Коли мешканці Буенос-Айреса хочуть обміняти свої ненадійні песо, по долари вони йдуть до куеви (іспанською печера). Це обмінник величезного чорного валютного ринку країни. В одній із куев неподалік пішохідної центральної вулиці міста на столі лежать гори песо, які нанесли міняти за день. Кур’єр збирається доставити гроші в банківські сейфи.
Через цю невеличку куеву щодня проходить $50–75 тис. Страх перед інфляцією та знеціненням песо, яке в січні впало більше ніж на 20%, забезпечить стабільно високий попит на долари. Кращого заробітку тут годі шукати. «Сучасна Аргентина не може запропонувати такої собі службової кар’єри», – пояснює власник куеви.
Із пакунками в руках кур’єри проминають величну оперу Буенос-Айреса Teatro Colón, що відкрилася 1908-го, чи вокзал Retirо, збудований 1915-го. Це символи Золотого віку Аргентини – періоду до Першої світової війни, коли країну можна було назвати найперспективнішим куточком світу. 6% щорічного приросту ВВП протягом 43 років – до 1914-го – найвищий показник, який коли-небудь був зафіксований у світі. До Аргентини наче магнітом тягнуло європейських мігрантів, які приїжджали в пошуках роботи на родючих пампах. Там вирощували зерно і худобу, що забезпечувало розвиток країни. На 1914 рік половину населення Буенос-Айреса становили іноземці.
Аргентина була в десятці найбагатших держав світу після Австралії, Великої Британії та Сполучених Штатів, випереджаючи Францію, Німеччину та Італію. Дохід на особу сягав 92% відповідного середнього показника 16 розвинених країн світу. З таких позицій Аргентина зверхньо поглядала на своїх сусідів: достаток бразильців, наприклад, не дотягував і до чверті аргентинського.
Однак успіхи країни на цьому скінчилися. Хоча протягом минулого століття Аргентина й переживала періоди активного зростання, особливо завдяки сировинному буму останніх 10 років, а аргентинці досі заможніші за більшість латиноамериканців, про статус найдинамічнішої економіки світу їй лишається тільки згадувати (див. «Програшна траєкторія»). Дохід на особу там нині становить 43% відповідного показника вже згаданих 16 розвинених країн. Аргентина відстає навіть від сусідніх Чилі та Уругваю.
Очевидні й політичні ознаки занепаду. Якщо до війни Аргентина тішилася стабільністю, то післявоєнна історія позначилася низкою військових переворотів. Перший – 1930 року, далі – 1943, 1955, 1962, 1966 та 1976 років. На виборах 1989-го вперше за понад 60 років президент (цивільна особа) передав владу наступникові, обраному шляхом голосування.
Минуло понад 30 років відтоді, коли країна розпрощалася з військовою диктатурою, однак досі демократія не гарантувала їй стабільності. Ситуацію останніх трьох десятиліть аргентинці окреслюють як маятник: недбала економічна політика 1980-х, потім Вашингтонський консенсус (сформована у Вашингтоні програма лібералізації 1990-х років) і знову занепад за президентства Нестора Кіршнера, а нині його вдови Крістіни Фернандес. Однак аналогія з маятником не зовсім підходить до конвульсій аргентинської економіки (див. «Стабільність по-аргентинськи» і «Гіперринок») – низки рецесій 1970-х та 1980-х років, гіперінфляції 1989–1990-х, економічної кризи 2001-го і нинішніх очікувань чергової кризи. Аргентина далеко відійшла від хаосу 2001-го, але сьогоднішнє зростання цін, вимоги щодо підвищення зарплат та недовіра до песо є малоприємними відбитками минулого.
На міжнародному рівні Аргентина також втратила свої позиції. Вона закрилася для світових ринків капіталу, хоча з Паризьким клубом країн-кредиторів наразі ведуться переговори щодо реструктуризації її боргів. Бразилія, яка й сама є далекою від ідеалу у вільній торгівлі, намагається переконати свою сусідку відкрити кордони, хоча колись усе було б навпаки. «Влаштувати такий величезний безлад під силу лише такому мудрованому народові», – кепкують бразильці з почуття власної унікальності аргентинців.
100 років недбальства
Для економістів такий різкий занепад Аргентини довго був загадкою. «У світі є чотири види країн: розвинені, нерозвинені, Японія та Аргентина» – ці слова приписують нобелівському лауреатові Саймону Кузнецю. Відтоді деяким державам вдалося повторити стрімку індустріалізацію Японії; Аргентина ж лишається єдиною у своєму роді. Припущень щодо моменту, коли все пішло шкереберть, чимало. Це міг бути шок для відкритої економіки, орієнтованої на торгівлю, від Першої світової війни та Великої депресії. Або переворот 1930 року. Або нейтралітет у Другій світовій, що зашкодив відносинам із США, тоді молодою супердержавою. Або сходження Хуана Домінґо Перона – впливового політика в аргентинській історії XX століття, що прийшов до влади 1946-го. Дехто вважає, що переломним став період між 1975 і 1990 роками.
Однозначної відповіді не містить жодне з припущень. «Коли в людину всадили 700 тис. куль, важко сказати, яка стала смертельною», – каже Рафаель ді Телла, один з упорядників книжки про занепад Аргентини, що скоро побачить світ. Однак є три моменти, що проливають світло на проблеми країни. По-перше, 100 років тому Аргентина була заможною, але не сучасною. Тому їй було важко пристосовуватися до ударів ззовні. По-друге, важливу роль відіграла торговельна політика. По-третє, у періоди, коли Аргентина потребувала змін, їй бракувало інституцій для вироблення успішної політики.
Тепер про кожен із пунктів детальніше. Перший: у 1914-му заможною Аргентину робила сировина, але індустріальна база була слабо розвинена. Філіпе Кампанте та Едвард Ґлезер із Гарвардського університету порівняли Буенос-Айрес періоду до Першої світової війни з іншим великим експортером м’яса та зернових – Чикаго. Вони виявили, що станом на 1985 рік рівень письменності в Чикаго сягав 95%, а в Буенос-Айресі не перевищував 75%.
Землевласники, що робили країну заможною, не надто переймалися освітою – для них пріоритетом була дешева робоча сила. Такий підхід панував до 1940-х, коли Аргентина була серед світових лідерів за набором до перших класів, але пленталася у хвості, коли йшлося про кількість учнів середніх шкіл. Початкова освіта була потрібна для виховання громадянського духу, пояснює Аксель Рівас з аналітичного центру IPPEC. Хороша освіта була необхідна лише еліті.
Без якісної освітньої системи Аргентині було складно створити конкурентоспроможну промисловість. Технології допомогли їй за часів Золотого віку. Залізниці привели до економічної революції в сільському господарстві, а транспортування замороженої продукції уможливило експорт м’яса в безпрецедентних масштабах: у 1900–1916 роках експорт мороженої яловичини зріс із 26 до 411 тис. т на рік. Однак Аргентина здебільшого переймала іноземні технології, але не створювала власних.
Тим часом технологічний прогрес вимагає не лише доброї освіти, а й грошей. Золотий вік Аргентини здебільшого фінансувався з-за кордону. 1913 року половина капіталу країни була зосереджена в руках іноземців, що, вочевидь, зробило її вразливою до зовнішніх ударів. Малі внутрішні заощадження частково пояснювалися демографічною ситуацією, адже в країні проживала велика кількість іммігрантів із дітьми на утриманні, що радше витрачали гроші, ніж заощаджували.
Торгівці втраченим минулим
Розбагатіла Аргентина, зробивши потрійну ставку на сільське господарство, відкриті ринки та Велику Британію – на той час першу у світі державу та найбільшого торговельного партнера. Якби ставка провалилася, їй довелося б пройти через дуже болючі зміни. І зовнішні удари цілком очікувано матеріалізувалися, підводячи нас до другої причини занепаду Аргентини: торговельної політики.
Перша світова війна завдала торгівлі потужного удару, а також на довгі роки позбавила країну звичного рівня інвестицій. Зовсім нещодавно у передчутті глобальної фінансової кризи 2007–2008 років іноземні інвестори почали виводити капітал додому, тож місцевим банкам було важко заповнити прогалину. Крім того, запанувала депресія, що розчавила систему вільної торгівлі, від якої Аргентина залежала. 1933-го країна підвищила імпортні тарифи з 16,7% (середній показник на 1930 рік) до 28,7%. Дорого обійшлася їй і надія на Велику Британію, що теж опинилася в скруті, адже її улюблений ринок підписав преференційні торгові угоди з країнами Співдружності націй.
Виходить, що у XX столітті Аргентина не вписувалася в загальну картину світу. Її економіка зростала завдяки експорту, але тоді провалилася система ліберальної торгівлі. По Другій світовій війні, коли розвинені країни стали повертатися до ліберальної торгівлі після переговорів про Генеральну угоду з тарифів і торгівлі 1947 року, Аргентина закрилася ще більше і далі рухалася в цьому напрямку за Перона. 1946-го було створено установу для контролю зовнішньої торгівлі; політику імпортозаміщення, що існувала на той час, посилювали, а частка торгівлі у ВВП зменшувалася.
Ця автаркічна політика має глибоке коріння. Багато хто розумів, що інтереси аргентинських експортерів продовольства не збігаються з інтересами робітників. Високі ціни на продукти означали порожні шлунки пересічних аргентинців та великі прибутки фермерів. Відкриті кордони збільшували доходи останніх, однак загострювали конкуренцію із зовнішніми гравцями. Розподіл земель в Аргентині був менш рівномірним, ніж фермерських угідь у США чи Австралії: прибутки найбагатших аргентинців (1% загального населення) були тісно пов’язані з експортом зернових та худоби. На тлі зростання міського населення, робочого класу побільшало й виборців, яким Перон міг обіцяти підтримку промисловості й турботу про права робітників.
Відтоді Аргентина переживала періоди лібералізації, але державне втручання досі у фаворі. «Третина країни – сировинна промисловість, машинобудування та регіональні індустрії на кшталт виноробства і туризму – конкурентоспроможна, – вважає політолог Серхіо Беренштейн. – Дві третини – ні».
Поділ між фермерами і робітниками є і досі. Високе експортне мито на зернові дає змогу державі поповнювати дедалі менші золотовалютні резерви; обмеження експорту пшениці створює надлишок, тож внутрішні ціни на неї падають. Але це аж ніяк не заохочує фермерів засівати більші площі. Негативний вплив державних інтервенцій чітко простежувався і за президентства Кіршнера: за даними Міністерства сільського господарства США, у 2006 році Аргентина була четвертою у світі за обсягом експорту пшениці. До 2013-го вона опустилася на десяте місце. «Аргентинську модель 100-річної давності – виробляти скільки зможеш – тепер перебрали інші країни», – нарікає Луїс Міґель Ечевегере, президент Аргентинської селянської організації, яка лобіює інтереси фермерів.
Центр розподілу
Деякі багаті на сировину країни вирішили для себе подібні проблеми. Наприклад, чимало особливостей Аргентини початку XX століття були характерними й для Австралії: імміграція та віддаленість від великих промислових центрів. Однак їй вдалося побудувати універсальнішу економіку, тож вона розвивалася швидше. У 1929–1975 роках дохід на особу в Австралії зростав у середньому на 0,96% річних, а в Аргентині – на 0,67%.
В Австралії були деякі суттєві переваги. Зокрема, ціни на природні ресурси там не впливають так на внутрішніх споживачів, як ціни на продовольство. Вона також мала інституції для врівноваження конкуруючих інтересів, адже була демократією з представленим робочим класом; мала систему навчання для робітників, незалежну тарифну раду для консультування уряду з питань торгівлі. В Аргентині такий політичний апарат не розвинувся, попри запровадження універсального виборчого права для чоловіків ще 1912 року.
Третє пояснення аргентинського занепаду – брак інституцій для розвитку державної політики в довгостроковій перспективі.
Регулярні відступи від демократії – це не єдиний вияв інституційної слабкості. Після першої зміни складу Верховного суду Хуаном Домінґо Пероном 1946 року він ще не раз зазнавав пертурбацій. Аргентинські президенти мають звичку підлаштовувати Конституцію під себе, щоб лишатися при владі на кілька термінів: Крістіна Фернандес рухалася в цьому напрямку, доки невтішні результати торішніх проміжних виборів не послабили її позиції.
Право власності в Аргентині незахищене. Це добре відомо іспанській компанії Repsol, частка якої в аргентинській нафтовій компанії YPF була націоналізована 2012 року. Статистиці довіряти не варто: цього тижня країна мала оприлюднити нові показники інфляції, щоб уникнути санкцій МВФ у зв’язку з недопрацьованими попередніми даними. Керівники можуть самовільно змінювати бюджети. Колишній міністр економіки Роберто Лаванья хотів би, щоб поправки до державних кошторисів проходили обов’язкове схвалення в парламенті.
Наступне століття
Насамперед Аргентині треба вибратися з халепи. Минулого місяця, щоб зберегти валютні резерви і зменшити розрив між офіційним та неофіційним курсом валют, центральний банк відпустив песо у вільне падіння. А щоб знецінення національної валюти не загострювало інфляційних очікувань, підняв відсоткові ставки. Однак Аргентині не обійтися без подальших заходів суворої економії. Реальні відсоткові ставки залишаються від’ємними; переговори щодо рівня оплати праці покажуть, наскільки серйозно уряд налаштований контролювати державні видатки.
Крістіна Фернандес, імовірно, протримається до президентських виборів 2015 року, які оптимісти схильні вважати майбутнім поворотним моментом. Економічні потрясіння напередодні перегонів можуть дискредитувати перонізм як фундамент сильного управління. Але перонізм – винятково гнучка політична система, здатна генерувати як неоліберальну політику Карлоса Менема 1990-х років, так і політику перерозподілу власності Кіршнерів. Концепція партії, що платить свою ціну за погану політику, тут, схоже, не працює.
Аргентинська система побудована на короткостроковості. Гроші зосереджені в центрі, а шлях до влади лежить через субсидії та марнотратство: Кіршнери – просто останні з правителів, за яких Аргентина скотилася від профіциту бюджету на рівні 2% ВВП 2005-го до 2% дефіциту 2013-го. «50 років ми були зайняті державними видатками, а не інвестиціями у зростання», – розповідає колишній президент Фернандо де ла Руа, що пішов у відставку під час кризи 2001-го.
Ця недалекоглядність вирізняє Аргентину з-поміж інших латиноамериканських країн, які потерпають від інституційної нерозвиненості. Військова диктатура в Чилі була катастрофічним відступом від демократичних принципів, утім, там було проведено довгострокові реформи. Мексиканська Інституційно-революційна партія незмінно керувала країною протягом більшої частини XX століття. «В Аргентині інституційний розвиток зводився до стрімкого корупційного перерозподілу благ», – каже Дарон Аджемоглу з Массачусетського технологічного інституту.
Змінити аргентинські інституції зможе лише визначний політик, особливо коли черговий стрибок цін на сировину полегшить процес реформування. Аргентинське родовище сланцевої нафти і газу Vaca Muerta (що означає «мертва корова») є третім у світі за покладами. Якщо країні вдасться залучити зовнішній капітал, приплив коштів може початися вже в найближчі 10 років: «Vaca Muerta дає нам величезний потенціал для економічного відновлення і для помилок», – каже Лаванья.
Змінитися доведеться й самим аргентинцям. Кіршнерівська політика перерозподілу власності допомогла бідним, але пільги на кшталт субсидій на електроенергію були надані людям, які насправді зовсім їх не потребують. Переконати населення в необхідності затягнути паски буде непросто. Частково це пов’язано з тим, що досвід 1990-х років дискредитував поняття ліберальних реформ в очах багатьох аргентинців. Крім того, реформи прирікають їх на неймовірну скруту. Жодна інша країна світу не підходила так близько до багатого світу, перш ніж скотитися вниз. Усвідомлення причин падіння – перший крок до кращого майбутнього.