Передаю його роздуми, майже без купюр: «Ти питаєш, як узагалі до такого дійшло? Давай розкажу, як усе це бачу я. Мені 32. Частину свідомого життя — нехай і дитячого — я прожив у Радянському Союзі, з усіма відповідними наслідками. До того ж постійно жив тут, у Макіївці. Україна мені, можна сказати, дісталася в спадок. Я не вантажитиму тебе всіма складнощами життя в кінці 1990-х — на початку 2000-х: тоді було важко всім. Перейдемо відразу до «Бруснички» й України, яка вже «стала на ноги». Два роки тому мені було вже 30, але що я бачив? 15-годинний робочий день із перервою сорок хвилин в роздягальні з пацюками, майже зароблена інвалідність через зірвану навантаженнями спину, 2800 зарплати за суцільну каторгу, — ми ледве зводили кінці з кінцями.
І «Брусничка» — це ще кращий варіант: у всіх інших подібних місцях було значно гірше. До того ж пам’ятаймо, що десь у Києві чи Житомирі сидять і роздумують, мовляв, як усе це «донбаське бидло» в золотих ланцюгах і «спортивках» гребе гроші лопатою на вугільному бізнесі й обкрадає всю країну. А я в цей час майже жебрак, і поруч кілька сотень таких самих «патріотів», і це тільки в нашій зміні. Далі. Починається Майдан: поступово робота згортається, людей скорочують, поставки буксують. Учорашні раби — це я про себе — стають абсолютно вільними і, як то кажуть, ідуть лісом світ за очі. Добре, коли ще сам здихаєш, але якщо на плечах сім’я, то «любові до країни» стає ще більше. Потинявся по шахтах — так там іще важче, та і їх незабаром теж прикрили.
Читайте також: Як жити в Донецьку
І ось починається вся ця хвиля за «русскій Донбасс». Що ж бачу я? З одного боку, державу, яка упродовж 23 років планомірно перетворювала мене на бомжа, причому байдуже, з помаранчевим чи біло-блакитним відтінком. З іншого — сцену на площі Леніна, з якої мені абсолютно справедливо говорять, що втрачати такому, як я, уже немає що, тож є шанс почати нове життя і все змінити. Ну і, звичайно, тулять до всього цього і свою політичну нісенітницю, якої я взагалі-то й не слухав. Для мене було важливо почути інше: 10 тис. людей нарешті визнали, що далі так жити не можна, і що я, виявляється, не один, хто на період березня 2014-го перебував уже мало не на межі самогубства, оскільки не бачив жодних перспектив.
Ти приходиш додому, а грошей вистачає на хліб і картоплю, при тому що в кращі часи — до всіх цих майданів і республік — я міг купити собі ще й шматок ковбаси. Це ж не багатство якесь. Де ж тут «гідність», коли голодна донька з докором на тебе дивиться? Тож для початку зробіть із країни не задрипану Сербію 1992-го, а хоча б Литву, а потім уже лізьте в Європу. Натомість люди у вас живуть, як худоба, і далі житимуть, проте всі нібито тільки і мріють, як би заощадити €35 на візу до Парижа…
Словом, коли ти запитуєш, як усе до цього дійшло, то для мене, навпаки, питання в тому, звідки тут іще знайшлися патріоти й чому ти ще не в лавах «деенерівців»? Я ж бо розумію, що не міг залишити сім’ю і сказати їм «живіть, як вийде», але молодь, яка тут усі ці роки тинялася від шахти й до пивної…
Читайте також: «Гості» в порожнечі
Це ж очевидно: треба було 20 років із людьми поводитися нормально, і тоді жодні майдани нікого б не лякали, а може, і не були б потрібні».
На закінчення додам від себе кілька слів. Ідеться про виправдання тих, хто із шахтного або фабричного раба перетворився на крутого «ополченця», який гасає Донецьком на «віджатому» джипі. У цьому випадку я сам пройшов практично всі найважчі виробництва Донецька й Макіївки, але, попри все, зберіг вірність нашій державі, а тому можу з абсолютною впевненістю сказати, що це можливо. Одне лише соціальне середовище не спроможне пояснити всю сукупність тих глибинних процесів, які роками відбувалися на нашій землі. Тому мова про інше. Про практику. Адже одна справа, коли Донбас представлений особою, яка ніколи в житті не тримала в руках нічого важчого, ніж комп’ютерна мишка, і зовсім інша — реальністю робітника, чия думка просто фізично не доходила до високих шарів геополітики, гублячись між вибором рабства на «Конті» та обгризеним пацюками шахтним «тормозком». На моє глибоке переконання, другий ще здатний зрозуміти першого, але перший ніколи не зрозуміє аргументів поту й бруду того, чия рука звикла стискати молоток. І сьогоднішня максима «почуйте Донбас», яка з подачі деяких його «вірних синів» стала клоунським носом, могла б умістити в собі проблему діалогу саме цих «двох», а зовсім не наївні репетування на площі про бажання говорити рідною мовою.