можна робити за допомогою мітингів, демонстрацій, якщо потрібно, навіть із палаючими шинами. Але якщо це відбуватиметься на користь, за конкретну мету і конструктив. Чесно, я навіть сам долучився б до таких позитивних суспільних ураганів. І водночас нині в нас багато замовного застосування сили в політиці. Скажімо, має місце катання тих чи інших депутатів у сміттєвих баках.
Як на мене, силові ініціативи в суспільстві народжуються тому, що люди не бачать справедливості. Натомість Михайло Добкін гуляє вулицями, Нестор Шуфрич виступає в телевізорі, регіонали-сепаратисти, які писали листи Путіну й вивішували триколори, перемагають на виборах у Донецькій області. І до цього всього в нас нормально не працюють суди й прокуратура. У людей відчай, вони виходять на вулиці, закидають когось фарбою, підганяють до адмінбудівель сміттєві баки. Думаю, якби держава чіткіше й краще виконувала функцію справедливості, цього не було б. І суспільство поводилося б стриманіше.
Андрій Тетерук, «Народний фронт»
Якщо спостерігати за парламентами інших країн, то силовий конфлікт є доволі поширеним явищем, нехай то буде Японія чи Велика Британія. Парламентарії застосовують фізичну силу для вирішення питань, щодо яких вони не порозумілися. Хочу наголосити, що для мене як політика застосування фізичної сили є неприпустимим. Хоча все залежить від ситуації та позиції кожного депутата. Утім, не варто забувати, що в нас не лише чоловіки, а й жінки не соромляться застосовувати фізичну силу.
Якщо ж говорити про силовий вплив вулиці на політику, потрібно розуміти: коли люди виходять на протест, то це важливий сигнал і для президента, і для парламенту. Проблема в тому, що держава як єдиний монополіст на застосування сили, владних повноважень, інституту судочинства повинна реагувати на всі злочини, які скоюються в країні. Необхідно розуміти, що держава за допомогою прокуратури, судів, інших сил має робити все можливе, щоб злочинець сидів у тюрмі. Якщо цього не відбувається, суспільство використовує, як на мене, дещо неправильні, але інструменти впливу.
Власне, сильна держава захищає своїх громадян. Коли ж суспільство змушене самотужки вирішувати проблему, забирати на себе каральні функції, то держава як монополіст їх позбувається. А позбувшись каральних функцій, вона перестає бути державою. Але правосуддя має бути понад усе. Якщо в нас пануватиме закон Лінча, то можна очікувати маніпуляцій, адже натовп сліпий. І особи, які ним керуватимуть, зможуть скеровувати його злість проти будь-якого громадянина.
Читайте також: У Кривий Ріг прийшов Майдан
Ігор Луценко, «Батьківщина»
Якщо говорити про застосування сили, як-от бійки в парламенті, то це навряд чи інструмент політики. Вони не так часто виникають, щоб на щось впливати. Та й варто бути чесними: такі випадки трапляються не лише в Україні. Тож розмахування кулаками — це радше інструмент для випуску пари. Утім, потрібно звернути увагу на деякі аспекти «силових аргументів» у політиці. Тут є низка проблем, адже їх використовують для вирішення певних політичних завдань. Насамперед це стосується силовиків, себто правоохоронних органів. На сьогодні в Україні склалася ситуація, коли кожну людину можуть запроторити за ґрати й тримати там упродовж часу, який фактично вже є відбуванням покарання. Таким чином без рішення суду можна карати людину. І це один з основних інструментів у ключових питаннях. Так, є купа злочинців, яких усі знають із часів Віктора Януковича. І вони на волі. І є політичні суперники, які на довгий чи короткий період потрапляють за ґрати. Так, усі винні, всі порушили закон, але вибіркове застосування правосуддя — це силовий інструмент. Реалії сьогодення такі, що повага до закону приблизно така сама, як за Януковича. Тобто поваги немає. Її необхідно добиватися. У нас є механізми, які пропонують концепцію класичної демократії, коли треба обирати тих, хто поважає закон. Але це не означає, що ми не маємо тиснути й вибивати з влади найодіозніших персонажів. Щоб була принаймні фрагментарна відповідальність за неповагу до закону. Концептуально це вирішується глибокими реформами: унезалежненням судової гілки влади, розділенням законодавчої та виконавчої гілок. Такими глибокими реформами, на які нинішні владні інституції поки що не здатні. У перспективі це дасть інструмент, який допоможе нівелювати «силові аргументи».
Василь Гацько, Демократичний альянс
Щодо силового впливу людей на політику ситуація очевидна. Коли не працюють належним чином державні інституції: прокуратура, суди, поліція, люди беруть на себе відповідальність за встановлення, відновлення справедливості. Саме тому ми маємо і смітникову люстрацію, коли чиновників, регіоналів, як пам’ятаєте, закидали в сміттєві баки, і часте рукоприкладство. Тож завдання номер один для держави — воно було одразу після Майдану й зараз не стало менш актуальним — глибинні реформи, зокрема в прокуратурі, судах, правоохоронних органах. Без цього далеко рухатися ми не зможемо.
Фактично інституційна слабкість призводить до ситуацій, коли люди на свій розсуд від безвиході й слабкості держави самостійно вирішують, що є добре, що є погано.
Читайте також: На шляху до національної держави
Щодо ж до рукоприкладства депутатів, то це неприпустимо. Ми ж зараз у ситуації, коли депутати, зокрема й ті, що обралися до ВР після Майдану, є частиною проукраїнської більшості, яка налічує понад 300 парламентаріїв у Верховній Раді. І коли ти є частиною влади, застосовувати силу щодо чиновників, бити їх — це не просто неприйнятно, а й певною мірою цинічно. Це визнання власної неспроможності вирішити конкретне питання, конкретну проблему в законний спосіб, будучи владою. Я минулого тижня був у Швеції на конференції. Колеги-журналісти перепитували про бійки. Для них це шок. Не можна знайти пояснення агресії, насильству в стінах парламенту за умов, коли диктатура впала, а продемократичні сили стали більшістю.